Дорошенко не дав знеохотитися тим гірким обставинам і дальше старався оперти козацьку державу на союзі з Туреччиною. Посольства, під проводом наказного гетьмана Михайла Портянки і генерального писаря Луки Бушкевича, підготовили договір з Портою. У своїм листі до султана Дорошенко ставив такі домагання; основою договору має бути умова Богдана Хмельницького з Портою; українська держава має право до всеї української території від Перемишля по Путивль; запоріжське військо свобідно вибирає гетьмана на довічний уряд; українська церква має автономію під царгородським патріярхом; султан не має права до ніяких данин з України; помічні війська, прислані на Україну, стоять під владою гетьмана; грамоти на Україні мають бути писані українською мовою і посли мають володіти цею ж мовою; турки не мають ставити на Україні мечетів, брати ясиру і руйнувати осель; Туреччина і Крим не можуть заключати мира без відома України. Султан Мугамед приняв ці домагання і турецьке посольство 1669 р. святочно вручило гетьманові договір, булаву, бунчук, прапор і інші відзнаки. До Костантинополя вислано нове посольство, зложене з представників усіх полків; Михайло Портянка став першим постійним представником, «резидентом» України при Порті.
Похід на Галичину
Союз Дорошенка з Туреччиною занепокоїв сусідів України, що боялися обєднання українських земель. Поляки видвигнули свого кандидата на гетьмана, полковника Михайла Ханенка. З другого боку проти Дорошенка почав виступати кошовий Сірко, на якого вплив мала Московщина. Але Дорошенко не залишав своїх плянів, — вірив, що турки допоможуть злучити цілу Україну під одною булавою.
Султан Мугамед IV у 1672 р. виповів війну Польщі і вирушив особисто у похід. У турецьких маніфестах зазначено також, що війна ведеться за справу України, мовляв «козаки, свобідний нарід, не могли знести чужої влади і хопили за шаблю». Похід почався в липні, Дорошенко вислав частину війська під Білу Церкву, де була польська залога, а сам з 18.000 серденят рушив на Браславщину. Під Четвертинівкою, коло Батога, заскочив польські війська та 18 липня 1672 р. погромив їх страшно: «не памятаю більшої втрати і замішання», писав польський офіцер, учасник цього погрому. Поляки чим скорше стали уступати з Браславщини разом з Ханенком. Дорошенко ішов дальше вперед на стрічу султанові, що вже стояв під Камянцем; там Мугамед вручив йому новий привілей на гетьманство. Дня 26 серпня, по 12-дневній облозі, здався туркам Камянець, фортеця, що вважалася дотепер нездобутою. Турецькі, татарські й українські війська ввійшли в Галичину і підійшли під Львів; по кількадневній облозі, в жовтні 1672 р., місто зложило окуп.
Поляки розпочали переговори з турками під Бучачем. Дорошенко жадав, щоби допущено до пересправ і його повновласників, але поляки на це не згодилися. Під Бучачем 16 жовтня 1672 р. підписано польсько-турецький договір. Поляки обовязалися платити щорічно 22.000 дукатів як гарач султанові; Поділля переходило під владу Туреччини; козакам віддано Україну «в давних границях», польські залоги мали залишити Придніпряшцину.
Кінець Дорошенка
Дорошенко був розчарований бучацьким договором, — далеко було до зєдинення всіх український земель, від Перемишля по московську границю. І навіть на цій малій території, яку йому забезпечено не дістав усього, чого бажав. Турецькі залоги, проти договору, обсадили важніші замки, як Браслав і Ладижин; султан домагався, щоби Дорошенко знищив укріплення міст і відібрав народові зброю; почав теж вимагати данин. З Поділля, обсадженого турецькими залогами, доходили страшні вісти, що турки руйнують церкви або переміняють їх на мечети і воєнні склади, збирають дзвони, накладають данини, граблять і вязнять людей, забирають малі діти. Все те будило між народом невдоволення й обурення та підривало повагу Дорошенка. Турки показалися теж слабі на полі бою. Відновилася знов польсько-турецька війна. Під Хотином 11 листопада 1673 р. Собіський розбив турецькі війська. Поляки не тільки не уступили з Білої Церкви, але почали збирати війська на українській границі.
Між народом стало ширитися знеохочення, жах перед новою війною. Цілими сотками населення почало втікати з Правоберіжжя на лівий бік Дніпра. Новий лівобережний гетьман Іван Самійлович підпирав це переселення і посилав теж заклики до старшини, щоби переходили під його булаву. Ці зазиви мали успіх: майже всі полковники покинули Дорошенка і перейшли до Самійловича.
Дорошенко не міг уже піднятися до давньої сили. Наїзди поляків та знеохочення народу, підривало його замисли у самім корені. Кидали його всі давні прихильники, не міг знайти віри і послуху навіть в улюблених серденят. Простір його влади зменшався безнастанно, — врешті остав йому тільки сам Чигирин. Тут, серед нездобутих укріплень, окружений споминами й памятками з часів Хмельниччини, він, як «останній козак» в самоті і одчаю доживав кінця свойого гетьманства. Звідси слав він письма до приятелів і ворогів, викладаючи їм ціль своїх змагань. «Не тільки це сам від себе смію світови обявити, але й багато товариства, моїх ровесників, можуть явно мені засвідчити, що ще з молодих літ не звик я ніякого зла нікому з синів моєї отчизни бажати; коли божою волею був я примушений взяти цей печальний уряд і держав його близько десять літ, не в чім іншім був мій умисл, а тільки в тому, щоби помножити вольности запоріжського війська і заховати безпеченство і цілість отчизни, щоби процвітанйям благочестивих церков народ христіянства українського міг тішитися... Тому не тільки з православними христіянами, але і з бісурменськими народами я старався все поступати прихильно і згідно, щоби Україну бачити у бажаному мирі»...
Врешті за порадою Івана Сірка, що приїхав до Чигирина, Дорошенко заявив, що готов зріктися булави і віддати військові клейноти в опіку Запоріжжя. Але рік ще минув і Дорошенко не уступав з гетьманства. Аж коли Самійлович в друге з московським військом прийшов під мури Чигирина, Дорошенко, у святочний спосіб, передав йому уряд і гетьманські відзнаки у вересні 1676 р.
З Чигирина Дорошенко переїхав на Лівоберіжжя і осів у Сосниці. Цар невдовзі зажадав, щоби відіслано його до Москви; Самійлович, що обіцяв Дорошенкові безпеченство особи, довго не хотів на це згодитися, але вкінці мусів уступити перед царським наказом. В Москві прийнято гетьмана з почестями, назначено йому високу платню і віддано просторий дім на мешкання; в 1683—1691 р. Дорошенко мав уряд вятського воєводи; кінець віку пережив у дарованому йому селі Ярополчі, волоколамського повіту. Там і умер він 19 листопада 1698 р. в 71 р. життя; до початку XIX в. заховався при тамошній церкві нагробний памятник цього великого гетьмана, що його названо «сонцем Руїни».
Дамян Многогрішний
Перемога Дорошенка над Брюховецьким не віддала цілої України під його булаву. Сіверщина й Чернигівщина, на якій правив, як наказний гетьман з руки Дорошенка, чернигівський полковник Дамян Многогрішний, відсахнулася від Дорошенка в хвилі, як він перейшов на Правобережжя, щоби оборонити його перед наступом польських військ. Многогрішний, послухавши підшептів москвофільської партії, якій проводив чернигівський єпископ Лазар Баранович, дався вибрати незалежним від Дорошенка «сіверським гетьманом» й піддався під московську протекцію. Колиж проти Дорошенка виступило й Запоріжжя, під проводом претендента до гетьманської булави, кошового писаря Петра Суховія, коли зрадили його татари, Лівоберіжжя висовгнулося зпід його влади.
Глухівські статті
В березні 1669 р. відбулася в Глухові генеральна рада лівобережних полків. Були на ній представники московського уряду — Ромодановський, Матвєєв та Богданов, що перевівши вибір Многогрішного на гетьмана, склали новий договір, відомий під назвою «Глухівських статтей». В основі спірався цей договір на «статтях Б. Хмельницького», але в подробицях змагав до ще більшого обмеження автономії України. Московські воєводи мали резидувати не тільки в Києві, але й у Чернигові, Ніжині, Переяславі та Острі. Вони не повинні були вмішуватися в місцеву управу, а збір податків для царського скарбу мали переводити гетьманські урядовці. Скількість реєстровиків означено на 30.000, а крім цього мав бути створений осібний полк з 1000 козаків-компанійців, щось як прибічна сторожа гетьмана, чи пак палева жандармерія для приборкування невдоволених. Заборонено теж гетьманові заводити дипльоматичні звязки з чужими державами, як теж заборонено козакам ввозити в Московщину тютюн та горілку.
Многогрішний, хоча й зрадив Дорошенкові, та гетьманував проти його волі, старався не рвати звязків з своїм колишнім шефом. Сам він, «мужичий син» з походження, неосвічений, але щирий і простолінійний, дуже скоро зрадив собі і власну старшину і Москву. Ніччю, з дня 13 березня 1672 р. впали до гетьманських покоїв у Батурині, старшини-заговірники, арештували Многогрішного й, під замітом зради Москві, віддали москалям у руки. Москалі вивезли Многогрішного в Москву й тут поставили перед суд. Тут його тортурували, а не допитавшися від нього нічого каригідного, всеж таки заслали на Сибір, разом з ріднею. На Сибірі опинилися й прихильники Многогрішного — військовий осаул Грибович та полковник Гвинтівка.
Конотопська рада
Зараз по арешті Многогрішного, виїхав у Москву делєгат збунтованої старшини, Іван Лисенко, й повіз з собою проєкт нових українсько-московських «статтей». В них сама старшина просила Москву обмежити права гетьмана так у міжнародніх зносинах як теж у внутрішній самоуправі. Між іншими запропонувала старшина, щоби гетьманові рішуче заборонити звязки з сусідними державами, обмежити його суддівську владу, так щодо козаків як і селян, та щоби у виборі гетьмана не приймала участи козацька чернь і поспільство. Очевидно, Москва дуже радо пристала на такі обмеження й зараз таки вислала свого боярина Григорія Ромодановського для переведення вибору нового гетьмана й заприсяження нових «статтей». Місцем виборів назначила Москва Конотоп, але козацька старшина настояла на тому, щоби вибори відбулися в глухому степу, біля містечка Козача Діброва, на самому українсько-московському пограниччю. Дня 16 червня 1672 р. відбулася нарада козацької старшини з Ромодановським, якій прислухувалося біля 4.000 козаків. На ній усталено 10 «статтей», що перейшли в історію під назвою «конотопських», а на другий день, при співучасти чернигівського архиєпископа Лазаря Барановича, переведено вибір нового гетьмана. Гетьманом став дотеперішний військовий суддя Іван Самійлович, один з провідників старшинської змови проти Многогрішного.