Віктор Ющенко одразу ж перейшов у наступ. Він заявив, що подасть у відставку, коли у правлінні банку знайдеться бодай одна нечесна людина. “Хай члени комісії Верховної Ради самі займуть керівні пости в НБУ і діють, як хочуть”. Віктор Суслов почав виправдовуватися: мовляв, порушення були, але підпису Ющенка немає на жодному документі. Ющенко знову пішов у атаку: ”Навіть якщо я не підписував документи, я несу відповідальність за дії своїх підлеглих”. Із цього часу, на думку журналіста Сергія Шевченка (“Столичные новости”) у депутатській свідомості відбувається психологічний перелом на користь Ющенка. Ось як він описує парламентське слухання справи Ющенка: ”В цей момент я розумію, що Віктор Андрійович – невиправний ідеаліст. Уявляєте, він депутатам показував слайди з графіками і діаграмами. Один мій знайомий, що був присутній на засіданні, поділився враженнями: ”Підлеглі Ющенка показували слайди, а народ позіхав і читав газети. І лише одна людина в кожній фракції або депутатській групі уважно стежила за тим, що відбувається, а потім жваво жестикулювала, показуючи, як потрібно голосувати. Рухівці, очевидно, розуміючи, що від них вже нічого не залежить, розважалися викрикуванням гасел”. Але жоден проект постанови, винесений на обговорення депутатів, не набрав достатньої кількості голосів. Ющенко оцінив події у парламенті наступним чином: ”Відбулася серйозна розмова, але якщо ми не об'єднаємося довкола стабілізації основ фінансової системи, ця розмова може ні до чого не привести”.
Виявилося також, що однієї заяви Ющенка про те, що він не балотуватиметься на пост Президента у 1999 році, виявилося замало. У ньому все ще вбачали Президента-2004. І тому парламентські слухання відкрили обличчя справжніх замовників фарсу. Несподівано (але чи так вже й несподівано?) вдарити по Ющенкові вирішив віце-спікер Верховної Ради Віктор Медведчук. “Є достатньо підстав вважати, що діяльність національного банку і, зокрема, його керівництво заслуговують оцінки не лише депутатської слідчої комісії, але й правоохоронних органів”, - заявив Віктор Володимирович. До речі, його також називали у числі ймовірних фаворитів президентської кампанії 2004 року.
Віктор Ющенко був змушений шукати союзників у оточенні Президента. Руку допомоги протягнув йому Олександр Волков. Але за певних умов. Умови Волкова для втомленого ударами долі Ющенка виглядали як умови кабальні. Фактично під вплив Волкова переходив банк “Україна” – те дітище, яке творили Ющенко та покійний Гетьман. Тепер же власником цього банку ставала комерційна структура “Укррос”, що контролювалася народним депутатом Володимиром Сацюком – особою, близькою до Олександра Волкова. Інший народний депутат, Валерій Хорошковський, отримав контроль над “Укрсоцбанком”. Окрім того, Віктор Ющенко увійшов до створеного за ініціативи Олександра Волкова Всеукраїнського благодійного фонду “Соціальний захист” і навіть погодився очолити наглядову раду Фонду. Але цей союз допоміг виграти час і ситуативно отримати перемогу над недоброзичливцями.
Близька до іншого українського “олігарха”, Віктора Пінчука (який також досить доброзичливо ставився до Ющенка), газета “Факти” вважає, що причиною парламентських слухань стало те, що “НБУ “закрутив” гайки політичним силам, що мають свої інтереси в фінансовій сфері, чим і накликав на себе опалу. Адже не секрет, що фракція ПЗУ прямо перенасичена банкірами, та й заява віце-спікера Віктора Медведчука... наводить на деякі роздуми. А якщо пригадати, що саме СДПУ(о) ініціювала створення цієї ж комісії, то висновки напрошуються самі по собі".
Крапку у “розборках” поставив Президент: ”Стабільність Національного банку України означає стабільність усієї фінансової системи держави”, - заявив він в одному з інтерв'ю у квітні 1999 року. Оцінивши роботу Нацбанку як “зважену”, Леонід Кучма не виключив, що “вона, можливо, потребує якихось уточнень”.
В Україні розгорталася президентська кампанія, і Леонідові Кучмі був не на руку конфлікт у його оточенні.
Ющенко і надалі займався фінансовою сферою. У березні-квітні він провів ряд заходів, спрямованих на подальшу лібералізацію економіки. Через півроку ці заходи дозволили ліквідувати валютний коридор… Що ж стосується виборчої кампанії, Віктор Ющенко в інтерв'ю “Деловой неделе” сказав: ”Для Нацбанку важливо вижити в цей період. Ми будемо максимально прагматичними і усунемося від усіх дискусій. Мені хотілося б вірити, що ми живемо в державі досить цивілізованій, де зміна персоналій не призводить до зміни фундаментальних устоїв. Я думаю, що всі ті сили, які будуть боротися за владу в цьому році, достатньо мудрі, аби не здійснити чогось такого, що порушило б або поставило під сумнів фінансову стабільність. Це те, чого очікує Національний банк від учасників політичного процесу”.
Вага Віктора Ющенка в економічній і політичній розкладці України зросла настільки, що одна лише чутка про його відставку з поста голови Нацбанку на початку листопада 1999 року примусила долар шалено “стрибнути” – іноземна валюта повернулася у попереднє русло лише після спростування чуток.
Після президентських виборів і перемоги Леоніда Кучми заговорили про можливість призначення Віктора Ющенка на пост прем'єр-міністра. Першою про це заявила лідер фракції “Батьківщина” у Верховній Раді Юлія Тимошенко. Після того, як 14 грудня 1999 року Верховна Рада не проголосувала за кандидатуру Валерія Пустовойтенка, Леонід Кучма на зустрічі з фракцією КПУ назвав ім'я наступного свого висуванця – Віктора Ющенка. Для багатьох це стало сенсацією. Найбільш активно кандидатуру Ющенка відстоював віце-прем'єр Сергій Тигипко, не зважаючи на те, що його ім'я також називалося серед імовірних претендентів на пост прем'єр-міністра. Група народних депутатів, опозиційно налаштованих щодо нинішнього режиму (С.Головатий, Т.Стецьків, І.Коліушко, І.Квятковський та ін.), заявили про необхідність солідарної відповідальності уряду і парламенту за стан справ у державі і погодилися на активну співпрацю з урядом – за умови, що його очолюватиме Віктор Ющенко. Партія “Реформи і порядок”, інші центристські партії рішуче висловилися за Ющенка. Волковська партія “Демократичний союз” та тимошенківська “Батьківщина” на своїх з'їздах прийняли окремі резолюції в підтримку Ющенка.
Скептики прогнозували, що Ющенко не подолає бар'єру депутатської довіри в 226 голосів. На заваді, мовляв, стане той самий Віктор Медведчук, який досить обережно (а іноді й відверто негативно) висловлювався про Ющенка як можливого прем'єра. Не проголосують комуністи, прогресивні соціалісти, соціалісти звичайні, “Громада”. Зрештою, на заваді могли стати й “олігархи”, адже Віктор Ющенко у інтерв'ю програмі “Сім днів” заявив, що не збирається просити депутатів, аби вони голосували за нього і не збирається розраховуватися за депутатські голоси різними привілеями та матеріальними об'єктами.
Голосування 22 грудня 1999 року перевершило всі сподівання. Ющенко все-таки став восьмим за рахунком прем'єр-міністром незалежної України. “Зеркало недели”, оцінюючи велетенську роботу, яку належить здійснити Ющенкові, пише, що “він повинен буде умовити парламент прийняти бюджет, який зможе налякати навіть в.о. міністра фінансів Ігора Мітюкова. Він повинен провести адміністративну реформу, яка забезпечить йому чимало ворогів серед вищих чиновників. Він має ввести продаж землі, через що його проклинатимуть односельці, і обанкротити не один завод або шахту, після чого до колгоспників приєднаються машинобудівники, шахтарі і металурги”. Але саме через такі непопулярні заходи провели свої держави економісти-реформатори у Польщі, Прибалтиці, Чехії, і навіть у Росії.
Одразу ж після обрання Віктора Ющенка було накреслено програми виходу з кризи – тактичну (“100 днів”) і стратегічну (“1000 днів”). Газета “Експрес” пише, що “сама програма полягає у виведенні грошей з тіньового обігу та у прискореній приватизації. Ні слова про підвищення зарплат, ні слова про сприяння “найпріоритетнішим” підприємствам. Це означає, що настала пора справжніх, часом жорстоких реформ. Українці до них явно не готові, і залишається хіба що сподіватися, що у Ющенка вистачить хитрості зробити все швидко, щоб ніхто не встиг злякатись”.
Цікавим моментом є те, що Ющенко запропонував програму оздоровлення української економіки під назвою “1000 днів”. Тобто для її повноцінного втілення Вікторові Андрійовичу потрібне прем'єрське крісло принаймні на три роки. Це – більш реалістично, аніж обіцянка попереднього прем'єра, Валерія Пустовойтенка, протриматися у кріслі десять років. А з іншого боку, аналітики передрікають настання в Україні епохи “швидких прем'єрів”, і, цілком можливо, вже наступного року постане питання про новий уряд – за аналогією до російських подій.
Ще одним вартим уваги моментом є те, що на пост голови Національного банку України Віктор Ющенко запропонував свого давнього соратника Володимира Стельмаха. До влади прийшов “клан” Гетьмана – його друзі та учні. “Клан”, який має виразно українське економічне опретя і виразно українське економічне обличчя. “Клан”, який вже заявив про себе конкретними справами й який не вдалося залякати чи поставити на коліна, який відзначається високим професіоналізмом і вмінням поєднувати жорсткість і компроміси.
У політичному істеблішменті України відбувається зміна поколінь. І зміна ця проходить не за віковими ознаками (бо Ющенко не набагато молодший від, скажімо, Павла Лазаренка і є ровесником Віктора Медведчука) – зміна відбувається за ознаками інтелектуальними, психологічними, ментальними. До влади приходять прагматики європейського зразка.