Отже, відшкодування збитків (у вигляді позитивної шкоди у майні) тій чи другій стороні ставиться у залежність від того, хто винний у виникненні помилки. Якщо є вина відповідача, позивачеві відшкодовуються витрати, втрата або пошкодження його майна, якщо ж вину відповідача не доведено, відповідальність покладається на позивача, що припускається винним у виникненні помилки. Тоді він має відшкодувати своєму контрагентові понесені ним витрати, втрату або пошкодженння його майна.
Стаття 229 чинного кодексу не відповідає на запитання, за позовом якої сторони суд може визнати правочин недійсним, хто повинен відшкодувати збитки відповідній стороні і за якою підставою? До того ж, розглядувана стаття не відповідає на запитання, яке виникло в судовій практиці, чи можливе відшкодування збитків за рахунок третіх осіб, якщо помилка сталася внаслідок їх вини у формі необережності.
21
Особи, які укладають угоду, намагаються досягти певного правового результату: набуття, припинення або зміни цивільних прав. Практиці відомі випадки, коли сторони не бажають укладати угоду і не мають на меті виникнення певних юридичних наслідків, хоч зовні виражають таку волю. Це так звані фіктивні правочиии за чинним кодексом (ст. 234), або мнимі угоди за кодексом 1963 року (ч. 1 ст. 58), коли є волевиявлення, в основі якого немає справжньої волі укласти угоду. Оскільки різні форми волевиявлення є лише засобами вияву об'єктивно існуючої волі, то очевидно, що за відсутності справжньої волі на укладення угоди таке волевиявлення є неповноцінним і не має юридичного значення. У зв'язку з чим обидва кодекси відносять фіктивні (удавані) правочини до недійсних. Всі фіктивні правочини є недійсними незалежно від мети укладання.
Якщо сторони не вчиняють ніяких дій зі здійснення мнимої угоди, суди ухвалюють рішення тільки про визнання таких угод недійсними без застосування будь-яких наслідків.
Фіктивні правочини слід відрізняти від удаваних, тобто вчинених з метою приховання іншої угоди. Учасники удаваного правочину намагаються досягти певного правового результату, замаскувавши справжні наміри, зовні виявляючи волю, що не відповідає юридичним наслідкам, настання яких вони справді бажають.
Слід розрізняти правочин, який приховує інший, і правочин який приховують. У першому є волевиявлення без відповідної внутрішньої волі. Оскільки головним елементом правочину є воля, то волевиявлення без справжньої внутрішньої волі не набуває правового значення. Як зазначалося вище, такий правочн є недійсним. Ось чому необхідно застосовувати правила, що регулюють саме правочин, який сторони насправді мали на увазі (ст. 235 ЦК України).
Частіше удаваний правочин укладається з метою приховати протиправний. У цьому разі суд ухвалює рішення про визнання правочну недійсним із застосуванням наслідків, передбачених для недійсного правочину, який сторони насправді мали на увазі.
Проте трапляються випадки, коли удаваний правочин приховує правомірний. Наприклад, громадянин бажає подарувати іншому майно, але з якихось міркувань не хоче, щоб про це було відомо близьким. Тому він укладає удаваний правочин купівлі-продажу, хоч купівельна ціна йому не сплачується. Майно переходить на користь іншого громадянина безоплатно, тобто виникають відносини із договору дарування, який є законним.
22
Висновки
Правочин є найбільш розповсюдженою підставою виникнення цивільних прав та обов”язків. За своєю правовою природою він є юридичним фактом (ст. 11 ЦК України), що являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настанням якої закон пов”язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.
Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов”язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства. Тобто недійсний правочин не в змозі викликати правові наслідки, наступу яких бажають сторони, однак може викликати наслідки, наступу яких сторони не передбачали і не бажали.
Правова ціль правочину має бути досяжною та законною. Правочин, ціль якого не відповідає цим вимогам, є недійсним. Він є дійсним, якщо він відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для його чинності. До вказаних умов можна віднести: законність змісту правочину; здатність суб”єктів правочину на його вчинення; вільне волевиявлення учасника правочину та його відповідність внутрішній волі; відповідність форми вчинення правочину вимогам закону; спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними; захист інтересів малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ст. 203 ЦК України). Недодержання стороною (сторонами) вимог чинності правочину в момент його вчинення є підставою недійсності правочину. Правочин може бути визнаний недійсним повністю або в окремій частині, однак недійсність окремої частини не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК України).
Беручи до уваги те, що дійсність правочину залежить від елементів, які його складають, та взявши за критерій порушення вимог щодо дійсності правочину, серед конкретних підстав визнання правочину недійсним можна визначити: дефекти суб”єктного складу; дефекти форми правочину, що стосується виключно письмової форми; дефекти змісту правочину; дефекти волі.
Залежно від характеру порушення закону при вчиненні правичинів та правових наслідків, вчинення таких правочинів останні поділяються на нікчамні та заперечні.
Щодо правових наслідів, то аналіз норм ЦК України дозволяє безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності правочину: двостороння реституція і відшкодування збитків та моральної шкоди. Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, а у разі
23
неможливості такого повернення то відшкодівання вартості того, що одержано. Відшкодування збиткув та моральної шкоди підлягає відшкодуванню винною стороною, а у деяких випадках передбачених законом, відшкодуванню у подвійному розмірі.
Отже можна визначити те, що всі недійсні правочини, незалежно від особливостей їхнього конкретного виду, об’єднує одна спільна риса – вони суперечать правовим нормам. ЦК України завжди стає на захист порядного і добросовісного учасника правочину і сприяє здійсненню його майнових інтересів.
Розглянувши дану тему я можу сказати, що чинне законодавство закріпило практично усі можливі підстави визнання правочинів недійсними, внаслідок їх шкідливості інтересам тих чи інших осіб, а також держави. Проте не деталізувало в багатьох випадках власне правові наслідки, крім визнання правочину недійсним, порядок звернення осіб, чиє право порушено, порядок визнання самого правочину недійсним. Усе це може спричинити труднощі при розгляді певних категорій справ.
24
Список використаних джерел
І. Законодавство.
1. Конституція України.
2. Цивільний кодекс України.
3. Сімейний кодекс України.
ІІ. Література.
1. Цивільне право України, за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, Київ,
2002, с. 171-181.
2. Гражданское право, Ч. 1, под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого,
Москва, 1998, с. 245-260.
3. Цивільне право України, Академічний курс, том 1, під заг. ред. проф.
Я. М. Шевченко, Київ, 2003, с. 227-243.
4. Право України, 2004, №1, В. Фролов, Вирішення спорів про визнання
угод недійсними за позовами податкових органів.
5. ЦК УРСР
6. Загальна теорія цивільного права, Київ, 1992.
7. Цивільне право: навч. посібник для студентів юридичних вузів
та факультетів. А.О. Підопригора, Д.В. Боборова та ін. - К.:
Вентурі., 1997р. 544с.
8. Гражданское право. Ч. 1. - М.: Тейс, 1996р.