Унія викликала пробудження національної свідомості українців. Виникав внутрішній опір, приходило усвідомлення себе як носія ознак, що складають народ, націю, виникала потреба їх захисту.
Унія стала засобом захисту української мови як найважливішої ознаки нації. Зауважимо, що Галичина від 1340 р. перебуває під чужомовним впливом, причому дуже активним. Однак саме тут найповніше збереглася і рідна мова, і національна самосвідомість.
Відразу після унії 1596 р. духовенство відкрило так звані "уніатські школи" (пізніше парафіяльні, отців василіан), які діяли у Галичині до 1939 р. Такі школи стали осередками української духовності.
Унія створила передумови для розвитку національної інтелігенції. Формальне зрівняння з католицьким духовенством відкривало для українського духовенства можливість здобувати середню й вищу освіту. Польські, римські, а пізніше австрійські та українські духовні заклади готували не лише священиків: з них виходила церковна і світська інтелігенція, яка започаткувала й успішно здійснювала українське національне відродження і державотворення.
Унія, виникнувши як єдиний засіб порятунку нації, витворила українську національну церкву, бо тільки національне надає їй самобутності в католицькому і в православному світі, а тому здійснюване нею національне виховання віруючих є запорукою існування самої церкви, як продовжувача традицій київського християнства.
Після першого поділу Польщі Галичина потрапила під владу Австрії. Завдяки політичному розрахунку цісаря, що полягав у прагненні ослабити польський вплив у Галичині та протиставити йому місцеве населення і духовенство, були зменшені або й зовсім знищені привілеї полякам і тим самим створено умови, сприятливі для національного відродження.
Весь тягар національного відродження впав на плечі греко-католицького духовенства, і воно виявилося на рівні вимог часу. Це визнали навіть ті, хто ліквідовував унію у 1946 р.: "В 19 ст. наша уніатська церква повільно скинула з себе польське духовне поневолення і саме вона відродила наш народ національно". Що ж ми знаємо про цю діяльність греко-католицької церкви та її ієрархів в цей період?
В 1783 р. відкривається україномовна греко-католицька Львівська духовна семінарія, яка стає початком і центром національного відродження у Галичині. В 1784 р. відкривається Львівський університет ("все-училище"), у якому митрополит А. Ангелович (1808— 1814рр.) домігся відкриття студій для українців їхньою мовою — з богослів'я та філософії. В 1789 р. тут відкривається "Руський науковий інститут".
В 1816 р. перемишльський священик І. Могильницький (1777—1831 рр.) засновує перше в Галичині культурно-освітнє товариство під назвою "Товариство галицьких священиків греко-католицького обряду". Головним завданням товариства була праця над удосконаленням української мови, видання книжок рідною мовою, передусім шкільних підручників, книжичок для народного читання, організація народних шкіл, щоб підняти культурно-освітній рівень народу, який на той час перебував у жалюгідному стані. І. Могильницький склав першу в Галичині граматику нової української мови.
Митрополит М. Левицький (1816—1858 рр.) ще у 1816 р. створив "Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письма і освіти і культури серед вірних на основах християнської релігії" із завданням видавати книжки "мовою простою, уживаною по селах". У 1821 і 1830 рр. М. Левицький видає меморіали "В обороні державного управлення і самостійності української мови". Ним утворюються ще дві україномовні організації — "Просвітнє товариство священиків" та "Інститут для образованія дяко-учителів". У 1821 р. ним видано пастирський лист кирилицею і українською мовою, через що поляки підняли такий скандал, що митрополитові зробили зауваження з Риму.
Наведемо розпорядження ректора Львівської духовної семінарії того часу професора теології В. Левицького: "...питомцям займатися читанням рідної історії, збиранням словника цієї мови, випрацьовуванням проповідей у рідній мові та виголошуванням їх до народу, перекладами пожиточних економічних книжок або таких, які потрібні для ужитку парафіяльних шкіл".
Не можна не згадати багатогранну, благодійну і просвітницьку діяльність Перемишльського єпископа 1. Снігурського (1784—1847рр.), сучасника і сподвижника І. Могильницького. Здобувши блискучу освіту (певний час був деканом Віденського університету), І. Снігурський упродовж всього життя займався просвітницькою діяльністю. На ту пору видавнича діяльність у Галичині настільки занепала, що абетки для народних шкіл вчителі та учні писали самі, від руки, а церковні книги завозили з Почаївського монастиря. Розуміючи нагальну потребу в організації видавничої діяльності, І. Снігурський 1829 р. на власні гроші викупив друкарню і добився дозволу на заснування української друкарні в Перемишлі, де негайно було налагоджено масовий випуск підручників для народних шкіл. 1. Снігурський матеріально підтримував і заохочував українських авторів, виплачуючи їм гонорари з власних коштів.
Заходами І. Снігурського при Перемишльській консисторії створено музичну школу, що започаткувала хорову музику в Галичині. Єпископ 1. Снігурський відновив діяльність в Перемишлі братства св. Миколи, яке допомагало бідним студентам перемишлянської гімназії й займалося охороною пам'ятників старовини. І. Снігурський розгорнув надзвичайно широку благодійну роботу, в тому числі започаткував фонд допомоги вдовам і сиротам. Його заходами у Перемишлі 1845 р. відкрито духовну семінарію, ще одну — в Східній Галичині. Все своє майно І. Снігурський віддав у розпорядження собору.
Говорячи про роль греко-католицької церкви у просвіті, духовному збагаченні народу Галичини, нагадаємо, що у її лоні зародилася славна "Руська трійця" на чолі з відомим священиком, поетом і великим патріотом М. Шашкевичем (1811—1843 рр.).
Важко переоцінити внесок священика греко-католицької церкви В. Герасимовича (1870—1940 рр.) у розвиток української культури поневоленої Галичини, який був ще й письменником, драматургом, етнографом, перекладачем. В. Герасимович збирав народні пісні, вивчав звичаї. Його драма "Мамона" протягом тривалого часу не сходила зі сцени театрів Галичини і за кордоном. З-під його пера вийшло близько ЗО художніх творів та наукових досліджень. Діяльність В. Герасимовича високо цінували І. Франко (1856— 1916 рр.), М. Грушевський (1866-1934 рр.), А. Шептиць-кий (1900—1944 рр.).
Цей релігійно-національний рух відіграв особливу роль під час "весни народів" 1848 р. Саме духовенство створило Головну Руську Раду, яку очолив єпископ, професор Львівського університету (пізніше митрополит) Г. Яхимович (1860—1863 рр.). Головна Руська Рада видавала власний друкований україномовний орган "Зоря Галицька". До створеної Головної Руської Ради входили греко-католицькі священики. Ця перша політична організація у Галичині ставила перед урядом у Відні вимоги політичного, культурного і соціального характеру: поділ Галичини на Східну (українську) і Західну (польську); скликання у Львові крайового сейму; створення народних шкіл з українською мовою викладання; впровадження української мови в гімназіях Східної Галичини як окремого предмета; доступ української мови до державних установ. Австрійський уряд задовольнив вимоги, крім однієї — Галичина так і залишилася неподіленою. Найбільшим досягненням Головної Руської Ради є створення українських шкіл під наглядом консисторій у 12 округах Галичини.
Після 1848 р. посилився наступ польського шовінізму. Він був настільки ефективним, що здобутки українського національного відродження, здавалося, зведуться на ніщо. Головним об'єктом репресій стала греко-католицька церква. Духовні заклади, школи, гімназії, товариство "Просвіта", науково-літературне товариство 'Талицко-Русская Матица", товариство їм. Т. Шевченка, кооперативний та жіночий рухи — усе це, породжене багаторічними зусиллями греко-католицького духовенства, що продукувало власну українську інтелігенцію, підводило економічну базу під національний рух, несло просвіту і культуру в широкі маси, виводило національні змагання далеко за межі церковного життя, стало об'єктом переслідувань. Тому безслідно для греко-католицької церкви польський наступ не минув, і наприкінці ХІХ ст., за митрополита С. Сембратовича (1882—1898 рр.), церква переживає справжню кризу. Здолати цю кризу, вивести церкву на рівень нових завдань, зробити її фактом уже не тільки національного відродження, а й національного державотворення, витворити з неї цілком національне, українське релігійне об'єднання судилося митрополиту А. Шептицькому.
У радянських джерелах ця постать спотворена до невпізнання, але це інша тема. Ми ж торкнемося особистості відомого митрополита у її впливі на розвиток національної культури західної гілки народу України.
Уже сама його поява в лоні греко-католицької церкви була сенсаційною, а жертовність його кроку — безсумнівною (титул, становище, кар'єру, маєток — гнаній "хлопській церкві"). Особливо вражаючим було не стільки те, що з римо-католика він став греко-католиком, скільки те, що з поляка він став українцем. Це стало важливим фактором піднесення національної свідомості галичан. Культурно-просвітницька діяльність А. Шептицького була скерована на піднесення моралі й духовності народу до того рівня, на якому з'являється свідома і масова готовність до практичної роботи у справі національного державного будівництва. А. Шептицький займався широкою меценатською діяльністю, надавав матеріальну допомогу окремим митцям, здібній молоді, провадив виховну роботу через школи, спортивні та просвітні товариства, газети, часописи, масові заходи з обов'язковим поєднанням двох початків — національного й релігійного. Ось тільки деякі з тих заходів, які були ним здійснені: засновник часописів "Місіонер", "Наш приятель", духовної семінарії у Станіславі (сучас. Івано-Франківськ), першої української дівочої гімназії василіанок; віддав власний маєток в Миловані для літнього відпочинку дітей з бідних родин; там же заснував господарчу рільничу школу, народну "лічницю" безкоштовної медичної допомоги, український національний музей тощо.