Смекни!
smekni.com

Держава і право Галицько-Волинського Князівства (стр. 2 из 5)

Оскільки політично безпринципні боярські уг­руповання йшли на угоди з угорськими феодалами, які прагнули до захоплення Галичини й Волині, бо­ротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за об'єднання галицько-волинських земель набира­ла характеру визвольної війни за державну незалежність. Романовичі спирались на широкі ко­ла населення і на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство князів, їх підтримали містичі-міські купці і ремісники, в тому числі іноземні посе­ленці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, ко­ли держава ослабла, міські колонії католиків стали орієнтуватися на своїх одновірців - іноземних агре­сорів). Для перемоги Романовичів мала істотне значення і позиція селян-общинників, які входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а ілюзії про „доб­рого князя" уже в той час були поширені в народі. Союз князівської влади, боярства, що їй служило, і міської верхівки був спрямований на встановлення та­кого варіанту державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічного і культурного роз­витку, ніж боярська олігархія.

В результаті тривалої боротьби Данилові Галиць­кому вдалось подолати угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувались на підтрим­ку Угорського королівства. У 1237-1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив мо­лодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом. 1238 р. Данило роз­громив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичин, і взяв у полон магістра ордену Бруна. Неза­довго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в Києві і посадив там тисяцького Дмитра, досвідченого і хороброго воєводу, якому і довелось ке­рувати обороною міста.

Столицею свого князівства Данило Романович об­рав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. З наказу Данила і його брата Ва­силька Романовича були споруджені міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та інші. До міст Данило запрошував „сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села". Ці слова у літописі наводяться при описі заснування Холма, але вони стосуються й інших новозбудованих міст.

Фортифікаційна і будівельна діяльність Рома­новичів була дуже своєчасною. Подолавши впертий опір на лінії укріплень вздовж Верхнього Тетерева, Горині й Случі, Батий на початку 1241 р. рушив на Во­линь. Як вказує літописець, хан, побачивши, що не зможе взяти Крем'янець і Данилів, відступив. Оче­видно, героїчна оборона цих укріплених фортець спричинилась до того, що орда вирішила не затриму­вати свого походу до головного міста Волині -Володимира. Боротьба за володимирський дитинець була кривавою. Дружинники і озброєні містичі боро­лись до кінця, до останнього воїна. Бастіонами опору стали муровані церкви, які після відходу орди зали­шились заповнені трупами. Так само самовіддано, як свідчать дані археології, захищалися інші міста та феодальні замки. Данило, який в той час повертав­ся з Угорщини, зупинився в Синевідському монастирі (в сучасному Сколівському районі); тут він дізнав­ся про навалу і був змушений повернутись до Угорщини, „бо мало з ним було дружини". Ймовірно, шлях орди проходив з Прикарпаття на Верецький і через Буковину на Роднянський перевали. Коли в Угорщині стало відомо про наближення орд Батия, був посланий палатин Григорій з дорученням перекрити карпатські „ворота". Але він здав їх без опору. Не за­тримуючись в Карпатах, орди Батия рушили в Угорщину, де об'єднались з іншою частиною орди, яка поверталась з Польщі і Чехії. Зруйнування міст і сіл, величезні людські втрати — все це завдало не­виправного удару економіці і культурі краю.

Все ж Галицько-Волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства. Це дозволи­ло відразу ж після відходу орди приступити не тільки до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема було зведено могутні укріплення Холма, збудовано Львів, який названо за ім'ям Данилового старшого сина Лева. Одночасно і далі доводилось воювати з непокірними боярами, які робили ставку на Ростислава Михайловича Чернігів­ського та його союзників.

В 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського ко­роля та його союзниками коло М.Ярослава на Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив славу хороброго воїна і здібного полководця, надовго зупи­нила агресію угорських феодалів на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією.

Але спроба організувати достатньо сильний со­юз проти ординців не вдалася. Не маючи змоги виставити достатньо надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його столицю Сарай (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з по­честями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. „О, гірша будь-якого зла честь татарська!" — написав з цьо­го приводу літописець. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він тільки в крайніх обставинах йшов на підпорядкування орді, щоб тим самим отримати пе­редишку і зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріпле­них міст, які мали, за словами літопису, бути опорою „проти безбожних татар". Поступово, спершу дуже обережно, Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. В 1254-1255 рр. війська Данила, його брата Василька і сина Лева здобули міста, що піддалися татарам (Болохівські міста в районі Случі і Тетерева), а коли загони хана Курем-си перейшли в контрнаступ, вони були відтіснені в свої кочовища. Однак після приходу 1258 р. величезно­го війська Бурундая Данило і Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони „мирники" орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

3.6. Галицько - Волинське князівство в кінці XIII— на

початку XIV ст.

Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Га­лич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачевим. У Володимирі правив у цей час Во­лодимир Василькович (1270-1288), у Луцьку Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володи­мирі).

На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єднались в руках одного князя - Юрія І Львовича, внука Данила Галицького.

Скориставшись з внутрішніх заколотів в Золотій Орді, Галицьке-Волинське князівство змогло на дея­кий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Буга. По­казником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи се­бе королем Русі (тобто, Галицької землі) і князем Володимирії(Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окре­мої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій — володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим вся Русь входила до складу однієї митрополії — київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну неза­лежність об'єднаного князівства. До речі, перший галицький митрополит Петро пізніше став першим московським митрополитом.

У 1308-1323 рр. в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев II і Андрій. З їх іменами пов'язана важлива сторінка історії За­карпаття. В 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта, основоположника нової династії — Анжуйської. Ряд істориків припускають, що в повстанні взяли участь

і селяни Закарпаття. На чолі повстанців стали над-жупан Землинського і Ужанського комітатів Петро, син Петра Петуні, а також палатин Копас. Близько 1315 р. Петро їздив до Галицької землі, щоб запро­сити на угорський престол одного з Галицьке-Волинських князів — Андрія або Лева Юрійовича. Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не отримавши достатньої підтримки, потерпіло пораз­ку. В 1320 р. на заклик наджупана Петра повстання розгорілось знову, але бл.1322 р. було придушене.

На міжнародній арені Галицьке-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтува­лось на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все більш відчутним був натиск Лит­ви на північні окраїни князівства. Збереглась грамота Андрія і Лева 1316 року про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч галицько-волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно вело са­мостійну зовнішню політику. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія і Лева „непоборним щитом проти жор­стокого племені татар". Виснажлива боротьба із зовнішніми воргами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблю­вали сили Галицько-Волинського князівства, і цим скористувалися сусідні держави. Після смерті ос­таннього Галицько-Волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів, погра­бував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз „дві корони величезної вартості, оздоблені до­рогими каміннями і перлами, а також мантію і трон"), але скоро був змушений відступити. Правителем Га­лицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення.