Програма розвитку ядерної енергетики Ірану стала предметом жорстких дискусій у 1995 році після прийняття російським Мінатомом рішення про будівництво в м.Бушер легководного ядерного реактора потужністю 1000 МВт. США розгорнули потужну кампанію проти будівництва, мотивуючи це тим, що Іран під прикриттям програми мирного атому планує отримувати збройовий плутоній з відпрацьованого ядерного палива для створення ядерної зброї.
Надалі ситуація навколо іранської ядерної програми значно загострилася через порушення Іраном Угоди про гарантії ядерної безпеки, яку він підписав з МАГАТЕ ще в 1974 році. Головні порушення стосувалися того, що Іран розпочав будівництво інфраструктури для створення повного ядерного паливного циклу та намагався таємно отримати для цього елементи технологій, не повідомляючи про це МАГАТЕ. Попри офіційні заяви іранських керівників про мирне (енергетичне) спрямування ядерної програми, насамперед провідні західні країни висловили занепокоєння можливим наміром Ірану збудувати інфраструктуру з виробництва розщеплюваних матеріалів, потрібних для створення ядерної зброї.
Саме публікації у 2002 році знімків супутника, на яких було зафіксовано будівництво двох не задекларованих іранських об’єктів з виробництва ядерного палива (заводи зі збагачення урану в м. Натанз та з виробництва важкої води біля м. Арак), спричинили міжнародний скандал. Різку занепокоєність світової спільноти викликала заява президента Ірану М. Хатамі у 2003 році. В ній йшлося про намір створити повний (замкнений) ядерний паливний цикл та про те, що Іран будує або вже експлуатує інфраструктуру для створення ЯПЦ, зокрема уранові шахти, збагачувальні, переробні та інші виробничі потужності для отримання самодостатності у виробництві ядерного палива для АЕС. Того ж року Іран визнав, що будує поблизу м. Арак дослідний важководний 40-мегаватний реактор, який може виробляти збройовий плутоній.
У 2002—2003 рр. в Ірані провадилися таємні експерименти зі збагачення урану з використанням лазерної технології і незадекларованого природного урану. У травні 2003-го це обладнання було демонтоване і представлене інспекторам МАГАТЕ.
Навесні 2003 року інспектори МАГАТЕ взяли проби ґрунту та води в районі пілотного заводу із збагачення урану (методом газового центрифугування), які виявили наявність частинок низькозбагаченого (із вмістом урану-235 до 4,5%) та високозбагаченого урану (від 38 до 70%). Наявність високозбагаченого урану могла означати, що Іран виробляв збройовий уран.
Іранська сторона пояснила, що походження цих частинок — залишки на імпортованих центрифугах (ймовірно з Пакистану). Однак це суперечило попередній інформації про вітчизняне походження центрифуг. Розслідування Міжнародного агентства з атомної енергії щодо походження збагаченого урану на сьогодні ще не завершено, і це найбільш серйозне звинувачення проти Ірану. Пакистан передав МАГАТЕ зразки власного високозбагаченого урану та деталі центрифуг, однак він не підписав ДНЯЗ і не допускає експертів МАГАТЕ на свої ядерні об’єкти, що ускладнює розслідування.
Наведені й окремі інші порушення змусили раду керівників МАГАТЕ у вересні 2003 року ухвалити резолюцію, в якій висловлюється «серйозне занепокоєння» відсутністю з боку Ірану заходів із забезпечення можливості перевірки задекларованих обсягів ядерних матеріалів на відповідність вимогам гарантій ядерної безпеки. Також Ірану пропонувалося негайно усунути всі недоліки та розпочати повномасштабну співпрацю з МАГАТЕ.
Перших реальних результатів на переговорах було досягнуто лише наприкінці 2003-го. Так, 21 жовтня 2003 року під час візиту міністрів закордонних справ європейської трійки було підписано Тегеранську декларацію, яка значно просунула хід переговорів. Згідно з цією декларацією, Іран погодився приєднатися до Додаткового протоколу до ДНЯЗ, що дасть змогу інспекторам МАГАТЕ проводити раптові інспекції ядерних об’єктів, а також призупиняти роботи зі збагачення урану. В обмін об’єднана Європа в особі європейської трійки визнала право Ірану на розробку мирних ядерних технологій та пообіцяла забезпечити доступ Ісламської Республіки до сучасних ядерних енергетичних технологій.
Іран відмовився від пропозицій ЄС, хоча висловив готовність продовжити переговори, при цьому він відновив роботи в ядерному центрі в м.Ісфахан. Швидше за все, у подальшому Іран жорстко відстоюватиме своє право на створення ЯПЦ. На цьому етапі переговорний процес зайшов у глухий кут. Дії Ірану щодо припинення добровільного мораторію на роботи зі збагачення урану не порушують ДНЯЗ, і для запровадження санкцій немає юридичних підстав. Більше того, на поточному етапі Іран здійснює лише конверсію уранової руди (отримує газ тетрафторид урану) під контролем експертів МАГАТЕ і дотримується мораторію на збагачення урану в Натанзі. Потім цей газ буде конвертовано у гексафторид урану і лише після цього уран збагачуватиметься у центрифугах. Лише якщо на цій стадії виробляється уран-235 із вмістом щонайменше 20%, можна говорити про його військове призначення. Водночас для напрацювання розщеплюваних матеріалів для однієї ядерної бомби необхідно щонайменше 1000 центрифуг (та не менше одного року часу), проте Іран, за даними МАГАТЕ, має їх лише 164 одиниці.
Слід зазначити, що жодним міжнародним договором не передбачено такі обмеження, отже, будь-яка країна має право на такі технології. З іншого боку, такий повномасштабний набір ядерних технологій відкриває шлях до створення ядерної зброї. Саме цього побоюється трійка ЄС.
Така політика, як ми зазначали вище, приносить певні плоди. Росія і Китай разом з десятьма державами руху неприєднання утрималися при голосуванні за іранською атомною програмою в МАГАТЕ. Нинішнє керівництво ІРІ намагається підняти ядерну програму до рівня одного з основних національних інтересів сучасного іранської держави.
Росія не відмовилася від своєї колишньої позиції підтримки іранської мирної ядерної програми і після прийняття резолюції МАГАТЕ. Саме завдяки позиції Росії і Китаю в резолюції по Ірану не була вказана конкретна дата передачі цього питання до Ради Безпеки ООН. Росія і Китай намагаються переконати Іран проводити більш виважену політику щодо ядерної проблеми.
Підтримка Росією мирної ядерної програми Ірану визначається низкою причин. Успішне завершення будівництва в Бушері може забезпечити Росії низку нових подібних контрактів в інших районах Ірану. У перспективі ІРІ планує побудувати 20 нових атомних електростанцій, що може дати Росії велику економічну і фінансову вигоду. Крім того, РФ поставляє Ірану військову техніку і озброєння і не захоче втратити цей вигідний ринок. Маючи нормальні дипломатичні відносини з іранським режимом, Росія не зацікавлена в його дестабілізації. У результаті зміни режиму в Тегерані до влади можуть прийти проамериканські сили, що може створити небезпечну ситуацію в Центральній Азії і особливо на Кавказі. У той же час Росія не зацікавлена в тому, щоб Іран опанував атомною зброєю, що, безсумнівно, створить певну напруженість і небезпека на південних кордонах Росії. Тому російські політичні діячі неодноразово підкреслювали, що іранська ядерна програма створюється лише в мирних цілях, виключаючи створення атомної зброї.
Іран стурбований дестабілізацією ситуації в регіоні, присутністю багатотисячних американських військ в сусідніх країнах, особливо в Іраку і Афганістані. Він побоюється, що йому не буде на кого розраховувати у критичній ситуації, так як він знаходиться в оточенні проамериканськи налаштованих країн або держав, на території яких розташовані американські війська або бази. Сьогодні військової потужності ІРІ недостатньо, щоб ефективно протистояти потенційним супротивникам в особі Ізраїлю та США. Все це обумовлює прагнення Тегерана до володіння ядерною зброєю, що на практиці швидше за все означає заклопотаність ІРІ придбанням своєрідного фактора стримування потенційного агресора в умовах відсутності явних і надійних союзників у регіоні.
Висновки
На основі здійсненого аналізу особливостей розвитку двосторонніх та багатосторонніх відносин провідних центрів сили з Іраном можна зробити наступні висновки і рекомендації стосовно належного забезпечення стратегічних інтересів України в регіоні:
Розвиток належної співпраці з Іраном в енергетичній сфері, попри об’єктивну зацікавленість обох країн, сьогодні стримується режимом міжнародних санкцій на основі рішень Ради Безпеки ООН в наслідок наявної в Ірані ядерної програми. Обрання нового президента США, який намагається розробити нові концептуальні підходи до іранської проблеми, може створити більш сприятливі умови для розвитку енергетичного співробітництва з Іраном як ЄС так і України.
Постачання природного газу трубопровідним шляхом з Ірану ускладнене низкою політичних, економічних і технічних факторів, а тому видається неможливим у найближчій і середньостроковій перспективі. Тому найвірогідніший шлях постачання іранських енергоносіїв – це приєднання Ірану до газопроводу „Набукко”. Можливість танкерних поставок скрапленого природного газу з Близького та Середнього Сходу нівелюється проблемою екології чорноморських проток.
За останні кілька десятиліть економіка Ірану завдяки плануванню та контролю держави розвивається стрімкими темпами. Іран стоїть на другому місці по об’єму виробництва нафти серед країн ОПЕК. Придержуючись квот для цих країн, Іран на даний час добуває 3,6 млн барелів нафти у день (1 барель = 159 літрів). Також країна входить до п’ятірки найбільших постачальників газу. Найбільш розвинутими галузями промисловості є: нафтохімічна, машинобудівна, автомобілебудівна, легка, відмінно розвинутий аграрний сектор. Стабільність економіки Ірану дозволяє йому вчасно розраховуватися зі своїми зовнішніми кредиторами. Одній тільки Німеччині Іран виплачує за рік 600 млн. доларів. Іран витратив на сплату боргу у 1996 році 5,6 млд. доларів, у 1997 році - 3,4 млд. доларів. Країни Європи належать до числа найбільших експортерів ІРІ. Очолює цей список Німеччина, чий двосторонній товарообіг склав 2,1 млд. доларів у 1997 році. Франція стала другим за величиною постачальником для Ірану. Італія відкрила Ірану новий експортний кредит. Зріс експорт Великобританії. Об’єм торгівлі між Японією та Іраном перевищив 3,8 млд. доларів (1998 р.), при чому на Японію припадає 35% експортованої Іраном нафти. Іран став членом Соціально-економічної ради ООН, найважливішого органу ООН після Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки. Він складається з 54 членів і кожен рік поновлюється на одну третю. Іран був обраний до його складу у числі 18 нових країн.