Наші предки жили в єдності з природою, все своє життя, всю господарську діяльність підпорядковували явищам природи. Вони намагалися поклонінням божествам задобрити природу і таким чином забезпечити собі щастя, благополуччя і достаток. Наші пращури прославляли природу і богів піснями, танцями та іграми.
Прихід весни зустрічали веснянками (гаївками), в яких поєднували хорові пісні з іграми і танцями. Веснянки – найдавніший і найпоетичніший вид народно-обрядової творчості. У них оспівується пробудження природи, сподівання на гарний урожай, прославляються добрі людські взаємини.
Ой весна, весна, ти весняночко,
Що ти нам несеш, ясна панночко?
Ой несу я вам працю новую
На ланах-полях за дібровою...
Досить поширеними були різноманітні танці-ігри: “Огірочки”, “Кривий танець”, “Мак”, “Льон”, “Просо”, “Подоляночка” тощо. Ці оригінальні сценки супроводжувались відповідними рухами з пісенним супроводом. Крім фізичної витривалості і спритності, які вимагались для виконання цих танців, молодь одержувала після довгої, суворої зими великий емоційний заряд, що без сумніву, сприяло збереженню і зміцненню здоров’я.
Поворот сонця з літа на осінь знаменувало свято Івана Купала, під час якого очищалися від гріху вогнем, оспівували природу, її велич і красу. На Івана Купала проводились ігри, танці і стрибки через вогнище.
Вінцем хліборобської праці були жнива. Якщо косовиця зернових вимагала додаткових робочих рук, то організовували толоку. На неї запрошували сусідів, родичів. Жодна колективна праця не обходилась без цікавих обрядових сценок, пісень, танців. Ця колективна, добровільна і неоплачувана праця утверджувала колективізм, взаємодопомогу, безкорисливість простого народу.
Зима звеселяла людей Різдвяними святами, які не проходили без колядування і щедрування. Супроводжуючи давні зимові різдвяні та новорічні обряди, колядки й щедрівки на крилах поетичної фантазії переносили своїх слухачів з реальних тяжких обставин життя в світ бажаного і вимріяного, ідеалізуючи його щедрими кольорами поетичного домислу.
Увесь річний цикл календарних обрядів змістовний, логічний та насичений яскравими образами. Він може слугувати об’єктом естетичного сприйняття, що в свою чергу сприятиме веденню здорового способу життя.
Наприклад, щедрівка “Ой сивая зозуленька”:
Ой сивая тая зозуленька,
П-в: Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я.
Усі сади тай облітала,
А в одному та і не бувала.
А в тому саду три тереми,
А в першому – красне сонце,
А в другому – ясен місяць.
А в третьому – дрібні зірки.
Ясен місяць – пан господар
Серед гумористично-сатиричних жанрів української народної творчості провідне місце належить жартівливій пісні. В ній переливаються всі барви й відтінки народного гумору, всі нюанси сміху – від ледь вловимої посмішки одними очима до бурхливого, нестриманого реготу. В гумористичних мирських, сюжетних піснях і коротеньких танкових приспівках, що в переважній більшості виникли на живому матеріалі української дійсності, чи не найповніше відображена весела вдача народу, який ніколи і ні при яких труднощах не впадав у відчай. Саме з такого здорового сміху черпали люди силу до життя, що може бути актуальним і сьогодні.
Жартівливі пісні в основному гумористично розробляють сімейно-побутові теми. А вже виходячи на громадську арену, сміх, як правило набирає сатиричної спрямованості. В цих піснях – побутового змісту фольклорна типізація ведеться з позицій маси проти недоліків характеру і поведінки індивідуальних її представників. В окремій особі, зіпсованій з погляду громадської етики, висміюються дріб’язковість, пустота та інші риси, несумісні зі здоровою мораллю трудового колективу, сповненого життя, сили й енергії. Героями цих пісень є, передусім, постаті певного родинного стану, що уособлюють в собі якісь типові відхилення від нормальної поведінки і звичайного побуту людей саме даного стану (чоловіків, жінок, вдовиць, кумів тощо). Узагальнюючи такі, далеко не поодинокі в житі риси чи явища, пісні свідомо перебільшують їх, щоб підкреслити і відтінити сутність. Типізація ведеться по-фольклорному, тобто загально без розкриття в героєві пісні певної особи, без її індивідуалізації. При цьому збірний тип жартівливої пісні висміюється по якійсь одній лінії його поведінки чи характеру, по певній конкретній рисі, яка в переважній більшості може бути властивою для даного родинно-побутового становища різних епох і народів (чоловік-п’яниця, лінива жінка, легковажна дівчина, розпусний парубок і т.ін.). Максимально концентрується певна фізична або моральна якість (дурощі, хитрощі, ледарство тощо). Так досягається одночасно економність зображення і яскравість та рельєфність гумористичного образу, оскільки засоби гумору спрямовані на одну рису, на одну якість, на найсуттєвіший бік явища []. Такий гумор являється корисним в плані перевиховання та виховання моральних та духовних цінностей особистості.
Родинно-побутова тематика жартівливих пісень надзвичайно різноманітна і колоритна. Спостережливі й дотепні творці народного гумору підгледіли всі тіньові сторони свого повсякденного життя, освітили їх то легким жартом, то гумором і глузуванням, то натяком, то гротеском, то злою іронією або їдким дотепом. Комічні ситуації і випадки в родинно-побутових відносинах, зокрема відносинах молоді в коханні, в родинному житті, а також різні сімейні аномалії – на все гостро реагує пісня. І завжди в ній, за влучним словом хули і доброзичливою насмішкою, чується народний кодекс доброзичливості, його сувора і здорова моральність.
Серед героїв української жартівливої пісні чи не найчастіше зустрічається молодь – дівчата і парубки. Акцентуючи на смішних і негативних рисах окремих представників молодого покоління, народний гумор відіграє тут роль своєрідного вихователя, що особливо цінне на нинішній час. Тож вчитель може розучити з дітьми чи на уроках чи в позаурочний час такі пісні, як: “Грицю, Грицю, до роботи”, “Дала меня мати корівоньку”, “Кину кухіль на полицю”, “Ой на горі жита много” (див в дод.) тощо.
Жартівливі пісні про молодь кепкують над дівочими та парубочими вадами, передусім над лінивством і безгосподарністю, над недбалістю і байдужістю, над дурістю та недотепністю, над нескромністю та легковажністю, безглуздими суперечками. Такі пісні ще й підіймають настрій, наповнюючи через сміх хорошою енергетикою присутніх, оскільки викладені в доброзичливому плані.
Легковажну молодь висміюють також і коломийки – художні словесні мініатюри, малий жанр української народної пісні, популярний в Прикарпатському регіоні. В народному мистецтві України такою щедрістю кольорів, філігранністю і в той же час простотою, як коломийка, може похвалитись хіба орнаментальне мистецтво різьби по дереву та народна вишиванка. Коломийки відзначаються функціональною гнучкістю, багатством змісту й широким діапазоном реалістичного відтворення дійсності. “Слухаючи їх одну за одною, співані безладно, принагідно селянами, – писав І.Франко про коломийки, – нам певно, і в голову не приходить, що се перед нами перекочується розрізнені перлини великого намиста, частки великої епопеї сучасного народного життя... зведені до купи в систему, що гуртує їх відповідно до змісту, вони складаються на широкий образ нашого сучасного народного життя, безмірно багатими деталями і кольорами, де бачимо сльози й радощі, працю і спочинки, турботи і забави, серйозні мислі і жарти нашого народу в різних його розверстуваннях, його сусідів, його соціальний стан, його життя громадське й індивідуальне від колиски й до могили, його традиції й вірування, його громадські й етичні ідеали. Все це ... наповнює нас правдивими гордощами, коли в тім поетичнім дзеркалі бачимо здорову, чисту та так рухливу і невтомно творчу душу нашого народу.”
Не з меншою гордістю оцінив свою коломийкову творчість і сам народ – творець та носій цієї сили-силенної поетичних перлин:
Ой стану я при Дуню і так си думаю,
Нема кращих співаночок, як у нашім краю.
Тому варто розучувати і співати з дітьми коломийки, як близькі по духу нам твори, в яких збережена інформація про здоровий спосіб життя:
Але тота коломийка легонька, легонька,
Та од тої коломийки легка головонька.
Коломийко, коломийко, яка ж ти миленька,
Як уліті при роботі вода холодненька.
А я годна ленок брати та годна стелити,
А я годна заспівати та й годна робити.
Нехай хлопці не співають, голосу не мають,
Попоїли мамалиги – ледве віддихають.
Ой кувала зозулечка, кувала, кувала,
Мені мама говорила та й наказувала:
– Ой хто хоче воли мати, за плугом ходити
Та не сміє ані капки паленочки пити.
У пісенній формі таке застереження про шкідливість алкоголю звучить переконливіше, що примушує задуматись як співаючих так і слухачів.
Ой не думай, любий синку, що паленка дармо,
Взяли воли, як соколи, та візьмуть і ярмо.
Паленока оковита, паленочка сива,
Через неї виступає не одна могила.
Знайдуть своїх прототипів серед нинішніх “маминих доньок” і образи коломийок, що висміюють лінивство:
Та парадна відданиця на печі дрімала
Сорочину не випрала, води ся бояла.
А в суботу на роботу прийде за ня мама,
А в неділю на гуляння прийду собі сама.
Так само у лінивих хлопців, над якими кепкують дівчата своєю коломийкою, “голови як макітри, животи, як нецки”.
Як бачимо, побутово-сатиричні коломийки не загубили своєї критичної сили і досі.
Немає сумніву в тому, що чимало українських ліричних пісень (наприклад: “Цвіте терен”, “Ой у вишневому саду” тощо) є високохудожніми творами мистецтва. Вони глибокі за змістом та досконалі за формою, сповнені доброти. На наш погляд, важливе значення має й їхня психотерапевтична функція: знаменують збудженість, агресивність (порівняємо: героїня сучасного зарубіжного телесеріалу обов’язково помстилася б, якби коханий зрадив її).