Не розділяючи святкового настрою перемігшої столиці з вересня 1991 р. В.В. Жириновський багато їздив по різноманітних регіонах Росії і республікам тоді ще СРСР і вів агітацію в передодні виборів президента СРСР. Відомі Біловезькі події не дали йому другого шансу.
6 грудня 1991 р. ЛДП починає кампанію з вимогою негайного суду або звільнення "гекачепістів". 21 грудня Жириновський проводить у в'язниці "Матроська тиша" мітинг у захист найвідоміших в'язнів цієї в'язниці. Пішов відповідний удар. У грудні 1991 р. експерт парламентської комісії з розслідування причин і обставин державного перевороту, яким був підполковник КДБ Олександр Кичихін заявив, що ЛДП фактично не існує, тобто її чисельність дута, запропонувавши відкрити на Жириновського кримінальну справу, а діяльність ЛДП підвести під Указ Президента Росії про припинення діяльності КПРС і його структур. Але й у цей раз обійшлося.
Жириновський знову багато їздить. У Санкт-Петербурзі його зустрічають з оркестром. А в квітні 1992 р. жителі Архангельська зустріли голову ЛДП з хоругвами, червоними стягами і хлібом-сіллю. Робітники та службовці ж однієї з судноверфей Северодвінска, де будуються атомні підводні човни, сказали, що будуть домагатися, щоб нова атомна субмарина носила його ім'я.
У червні 1992 р. Володимир Вольфович усе ж стає президентом поки що тіньового кабінету Національного уряду ЛДП. Разом із ним у нього ввійшли - відомий письменник і політичний діяч Едуард Лимонов, як директор Всеросійського бюро розслідування (ВБР), Сергій Жариков (керівник рок групи "ДК", головний редактор "Сокола Жириновського", а потім бюлетеня "ДО сокири", що вважає, що "німці - це слов'яно-руси, що були латинізовані арійською Гипербореєю... Об'єднана Північ підніметься під знаком свастики - священного вогню, - символу, єдиного для всіх арійських племен"), як міністр культури і по справах молоді, А.Митрофанов (сценарист фільму про Жириновського, поширили легенду про його позашлюбне походження від Юрія Андропова) - міністр закордонних справ, А.Архипов (прес-секретар ЛДП) - міністр інформації й інші.
Кабінет проробив недовго. Лимонів висловив загальну образу "Говорити нікому Володимир Вольфович не дає, говорить на всіх прес-конференціях тільки сам" і повів Жарикова й Архипова у свою партію.
У серпні 1992 р. заступник міністра юстиції Геннадій Черемних усе ж ознайомив журналістів із підписаним ним розпорядженням "Про анулювання реєстрації статуту Ліберально-демократичної партії Радянського Союзу", вказавши, що реєстрація була "навмисно-незаконною". Однак В.Жириновський знову, склавши документи для реєстрації вже ЛДП Росії одержав нове свідчення, після перевірки, проведеної, за словами заступника міністра, "з особливою старанністю".
10 жовтня 1992 р. 5-та конференція уже відтвореної московської організації ЛДП висунула Володимира Вольфовича на посаду мера м.Москви. Він обіцяє "заборонити торгівлю на ринках Москви особам, що не мають російського паспорта, тобто всі кавказці протягом 2 тижнів покинуть столицю... жодного біженця, жодного жителя півдня, жодного мафіозного бойовика не залишиться на території міста. “Створю нову міліцію. Запрошу весь ризький, вільнюський ОМОН... У Москві будуть торгувати і займатися бізнесом тільки москвичі”. Проте кандидатів у мери Москви вже так багато, що їх навіть не рахують. Баталії на з'їздах народних депутатів відвернули від голови ЛДП народ, хоча він і постійний гість у Кремлівському Палаці, його практично не помічають.
Жириновський використовує будь-які можливості для виступів: протестує проти передачі Курил японцям, виступає на підтримку сербів. "Тільки б встигати відзиватися на події, що відбуваються у світі, і видумувати нічого не треба. Варто мені вийти на вулицю, відразу навколо збирається юрба народу і тема для розмови знаходиться. У мене з будь-якого приводу власне судження є".
Жириновський рекомендує Японії, що потребує російські острови, не забувати 45-й рік, Хіросіму і Нагасакі, хоча атомні бомби скидали не радянські літаки, а американські: народи, що виявили себе агресивно, одержали по заслугах і не повинні забувати, що надалі агресія не пройде.
Така ж порада дається Пакистану. Для того, щоб повернути наших полонених хлопців треба не торгуватися, не просити, не умовляти, а зажадати. "Я викличу посла Пакистану і дам йому термін у 72 години. Якщо через 72 години наші хлопці не будуть у Шереметьєво, я пошлю Тихоокеанський флот до берегів Пакистану, і він спочатку змете з лиця землі Карачі. Це для початку, а потім всі інші міста Пакистану і "ми зустрінемося з нашими друзями індусами на Ганзі". Чи треба мати почуття гумору, щоб усерйоз спростовувати цей метод рішення міжнародних проблем, тим більше сказаних у кінотеатрі?
Улюбленим заняттям Володимира Вольфовича стала подача позовів на російські засоби масової інформації. Складно сказати, із ким він не позивався: "Куранти", "Вогники", "Московські новини", "Московська правда", "Постфактум", "Росія", ІТАР-ТАСС, агентство "Северо-Запад" і ін.
"За кордоном,- вважає він, - на цих процесах я мільйонером став би, а тут витрачаєш сили, здоров'я, час... але безкарно наступати собі на ноги я не дам". А вони наступають. Часопис "Столиця" помістив на обкладинці колаж: половина особи Жириновського, половина - Гітлера. Жириновський зажадав компенсації за образу і виграв процес. Часопис виплатив 5 тисяч рублів (у ту пору суму пристойну) і помістив вибачення: "Простіть нас, Володимир Вольфович!", а поруч новий колаж: його голова з туловищем зебри. Проте це очевидно перший випадок у вітчизняній практиці, коли графічне зображення визнане образою.
11 червня 1991 р. у "Московському комсомольці" з'явилося звинувачення, що "демократія по Жириновскому - це суміш військової диктатури червоно-коричневих полковників та генералів і великодержавного шовінізму". Йому були приписані (Жириновський відмовився від цих слів) дуже ефективні методи боротьби з безладдями: "придушити танками пару мільйонів непокірливих демократів". Цитата стала легендарною.
У однієї з передач програми "Вести" був показаний монтаж - гавкаючий собака і виступаючий Жириновський. Телебачення і преса зробили Володимира Вольфовича популярним. Деякі його супротивники навіть пропонували "накласти мораторій на розмови про Жириновського", оскільки "кожна нова лайлива стаття тільки працює на нового лідера лібералів, створює йому рекламу". Але їх спростував відомий публіцист Леонід Радзиховський у статті "Песимістична комедія", присвяченої нашому герою: "Пізно! Він уже вирвався "на оперативний простір", ім'я й образ запам'яталися, і тепер навіть гробове мовчання демократичної преси не викине Жириновського з пам'яті співгромадян".
Та й спробуй не звертати уваги: січень 1993 р. - скандал із відправленням в Ірак "бойовиків ЛДП". 24 січня в аеропорті Шереметьево-2 Володимир Жириновський з оркестром виряджає у шлях десять "інтернаціоналістів", серед яких: підривник (полковник з афганським досвідом), лікар і декілька молодих бойовиків, усерйоз настроєних "поганяти шейхів по Перській затоці". Полковник же має намір у порту Басра "рвонути декілька американських кораблів". Жириновський також просить Міністерство оборони вирішити питання про перекидання ще 30 бойовиків в Ірак. Шум, організований кампанією, можна оцінити за заявою статей: "Бойовики Жириновського летять в Ірак займатися тероризмом! Російські влади не в силах цьому перешкодити!", "Ховайте сірники від Жириновського!", "Соколи Жириновського летять в Ірак", тощо. Через декілька днів усе це виявляється організованим блефом, навіть за віком лише двоє з "групи найманців" підходили в бійці Саддама. Ніхто дотепер не знає, чи були вони в Іраці. Але Жириновський на тиждень залучив до себе увага преси, МІДу, посольств Іраку і США...
Лідер ЛДП робить численні партійні візити. Найбільш ефективними були візити в Німеччину і Швейцарію, тоді були встановлені офіційні стосунки з Німецькою народною спілкою (Німеччині Жириновський приділяє особливу увагу: він вважає корисним відтворення "Антанти", але вже з участю Німеччини, заявляє, що союз з Німеччиною повинен стати стратегічно важливим для Росії (іншими союзниками він вважає Сербію, Кубу, Ірак, надійними і вірними сусідами хотів би бачити Японію, Китай, весь арабський світ). Водночас Жириновський вважає, що керівництво Німеччини повинно виплатити компенсацію за кожну вбиту радянського людину, кожну постраждалу від фашистської навали сім'ю. "Як сплачують вони за збитки, нанесениі, наприклад, німецьким євреям". Про свої останні візити Жириновський розповідає так: "Я не тільки по улюблених пивних закладах Гітлера ходив, але в Кенігсберзі відвідав могилу Канта, могилу російського філософа Ільїна в Цюріху. Я був там першим російським громадянином за багато років. Постояв над могильною плитою, посумував... Привезену гуманітарну допомогу - 5 комп'ютерів, - віддав московським школярам". У Франції Жириновський зустрічався з Ле Піною, причому протекцєю йому в цьому став відомий письменник Едуард Лимонов, у той час член "тіньового кабінету" Жириновського.
Популярність лідера партії не падає, і, як висловився один із делегатів 24 квітня 1993 р. IV з'їзду ЛДП, "дарунок божий Жириновського належить не йому, а Росії. І призначений він для її порятунку".
На з'їзд прибуло 420 делегатів і гості: представники парламенту Фінляндії, Німецької народної спілки, Партії арабського соціалістичного відродження "Баас" (чекали сина Саддама Хусейна). На з'їзді був обраний керівний орган. Як охарактеризував його склад глава партії, "усі чоловіки, усі молоді, в усіх по півтори вищих освіти". Сформулював Жириновський і мету партії: "Ми концептуалісти, патріоти, державники, через півтора року ми будемо при владі". Для цього, за словами Володимира Вольфовича, доведеться відправити в холодну 2 тисячі представників команди Єльцина в Москві, 500 у Санкт-Петербурзі і 3 тисячі в інших містах Росії. Жириновський часто буває роздратованим, найбільше роздратування у Володимира Вольфовича викликало перетворення "демократичної Росії" у партію нуворишів, що незграбно намагається грати в еліту товариства, хоча на пропаганді цей рух набув авторитету близькості до народу, демократичності. "У деморосів зараз, - говорить Жириновський, - головний герой Андрій Болконський, а раніш був Герасим із "Муму".