Розуміння філософії як самоусвідомлення народом своєї культурної самобутності стало для Д. Чижевського основою для дослідження історії української філософії. Він вважав, що формування української філософської думки було тісно пов'язане з європейськими процесами, де інтелектуальний розвиток України і Російської імперії загалом відбувався під впливом німецького містицизму і пієтизму XVI—XVIII ст., німецької ідеалістичної класичної філософії XVIII — початку XIX ст. Щодо французького раціоналізму та просвітництва, західного картезіанства, то вони хоча і відіграли певну роль у формуванні української філософської думки, однак ця роль була другорядною. На думку Д. Чижевського, аж до XIX ст. єдино видатним представником східнослов'янської філософи був Г. Сковорода, під впливом якого через Україну формувалася філософська думка в Російській імперії. Специфіку української філософії він виводив з головних рис українського світогляду, серед яких виділяв емоціоналізм; нахил до духовного усамітнення; гармонію між зовнішнім та внутрішнім, прагнення до згоди, миру, а не боротьби, де крайні течії не знаходили відгуку, оскільки віддавалось належне навіть тим думкам, що були протилежні власним; релігійне забарвлення. Спираючись на свою концепцію культурно-історичних епох, Д. Чижевський відкрив філософію українського бароко, дав культурно-історичну періодизацію розвитку філософської думки в Україні, де виділяв: Х—XVIII ст. — формування перед філософії, XVIII ст. — барокова доба в Україні, перша половина XIX ст. —доба німецького ідеалізму, друга половина XIX ст. — доба романтизму. В своїх розвідках історії філософи України вчений значну увагу приділяв тим українським мислителям, які жили за межами України, однак вважав, що Україна ще не подарувала світові свого великого філософа, оскільки за всю свою історію вона жодного разу не ставала ареною появи нового напряму, який би поширився в інших країнах і мав вплив на розвиток їх національної культури.