Бути шовіністом означає прикривати свою духовну пустоту (безрелігійність) і своє політичне руйництво: зрадництво, хитрість, безвольність, отаманію, самозакоханість, кар'єризм, декласованість — фанатичними вигуками про «неньку Україну», про «рідну мову», про «ми Українці», про клятих «Московинів і Ляхів» та ін. (Гам же. — С. 77—78). Він попереджував, що такий «націоналізм» призведе тільки до «руїни» України.
В обґрунтуванні основних теоретичних положень В. Липинський постійно звертався до історичних прикладів з життя України, Росії, країн Західної Європи від феодалізму до своєї доби, ґрунтовно аналізуючи всі етапи здобуття Україною своєї незалежності, причини її падіння. Такий історичний підхід надає його поглядам міцного онтологізму, динамізму, що виразно проявляються в його поглядах до тих же традицій. У загальних судженнях В. Липинського традиція постає як рух і творчість, власна доля, яка накладає на людину обов'язок творчості і праці, боротьби і руху, де кожний повинен виконувати свої обов'язки так, як наказує йому совість, тобто боротися і творити нове, спираючись на традицію та виходячи ідеї.
Як справедливо зазначає Д. Чижевський, динамізм В. Липинського — не абстрактний і не релятивний. Він завжди конкретний, ґрунтується на визнанні конкретного характеру будь-якого історичного об'єкта. Для нього не існує «нації загалом», «традиції загалом», а існують конкретні історичні нації, традиції, які в кожний певний момент модифікуються, змінюються, знову утворюються та обновляються.
Динамізм поглядів В. Липинського доповнюється історичним оптимізмом, який поєднується з високою моральністю, оскільки історія в його розумінні — це не беззмістовний потік подій, а процес, що містить високу мету людства на землі, здійснюючи високу людську правду. Релятивним він вважав поняття «реакційність» і «революційність», які залежать від конкретних умов і відносно дійсності набувають позитивного чи негативного змісту. Характерно також те, що, обстоюючи своєрідний елітаризм, В. Липинський не заперечує ролі і значення народних мас в історичному процесі, де головним для нього залишається почуття поваги до тих цінностей, які реалізуються історичним прогресом. Це характеризує В. Липинського як мислителя, його історіософську концепцію, філософію історії.
Проте слід зазначити, що викладеним вище не вичерпується сутність і зміст філософського та соціально-політичного доробку мислителів української діаспори. Варто було б провести розвідки творчості І. Лисяка-Рудницького, особливо його поглядів на положення України між Сходом і Заходом, формування модерної української нації, розвитку політичної думки в Україні та її класифікації. Потребує дослідження творчість І. Мірчука, міфософія Б. Антонича, філософські роздуми А. Шептицького, Й. Сліпого та інших українських філософів.
4. Філософія українських “шестидесятників”. П.Копнін та його діяльність по гуманізації філософії
Копнін
Народився 27 січня 1922 р. в с. Гжель Раменського району Московської обл. в сім’ї селянина. В 1939 р. після закінчення середньої школи вступив на філософський факультет Московського інституту філософії, літератури та історії (знаменитий МІФЛІ). З 1941 до 1944 р. перебував в армії. Філософську освіту завершив в аспірантурі Московського міського педагогічного інституту (1947). Після захисту кандидатської дисертації "Боротьба матеріалізму та ідеалізму в розвитку вчення про сутність судження" був співробітником кафедри філософії Академії суспільних наук, завідуючим кафедрою філософії Томського університету. За період 1947—1953 рр. підготував і опублікував ряд праць з проблем логіки і теорії пізнання: "Формально-логическая й диалектическая подготовка вопроса", "О некоторнх вопросах теории суждения", "О логических воззрениях Н. А. Васильєва", "О классификации суждений", "Злементарные закони логики й их значение". В 1951 р. в співавторстві з проф. І. М. Осиповим П. В. Копнін підготував оригінальну працю "Основньїе вопроси теории диагноза". 1955 р. захистив докторську дисертацію "Формы мышления й их роль в познании", деякий час працював завідуючим кафедрою філософії АН СРСР, завідуючим сектором діалектичного матеріалізму Інституту філософії АН СРСР. 1958 р. переїхав до Києва, очолив кафедру філософії Київського політехнічного інституту, а потім — кафедру філософії Київського університету. У 1962—1968 рр. — директор Інституту філософи АН України. У 1968 р. переїхав до Москви, очолив Інститут філософії АН СРСР. Академік АН УРСР, член-кореспондент АН СРСР. Помер 27 червня 1971 р. в Москві, похований на Новодівичому кладовищі.
Київський період життя й діяльності П. В. Копніна був найпліднішим у його творчості. Талановитий педагог, він знайшов тут прекрасну аудиторію для пропаганди й розвитку своїх ідей, створив свою світоглядно-гносеологічну школу, належністю до якої може гордитися кожний український філософ. Його лекції з теорії пізнання на філософському відділенні історико-філософського факультету в університеті приваблювали не тільки студентів-філософів, а й студентів інших факультетів. Читав образно, захоплював слухачів силою своєї логіки, аргументованості, а головне — неординарністю думки, новизною в трактуванні складних проблем гносеології. Саме на цих лекціях були апробовані "Діалектика як логіка", "Вступ в марксистсько-ленінську гносеологію" — праці, що принесли заслужену славу П. В. Копніну як оригінальному мислителю, для якого головним була наукова істина, а не кон'юнктурна ідеологічна підпорядкованість філософії. Саме творчий підхід П. Копніна до автентичного осмислення марксизму зумовив основну спрямованість київської школи філософів, орієнтованої на розкриття світоглядних, методологічних і гносеологічних аспектів розвитку наукового пізнання, проблем діалектичної логіки, розвиток діалектики як теорії пізнання діалектичного матеріалізму, з'ясування взаємозв'язку філософії з іншими науками, соціальної функції світогляду, обґрунтування творчої активності суб'єкта пізнання. Це коло наукових інтересів ученого спричинило безпосередній вихід у 70-х роках його учнів і послідовників на проблему людини, близьку до неомарксистських інтерпретацій західноєвропейської філософи. Праці П. В. Копніна неодноразово видавалися за рубежем. 1973—1974 рр. вони були оформлені в трьохтомному виданні "Диалектика как логика й теория познания" (М., 1973), "Диалектика, логика, наука" (М., 1973), "Гносеологические й логические основи науки" (М., 1974).
5. Українська філософія діаспори. Д.Чижевський як історик філософії та культури. Філософська культурологія і релігієзнавство І.Огієнка.
Д.Чижевський
Український філософ, історик філософії, філолог, вчений з світовим іменем Д. Чижевський народився 23 березня 1894 р. в м. Олександрії на Херсонщині в родині нового українського дрібномаєткового дворянства з козаків. Початкову освіту він отримав удома і в місцевій початковій школі, а потім в Олександрійській класичній гімназії. Після закінчення гімназії в 1911 р. вступив на фізико-математичний факультет Петербурзького університету, де вивчав математику та астрономію, відвідував філософські диспути між неокантіанцями на чолі з О. Введенським та інтуїтивістами на чолі з М. Лосським. Прослуханий університетський курс філософії М. Лосського визначив подальший напрям наукових інтересів Д. Чижевського. Провчившись два роки в Петербурзі, він переїхав до Києва, де на історико-філологічному факультеті університету вивчав філософію, російську філологію, індоєвропейську лінгвістику та слов'янську філологію.
Особливу роль у формуванні поглядів Д. Чижевського в Київському університеті відіграли В. Зеньковський, який відкрив йому творчість Г. Сковороди і М. Юркевича, М. Гоголя і Т. Шевченка, а також Г. Челпанов та О. Гіляров. Студентом університету він брав активну участь в революційному русі, став марксистом. За участь у РСДРП (меншовики) в 1916 р. його було заарештовано і тільки лютнева революція врятувала його від в'язниці. В 1917 р. був обраний до Центральної Ради від фракції російських меншовиків, проголосувавши 22 січня 1918 р. проти незалежності Української Народної Республіки.
Політичну діяльність Д. Чижевський поєднував з навчанням в університеті, який закінчив восени 1919 р., отримавши диплом першого ступеня. Його дипломна робота, присвячена філософії Шіллера, була визнана однією з кращих, і її автора залишили для підготовки до професорського звання на кафедрі філософії. В 1920 р. Д. Чижевський став доцентом загального мовознавства Вищих жіночих курсів, а в 1921 р. доцентом кафедри філософи Київського університету, який був на цей час Київським інститутом народної освіти. Влітку 1921 р. разом з дружиною через Польщу емігрував до Німеччини. Тут разом з відомим російським філософом Ф. Степуном слухав в Гейдельберзькому університеті лекції К. Ясперса, потім у Фрейбурзі — лекції М. Хайдеггера, Е. Гуссерля, а також Г. Когена, Р. Корнера, Г. Ріккерта. З 1924 р. викладач, а потім доцент і професор Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, 1929 р. — Празького українського інституту, а з 1930 р. — Українського наукового інституту в Берліні. За кордоном підтримував зв'язки з російськими еміграційними товариствами та закладами, з С. Булгаковим, П. Струве, С. Франком, Ф. Степуном, німецькими науковими закладами та товариствами, виступаючи там з лекціями і доповідями. Був членом Гегелівського союзу, Кантівського товариства.