Пряме державне регулювання розвитку науки та техніки.
Державне регулювання науково-технічної діяльності включає:
· пряме державне регулювання розвитку науково-технічної сфери;
· державне регулювання умов науково-технічної діяльності.
Пряме державне регулювання здійснюють за допомогою таких форм і методів, як:
визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки, формування і реалізація національних, державних та міждержавних науково-технічних програм, формування і розміщення державного замовлення (держконтракту) у науково-технічній сфері, бюджетне фінансування певних видів науково-технічної діяльності, створення системи науково-технічної інформації, проведення патентно-ліцензійної діяльності, формування та заохочення науково-технічних кадрів.
Основою для визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки є комплексний прогрес соціально-економічного та науково-технічного розвитку України з обов'язковим аналізом його варіантів.
Державні науково-технічні програми є основним засобом реалізації національних програм та пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. Вони формуються і реалізуються на підставі цільових проектів і розробок, відібраних на конкурсних засадах. По кожній з державних науково-технічних програм Уряд України визначає орган управління, відповідальний за розвиток і реалізацію програми, призначає керівників програми, надає їм необхідні повноваження, зокрема право розпоряджатися ресурсами.
Для стимулювання участі суб'єктів науково-технічної діяльності в розвитку фундаментальних досліджень, у розробці та освоєнні принципово нових технологій, науково-технічної продукції вводиться державне замовлення (контракт) у науково-технічній сфері, який забезпечується фінансуванням та підтримується матеріально-технічними ресурсами і видається виконавцям на конкурсних засадах.
Держава проводить певну політику у формуванні та заохоченні науково-технічних кадрів і, зокрема, забезпечує їх підготовку, сприяє підготовці і перепідготовці її за межами України, запроваджує систему атестації кадрів, встановлює обов'язковий мінімум науково-технічних знань для кожного рівня освіти, встановлює державні та іменні премії у галузі науки і техніки.
Патентно-ліцензійна діяльність забезпечує регулювання всього комплексу правових і економічних відносин, пов'язаних із створенням, захистом і використанням промислової власності та винаходів.
Для створення економічно сприятливих умов науково-технічної діяльності держава створила інноваційний фонд.
З метою підтримки ефективного науково-технічного розвитку на контрактній основі виконуються наукові дослідження і розробки для потреб держави.
Держава законодавче забезпечує захист права власності суб'єктів на науково-технічну продукцію, створює необхідні економічні умови для міжнародного науково-технічного співробітництва.
Інвестиційна політика України включає:
1. Збільшення частки інвестицій у технічне переозброєння і реконструкцію.
2. Переорієнтація інвестицій у пріоритетні галузі народного господарства з метою реалізації структурної перебудови економіки.
3. Залучення іноземних інвестицій і кредитів.
Інвестиційна політика держави здійснюється через механізм державного регулювання.
Механізм державного регулювання інвестиційної діяльності.
Механізм державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні визначається Законом України "Про інвестиційну діяльність".
Державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління державними інвестиціями, а також регулювання умов такої діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками.
Для пріоритетних об'єктів інвестування у соціальній сфері передбачається дві форми інвестування — у вигляді: а) бюджетних асигнувань; б) державного кредиту.
Пряме управління промисловим виробництвом передбачає управління з боку міністерств об'єктами, що залишились у сфері державної власності, організацію монопольного виробництва деяких видів промислової продукції, індикативне планування, контроль і розподіл державою частини промислової продукції, що виробляється.
Важливими складовими плану є виробництво і поставка продукції до державних потреб, які забезпечуються через державний контракт і державне замовлення. Система державного контракту і державного замовлення в промисловості має задовольнити потреби держави у виробництві продукції виробничо-технічного призначення, товарах народного споживання, а також державну підтримку найважливіших галузей народного господарства та виконання міждержавних угод.
До методів регулювання підприємницької діяльності в промисловому виробництві відносять:
державні дозволи та контроль розміщення промислових підприємств на основі адміністративних важелів;
залучення промислових підприємств незалежно від форм власності до виконання державних та регіональних цільових комплексних програм; антимонопольні заходи;
застосування системи податків (податку на добавлену вартість, акцизного збору, податку на прибуток або доходи) і податкових пільг;
грошово-кредитне регулювання;
регулювання цін на деякі види промислової продукції аж до встановлення державних цін;
використання норм амортизації та інших норм та нормативів.
ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ.
Сутність аграрної політики держави у період становлення ринкових відносин полягає:
у проведенні земельної реформи; розвитку різних форм власності на землю і господарювання; ліквідації жорсткого адміністративно-державного управління у с/г; сприянні розвитку конкуренції; поступовому відмовленні від обов'язкового встановлення державних замовлень (державних контрактів) на виробництво і поставку сільськогосподарської продукції; розробці і здійсненні цільових програм розвитку виробничої і соціальної інфраструктури на селі при фінансовій підтримці держави.
4.ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.
У зовнішньоекономічній діяльності можна виділити такі основні напрями: зовнішня торгівля, фінансово-кредитні відносини, техніко-економічні зв'язки, транспортні і науково-технічні.
Загалом інструменти державної політики ділять на тарифні і нетарифні.
Тарифні заходи зовнішньоекономічної політики держави безпосередньо пов‘язані з митними зборами.
Митний тариф – являє собою систематизований перелік товарів із зазначенням митних зборів, якими вони обкладаються при перетині державного кордону.
Мито підвищує ціну імпортних чи експортних товарів, впливаючи цим на обсяг і структуру зовнішньоекономічного обороту. Мита бувають: адвалерні(% від ціни), специфічні(% від ваги, обсягу), змішані.
Нетарифні заходи регулювання зовнішньої торгівлі поділяються на декілька категорій:
Це заходи котрі безпосередньо направлені на обмеження експортно-імпортних операцій з метою захисту певних галузей національної економіки.
Ліцензування – передбачає видачу імпортеру або експортеру через уповноважений державний орган ліцензії на ввіз або вивіз певного товару протягом встановленого терміну.
Контингентування(квотування) – це обмеження у вартісному або кількісному виразі, які вводяться на імпорт та\або експорт певних товарів на певний період.
Антидемпінгові мита – застосовуються при імпорті товарів у випадку встановлення факту демпінгу – продажу товарів за кордон за цінами нижчими ніж на національному ринку.
Імпортні податки – включають: податок за перетин кордону, збори за оформлення митних документів, збір за митний огляд товару, перевірка його якості.
Встановлення умов використання валюти отриманої суб‘єктами підприємницької діяльності від зовнішньоекономічних операцій визначається законодавчими актами.
Це заходи, які відносяться до суто адміністративних формальностей при експорті-імпорті товарів і безпосередньо не направлені на обмеження зовнішньої торгівлі. Сюди відносять: встановлення технічних та санітарних стандартів та норм, вимоги до упакування та маркування, вимоги до розливу.
Це заходи, дії яких помітно впливають в кінцевому випадку на експорт чи імпорт: валютні обмеження, регулювання інвестицій.
Історично склалися дві протилежні системи(два типи) зовнішньоторговельної політики: політика вільної торгівлі(лібералізація) та протекціонізм.
Лібералізація – базується на скасуванні будь-яких перешкод на шляху ввозу та вивозу іноземних та вітчизняних товарів. Таку політику проводять країни з високим рівнем розвитку, що дозволяє їм витримувати конкуренцію.
Протекціонізм – це політика захисту внутрішнього ринку від іноземних конкурентів шляхом системи обмежень імпорту. Політика протекціонізму захищає національних виробників, заохочуючи їх розвиток, але з іншого боку така політика може привести до падіння конкурентоспроможності національних товарів, до посилення нелегального ввозу імпортних товарів (контрабанда), до застосування іншими країнами відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни. Протекціонізм переважає у зовнішньо-торговельній політиці країн, що розвиваються.