У комплекс інфузійної терапії, окрім сольових, протишокових розчинів та крові, включають також білкові препарати (плазма, протеїн, альбумін тощо) і гіпертонічні розчини глюкози (10—20 % і більше) з додаванням 12— 20 ОД інсуліну. Розчини глюкози не тільки є джерелом енергії, але й коригують електролітні порушення — сприяють відновленню функції натрій-калієвого насоса.
Об'єм інфузованих речовин контролюють за показниками пульсу, артеріального тиску, ступенем наповнення поверхневих вен, кольором шкіри, рівнем центрального венозного тиску та величиною діурезу. Останній повинен становити не менше ніж 50 мл за 1 год. Менший діурез за підвищеної відносної щільності сечі свідчить про необхідність подальшого введення розчинів. Низький діурез з малою відносною щільністю сечі та високим рівнем натрію буває у разі гострої ниркової недостатності.
Центральний венозний тиск треба довести до 6—10—12 см вод. ст. Після нормалізації його інфузійну терапію сповільнюють. Обсяг крові для введення визначають за показниками гематокриту з урахуванням стану серцевої діяльності, віку хворого та стану його коронарних судин. Гематокрит менше ніж ЗО у людей з коронарною недостатністю вимагає переливання крові доти, доки цей показник не збільшиться до 30—35. У здорових молодих людей при гематокриті 26—30 вливання крові можна взагалі не проводити, а при гематокриті, що нижчий за 25, треба домогтися підвищення цього показника до 25. При травматичному шокові без значної крововтрати та гематокриті понад ЗО звичайно обмежуються введенням протишокових (поліглюкін, реополіглюкін, гемодез), сольових, білкових розчинів та розчинів глюкози (краще гіпертонічних). Останніми роками для боротьби з шоком використовують штучну "кров", приготовану на основі фторвуглеців, які здатні переносити кисень, а також модифікованих розчинів та натурального гемоглобіну. Це дуже перспективні протишокові препарати. Вони мають перед кров'ю ту перевагу, що їх можна вливати людям з будь-якою групою крові.
Важливою складовою є оксигенотерапія. ЇЇ проводять за допомогою введення зволоженого кисню в ніс через катетер або маску. У разі розладу дихання (за частоти до ЗО на 1 хв) хворих треба переводити на штучну вентиляцію легенів шляхом інтубації трахеї (якщо треба проводити штучну вентиляцію легень понад 5 діб, то доцільно виконати трахеостомію).
Оксигенотерапія повинна забезпечувати парціальний тиск кисню в артеріальній крові на рівні 70—90 мм рт.ст. (9,2—12 кПа). У разі набряку легенів застосовують антибіотики, призначають серцеві глікозиди та діуретичні засоби, зокрема фурасемід тощо.
Контроль за ацидозом здійснюють за допомогою корекції рівня калію в сироватці крові та введення бікарбонатів. Якщо вміст останніх становить 15 млмоль/л, треба вводити бікарбонат (70—100 ммоль/л 8,4 % розчину).
Рівень калію при шоку може бути значно збільшеним, що негативно впливає на серцеву діяльність. Тому потрібно як обмежити його введення (з кров'ю, препаратами групи пеніциліну), так і вводити гіпертонічний розчин глюкози з інсуліном (до 20 ОД) та кальцію глюконат (20—40 мл 10 % розчину на 500 мл ізотонічного розчину глюкози). Для нормалізації мікроцир-куляції, окрім інфузійної терапії, зокрема введення розчинів, що поліпшують текучі властивості крові (по-лівінілпіралідон, реополіглюкін тощо), застосовують а-адреноблокатори, що знімають спазм периферичних судин, особливо шкіри, та значні дози гідрокортизону.
Антикоагулянти, насамперед гепарин, також поліпшують кровоплин укапілярах та венулах, запобігають (та стримують) розвитку розсіяного внутрішньосудинного згортання крові. За розвитку коагулопатіїта фібринолізу поряд із гепарином уводять кислоту амінокапронову, фібриноген та інші фактори згортання крові.
Для лікування серцевих порушень застосовують кардіотонічні засоби, зокрема серцеві глікозиди (строфантин, корглікон, дигоксин, целанід тощо). У разі виникнення ниркової недостатності, що проявляється як анурією, так і наростанням калієвої інтоксикації та збільшенням рівня сечовини, показані перитонеальний діаліз чи гемодіаліз — залежно від локалізації та характеру травми. Калорійна, легко засвоювана дієта, що частково може бути використана як джерело енергії, добрий догляд складають важливий компонент заходів боротьби з шоком.
Травматичний шок хоч і супроводжується більшою чи меншою крововтратою (зовнішньою, внутрішньопорож-нинною чи внутрішньотканинною кровотечею), але за патогенезом значно складніший від суто геморагічного шоку. Зокрема, значну роль відіграють втрата тканин та інтоксикація організму продуктами некрозу.
Тому в боротьбі з травматичним шоком важливе місце відводиться (після виведення хворого із стану шоку, стабілізації гемодинаміки) хірургічному контролю за ділянкою ушкодження з постійним гемостазом зовнішньої кровотечі, максимальним видаленням травмованих тканин (аж до ампутації розміжчених частин кінцівок), гематом, пластикою магістральних судин та нервів, іммобілізацією ділянки перелому, дренуванням порожнин та у міру можливості первинним чи вторинним закриттям рани. Оперативне втручання повинне виконуватись після знеболювання. У післяопераційний період також треба тривалий час (3—5 діб) проводити знеболювання.
Післяопераційний травматичний шок за патогенезом не відрізняється від звичайного травматичного, оскільки він пов'язаний з тими самими причинами — травмою, кровотечею, недостатнім знеболюванням. Тому терапія загалом така сама, як у разі шоку після випадкових травм.
Травматичний шок опікового гене-зу належить до групи гіповолемічного, розвивається головним чином за рахунок масивної втрати плазми (рідкої частини крові), тоді як втрата еритроцитів практично незначна. Тому для опікового шоку характерні високі гематокрит і рівень гемоглобіну. Окрім цього, через втрату значної площі шкіри — органу чуття та регуляції температури, порушуються механізми регуляції життєдіяльності організму. Це відбувається за рахунок великого поля больового подразнення та наростаючої втрати рідини й інтоксикації. Тому в лікуванні опікового шоку знеболювальні засоби, за-місна інфузійна терапія та заходи, спрямовані на обмеження втрати тепла та плазми, мають виняткове значення.
Інші види гіповолемічного шоку, зокрема геморагічний та гідроіонодефі-цитний унаслідок гострих хірургічних захворювань органів черевної порожнини (перфоративна виразка шлунка, кишкова непрохідність, гострий панк-реонекроз тощо), вимагають поряд із застосуванням патогенетичних заходів (протибольових, балансу циркулюючої крові — рідини та поліпшення тканинної перфузії крові) одночасного чи послідовного хірургічного втручання для усунення причини порушення кровообігу (зупинка кровотечі, ліквідація перитоніту та дренування черевної порожнини).