Звичайно, це було надто сильним ударом по мріях і планах Огієнка. Щоб уявити, з яким розпачем і болем зустрів цю відмову молодий вчений, варто хоча б фрагментарно оглянути, якими тяжкими і в матеріальному, і в моральному аспекті були для нього студентські роки: звільнення з університету після першого курсу через несплату за навчання, поновлення і заслужене виборення Кирило-Мефодіївської стипендії, вимушені безперервні підробітки – погодинні після лекцій протягом усього періоду навчання і кількамісячні канікулярні, аби допомогти бездомній матері (у 1897 р. повністю згоріло в Брусилові їхнє обійстя) і своїй уже сім’ї (1907 р. він одружився з учителькою з Бруслова Домнікою Литвинчук), закриття властями київської “Просвіти”, активним членом якої він став, смерть матері в листопаді 1908 р. (вона так і не дочекалася відчутної синової допомоги) і, нарешті, ще один удар долі – у липні 1910 р. помер його півторарічний син Євген.[40]
Додамо до цього, що за всі роки навчання в університеті ніколи не мав постійного помешкання. Після одруження, зважаючи на брак грошей і дорожнечу приватних квартир, що здавалися піднаймачам у Києві, він знімав помешкання для проживання з дружиною за Києвом – у селі Дзвонкове неподалік Мотовилівки, куди змушений був щодня добиратися після лекцій то потягом, то пішки. Саме на цю мотовилівську адресу він просив свого приятеля зі Львова І.Свенціцького надсилати такі необхідні йому книги за темою кандидатської дисертації про найвидатнішу пам’ятку української літератури “Ключ Розуміння” Іоаникія Галятовського.
До всіх несподіваних житейських негараздів додавалася, отже, ще одна, найголовніша – повна непевність у завтрашньому дні. Адже після складання всіх випускних іспитів (13-письмових, 8-усних) на “відмінно” і одержання диплома випускника історико-філологічного факультету університету Св.Володимира із записом “Залишити при університеті з 30 травня 1909 року” Огієнко практично опинявся поза університетом, без будь-якої роботи.[41]
Але навіть за цих обставин Огієнко не втрачав надії повернутися в університет і ґрунтовно зайнятися науковою та викладацькою справою. Аби якось зарадити матеріальній скруті, І.Огієнко влаштовується учителем у Київській середній комерційній школі, підробляє репетиторством і, водночас, навчається на Вищих педагогічних курсах, які закінчує у 1912 р.[42] Після їх закінчення він учителював у дво- і чотирикласних народних школах рідного Брусилова.[43]
Працюючи учителем, І.Огієнко набуває безцінного педагогічного досвіду, який так чудово знадобиться йому у майбутній і науковій, і пастирській праці на ниві Божій. Труднощі і невдачі, які він уперто, цілеспрямовано долав силою волі, надзвичайною працездатністю, його тільки загартовували, формували характер науковця і борця за українську справу, підживлювали мрію про працю в університеті Св.Володимира.
Очікувати звістку з університету Огієнкові довелося майже два роки. За нього боролася прогресивна громадськість України, відстоюючи його законне право працювати в університеті. Протестуючи проти переслідувань українства, на захист І.Огієнка виступив професор С.Єфремов у московській газеті “Русское слово” з статтею “Трагедія молодого українського вченого”[44]. За нього клопоталися перед міністерством освіти такі впливові особи, як А.Імшинецька, С.Зморовичева, що й посприяло, врешті, відміні попереднього рішення, яким Огієнку відмовлялося в роботі в університеті.[45] На початку 1911 р. по міністерству освіти таки вийшов наказ про зарахування з 1 січня Огієнка професорським стипендіатом і призначення йому стипендії в розмірі 1200 карбованців на рік. Однак повідомлення про це він отримав лише в березні 1911 р., коли працював викладачем і вихователем комерційного училища, перебуваючи там практично повний день і не маючи, таким чином, змоги сповна виконувати університетську програму.
Цим і пояснюються, очевидно, деякі проблеми, які виникли перед молодим ученим у зв’язку з проходженням ним стажування і затвердження його звіту про наукові заняття в 1911 р. І хоч науковий керівник Огієнка професор В.Перетць дав прихильний відгук про “Звіт професорського стипендіата І.Огієнка з березня 1911 по січень 1912 р.”, учений комітет міністерства освіти своїм рішенням №1965 від 30 квітня 1912 року оцінив цей звіт оцінкою “задовільно”.[46]
Якщо проаналізувати публікації Огієнка тих часів, то побачимо, що їх було більше, ніж достатньо, але вони писалися “не за темою” – то були переважно науково-популярні статті, дослідження, рецензії, відгуки з українознавчої проблематики. Все нові й нові україномовні періодичні друковані органи, що активно виникали і поступово розширювали свій вплив на читача після революції 1905 р., потребували саме таких публікацій. І тому Огієнко, чутливий до перших порухів чергової хвилі українського відродження, одним з перших став у ряди духовних провідників національного духу. Так, у кількох числах щоденної газети “Рада” друкуються окремі розділи його майбутнього підручника “Вчімося рідної мови”, дискусійна стаття “Як складати словники” та наукова розвідки “Українська філологічна наука за 1909 рік”, а також “Серед подільських націоналістів”, “Єднання з виборцями”, “Чи не новий похід”, “Науковий метод “українознавства” та ін. Звичайно, ці публікації могли позбавити професорського диплома, університетської кафедри.[47]
Протягом 1914-початку 1915 років, не дивлячись на ці обставини, І.Огієнко успішно склав магістерські іспити: з церковнослов’янської, російської, польської, сербської мов, історії російської та європейських літератур (всі на “відмінно”) і, нарешті, одержав високе звання приват-доцента кафедри російської мови та літератури університету Св.Володимира.
Перші самостійні лекції в університеті Св.Володимира молодий приват-доцент прочитав у квітні 1915 року. Про них згадував колишній студент історико-філологічного факультету, в наступному відомий літературознавець, професор Віктор Петров (В.Домонтович), автор забороненої раніше праці “Діячі української культури – жертви більшовицького терору”. Він запам’ятався Петрову як блискучий лектор. “Ще й досі, - згадував Домонтович, - в моїх ушах бринить відгук оплесків, що заповнили своїм гуркотом вузький простір шостої аудиторії, вікно якої виходило на луговину ботанічного саду... З несамовитим ентузіазмом ми, студенти, аплодували тоді новому доцентові університету на ознаку щирого свого подиву й визнання.
Поза сумнівом, з усіх доцентських лекцій, виголошених у ті часи в університеті, ця була найблискучіша. Вона стала для мене наочним доказом того, як ретельний учений дотиком чарівної палички з дрібної теми здатний створити казковий палац, шліфуючи, обернути камінець у блискучий діамант бездоганної ерудиції.
Дослідник сходив з кафедри, як переможець. Декан тиснув йому руку. Студенти продовжували аплодувати”.[48]
Безперечно, виходячи з принципів професіоналізму, адміністрація університету не помилилася, надаючи, нарешті, роботу такому зрілому вченому – історику і теоретику літератури, своєму колишньому вихованцеві.
Інша річ – національно-патріотичні устремління, громадсько-політичні орієнтири молодого вченого. Вони не могли убезпечити його від подальших неприємностей, які й не змусили себе довго чекати. Уже наприкінці 1912 р. в Києві з’являється своєрідний друкований донос на українство як явище – книга С.Що голева “Український рух, як сучасний етап південно руського сепаратизму”. В ній вміщена, серед іншого, прямо таки “вбивча” характеристика молодому вченому: “П.Огієнко – патентований українець... Талановитий учень проф. Перетця, п.Огієнко (із селян Київської губ.) на початку 1911 р. залишений при університеті професорським стипендіатом готуватися на професора по кафедрі російської мови і словесності. Очевидно, п.Перетць готує собі співробітника, а з часом – і наступника. Вибір не можна визнати вдалим. Варто прочитати ряд статей п.Огієнка в “Раді” під недвозначним заголовком “Вчімося рідної мови”, щоб визнати в ньому не тільки нахили, але й заповзятливість до українізаторської діяльності...”[49] Головним каталізатором неспокою на кафедрі російської мови, на його думку, був українофіл Огієнко.
Отже, житейські випробування для Огієнка лише починання і хто знає, як би склалася доля вченого, якби не події Першої світової війни, а згодом і лютневої революції 1917 р. в Росії. Восени 1915 р. за наказом військового командування царської армії всі факультети університету Св.Володимира, окрім медичного, були евакуйовані вглиб Росії – до Саратова. Зроблено це було з метою уникнення в тилу армії “студентської маси, що легко піддається всякій агітації”.
Як професорський стипендіат, Огієнко був звільнений від військової служби. Не поїхав він і до Саратова. Через родинні обставини молодий вчений змушений був залишитися в Києві. З осені 1914 р. він тимчасово влаштувався вчителем російської мови і літератури до гімназії М.Стельмошенка, влітку 1915 р. працював лектором на літніх курсах учителів початкових класів у Радомишлі, займався репетиторством і викладанням у сьомій Київській гімназії Яновського.
Поряд з цим Огієнко займався активною науковою роботою. Зокрема він опрацьовував різноманітні архівні матеріали, пов’язані з історією рідного краю. На основі їх використання він писав історичні нариси, які публікувалися в періодиці і виходили окремими виданнями – “Брусилівська братська школа”, “Брусилівський братський шпиталь”, “Брусилівське церковне братство”, “Брусилівська св.Воскресенська замкова церква”. Ці дослідження повертали з небуття цікаві епізоди з життя провінційних освітніх, релігійних і доброчинних закладів, архівні дані про які, на противагу подібним закладам у центрі, були скутими і безсистемними. За ініціативою автора було започатковано дві цікаві бібліотечні серії – “Нариси культурного життя старої Малоросії” і “До історії шкіл у Малоросії”.[50]