Смекни!
smekni.com

Держава і право Галицько-Волинського Князівства (стр. 3 из 5)

В боротьбі за галицькі землі, яка йшла із змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Любарта. Все ж сили були надто нерівними. В 1349 р. Польща знову захопила Галицьке-Холмське та Пе­ремишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе „правителем Королівства Русі", тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович) у 60-х рр. XIV ст. підпоряд­кував собі інші українські землі — Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою Угорського королівства, причому в 1372-1378 і 1385-1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім'ям. Однак 1387 року Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством.

2. Система органів влади і управління

Органами влади в Галицько-Волинському князівстві були князь, боярська рада і віче.

2.1. Верховна влада

На чолі держави стояв князь, якому належала верховна влада. Він мав право приймати законодавчі акти, мав право вищого суду, здійснював центральне управління державою, очолював військову організацію, через його уповноважених збиралися податки, чеканились монети, здійснювалось керівництво зовнішньо-політичними відносинами з іншими країнами.

Однією з форм правління князівством був дуумвірат, коли з 1245р. і до своєї смерті Данило-Галицький правив разом з братом Васильком, який володів більшою частиною Волині.

В кінці ХІІІ ст. була можливість встановити дуумвірат Лева Галицького і Володимира Волинського, але через їхні чвари вона не була реалізована. Спільно виступали в зовнішньо-політичних питаннях сини князя Юрія – Андрій та Лев. Авторитет великих князів підтримували королівські титули, якими їх іменували папа римський та правителі європейських держав.

В зосередженні всієї державної влади в руках великого князя не було зацікавлене заможне боярство, особливо галицьке, воно намагалося всіляко обмежити його владу і князь був змушений допускати бояр до управління державою.

В окремі періоди Галицько-Волинської держави значення князівської влади знижувалось настільки, що князі не могли зробити ані кроку без згоди з місцевим боярством, що походило з племінної знаті, на відміну від бояр інших князівств – вихідців з княжих дружинників.

Незважаючи на це, в цілому боярська аристократія підтримувала владу великого князя, оскільки він був виразником їх соціальних інтересів і захисником їх земельних володінь.

2.1. Боярська рада

Постійним державним інститутом влади була Боярська рада, що діяла вже з першої половини ХІV ст. До її складу входили заможні бояри-землевласники, галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєводи і намісники. Збиралася Боярська рада з ініціативи самого боярства, але іноді і за вимогою самого князя. Але князь не мав права її скликати проти волі бояр. Раду очолювали найбільш впливові бояри, які намагались регулювати діяльність великого князя, що привело за правління Юрия-Болеслава до фактичного спільного правління князя і боярськоїх олігархії. В окремі періоди вся повнота влади належала боярам, так під час князювання малого Данила Галицького державою фактично правив боярин Володислав Кормильчич.

2.3. Віче

Також існувала така форма виявлення народної волі, як віче, але воно не отримало великого впливу на політичне життя, не мало чітко визначеної компетенції та регламенту роботи. Частіше віче збирав князь. Так Данило Галицький під час боротьби за Галичину скликав віче в Галичі і запитав, чи може розраховувати на допомогу населення. Іноді віче збиралося стихійно. Це було в випадках, коли державі загрожувала небезпека з боку зовнішніх ворогів. За вічем було закріплене формальне право – право заключення договору (“ряду”) з кожним новим князем, що заступав на престол. Тим самим віче признавало владу князя, який зобов’язувався не перевищувати традиційних меж своєї влади [1,58].

Приймати участь в вічі мали право всі голови родин, але тон на них задавала купецька еліта.

2.4. Система управління

Центральне та місцеве управління Галицько-Волинської землі склалося раніше, ніж в інших землях Русі. Це була система двірцево-вотчинного управління зі сформованими двірцевими чинами.

Центральною фігурою серед них був двірський - своєрідний заступником князя у військових, адміністративних і судових справах, противага боярській опозиції. Він управляв княжим двором і стояв на чолі апарату управління господарством. Від імені князя двірський часто здійнював судочинство, був “суддею князівського двору”

І в цій якості входив до Боярської ради. В його обов’язки входило також супроводжувати князя під час його поїздок за межі князівства [3,59].

Також в літописах згадується канцлер (печатник), який відповідав за князівську печатку, складав тексти грамот, або керував процесом їх складання. Він також зберігав князівські грамоти та інші державні документи великого значення, відповідав за їх доставку на місця.

Серед чинів князівства згадують стольника, який відповідав за своєчасне надходження доходів з земельних володінь, оружейника, який відповідав за князівське військо, отроків, що супроводжували князя у військових походах

Системою місцевого управління у містах керували тисяцькі і посадники, яких князь. В їхніх руках зосереджувалася адміністративна, військова та судова влада. Вони мали право збирати з населення данинута різні податки, що складали важливу частину князівських доходів.

Важливою системою державної системи було військо, яке перш за все використовувалось для боротьби з зовнішніми агресорами, а іноді і для придушення внутрішніх виступів невдоволеної частини населення. Ця функція князівської влади здійснювалася при допомозі дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри повинні були з’являтися на чолі своїх загонів. Для послаблення залежності від боярства Данило Галицький в середині 40-х років ХІІІст. створив регулярну піхоту з числа середніх та дрібних бояр та їхніх селян. Під час війни з зовнішнім ворогом широко використовувалося народне ополчення.

Як правило, військо очолював сам князь, а також воєвода, що призначався князем і був йому підлеглим. Під час військових дій князь міг збирати військову раду.

Все це дозволяє зробити висновок, що Галицько-Волинське князівство за формою правління було монархією обмеженою впливом аристократичного олігархічного боярства і мало розвинену систему центрального та місцевого управління, що надійно виконувала свої функції.

Судові функції в Галицько-Волинському князівстві тісно перепліталися з адміністративними. Вищими судовими інстанціями були князь, та Боярська рада, на місцях – воєводи, волостелі, намісники. Право суду також мали чини центрального та місцевого управління. Також існував і церковний суд, юрисдикція якого визначалась церковними уставами Ярослава та Володимира Мономаха. Церковному суду були підсудні шлюбно-сімейні та деякі майнові справи.

В системі судочинства панував обвинувально-змагаль­ний процес. Для цього процесу характерна активна участь у ньому осіб, зацікавлених у вирішенні конфліктів, що виникли. Суд вико­нував функції посередника в судовому процесі. Панування в Дав­ньоруській державі обвинувально-змагального процесу пояснюєть­ся, з одного боку, відносно невисоким рівнем класових протиріч, а з другого — недостатньою розвинутістю державного механізму. Однак нема сумніву в тому, що у справах про злочини, які глибоко зачіпали інтереси класу феодалів і князівську владу, використову­валися форми розшукового (слідчого) процесу . Князі і їх прибіч­ники самостійно здійснювали розслідування і судили таких злочи­нців. Елементи розшукового процесу використовували і церковни­ки при розгляді справ про злочини проти релігії і церкви .

У обвинувально-змагальному процесі сторони називалися по­зивачем і відповідачем. Особливо активну роль у процесі грав позивач, за заявою якого, як правило, починалося судочинство. пояснюєть­ся, з одного боку, відносно невисоким рівнем класових протиріч, а з другого — недостатньою розвиненістю державного механізму. Однак нема сумніву в тому, що у справах про злочини, які глибоко зачіпали інтереси класу феодалів і князівську владу, використову­валися форми розшукового (слідчого) процесу . Князі і їх прибіч­ники самостійно здійснювали розслідування і судили таких злочинців.

Отже, незважаючи на формалізм, часто тільки зовнішню об'­єктивність давнього судочинства, воно в кінцевому рахунку послі­довно відстоювало інтереси пануючого класу феодалів. Феодал міг привести в суд найбільшу кількість послухів і більш успішно орга­нізувати "звід" і "гоніння сліду”. Він мав кращу зброю і кращого бойового коня, міг розраховувати на перемогу в судовому поєдинку і, звичайно ж, на його боці завжди стояли судді — представники того ж пануючого класу.

Територіальний поділ Галицько-Волинського князівства був здійснений на основі воєводств з воєводами на чолі, воєводства були поділені на волості, на чолі яких стояли волостелі. І тих і інших призначав князь. В межах своєї компетенції вони володіли адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.