За своєю юридичною природою концесійний договір є різновидом договору оренди. За відсутності відповідної правової регламентації відносин, які випливають з концесій, можна було б застосовувати норми, що регулюють оренду та відносини у використанні конкретних об’єктів (наприклад, надр). Проте основну роль відіграють спеціальні акти законодавства про концесії. Так, у Казахстані з 1 січня 1992 р. набув чинності Закон про концесії. У Киргизстані 6 березня 1992 р. прийнято Закон про концесії та іноземні концесійні підприємства. Російська Федерація 21 лютого 1992 р. прийняла Закон про надра. Аналогічний закон прийнято в Україні. Законодавством України передбачено надання іноземним інвесторам прав на розробку та освоєння відновлюваних і не відновлюваних природних ресурсів.[44] Така діяльність має здійснюватися з урахуванням вимог, сформульованих у главі 15 ГКУ “Використання природних ресурсів у сфері господарювання” , на підставі концесійних договорів, які укладаються з іноземними інвесторами Кабінетом Міністрів України або іншим уповноваженим органом, згідно з порядком, регламентованим законодавством України про надра. Права на розроблення та використання природних ресурсів надаються за плату. Концесійні платежі — плата, яку вносить концесіонер за право використання об’єктів, що надаються у концесію. Розміри концесійних платежів, терміни їх внесення, форма, вид валюти, в якій вони сплачуються, визначаються концесійним договором. У Законі України “Про режим іноземного інвестування” зазначено, що іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді інших цінностей відповідно до законодавства України. Наведений перелік не є вичерпним, і за відсутності прямої заборони в законах України іноземні інвестиції можуть здійснюватися в інших видах.
Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у різноманітних формах, а саме шляхом:
- часткової участі у підприємствах чи інших організаціях корпоративного типу, що створюються спільно з українськими юридичними та фізичними особами, чи придбання частки діючих підприємств; при цьому можуть використовуватися усі згадані організаційно-правові форми господарських організацій корпоративного-типу (господарські товариства, виробничий кооператив, господарське об'єднання, промислово-фінансова група);
- створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, та створення філій, інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб; представництва Іноземних суб'єктів господарської діяльності, що відкриваються в Україні, повинні реєструватися згідно зі ст. 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»; порядок реєстрації визначається Інструкцією про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затвердженою наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України від 18 січня 1996 р. № 30;
- придбання у власність діючих підприємств повністю;
- придбання не забороненого законами України нерухомого або рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об’єкти власності, шляхом прямого одержання майна і майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;
- придбання самостійно або за участю українських юридичних або фізичних осіб прав на користування землею і використання природних ресурсів на території України;
- придбання інших майнових прав;
- в інших формах, не заборонених законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів з суб’єктами господарської діяльності України”. При Укладенні таких договорів застосовується положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), якщо українським законодавством не передбачене інших вимог до змісту та форми договорів, що укладаються за участю іноземних інвесторів на території України.
1.3. Законодавство, що регулює іноземне інвестування в Україні
Правове регулювання іноземних інвестицій має давню історію, воно з’явилося в часи колоніальних завоювань. Розглянемо історію та підвалини виникнення, формування правового регулювання іноземних інвестицій на території України, щоб краще зрозуміти державну інвестиційну політику.
Після довготривалої перерви, в залученні іноземних інвестицій до економіки СРСР восени 1986 р. на підставі рішення Політбюро ЦК КПРС про можливість створення спільних підприємств розпочався новий етап розвитку правового регулювання іноземних інвестицій. Це рішення було пов'язане із двома Постановами ЦК КПРС та Ради Міністрів СССР від 19 серпня 1986 p. № 991 «Про заходи по вдосконаленню управління зовнішньоекономічними зв'язками» та № 992 «Про заходи по вдосконаленню управління економічним та науково-технічним співробітництвом із соціалістичними країнами». Таким чином, розпочався перехід до здійснення реформ у сфері зовнішньоекономічної діяльності в СРСР.
Першими нормативними актами про спільні підприємства був Указ Президії Верховної Ради СРСР від 13 січня 1987 р. «Про питання, пов'язані із створенням на території СРСР і діяльністю спільних підприємств, міжнародних об'єднань та організацій за участю радянських та іноземних організацій, фірм та органів управління». В цьому Указі були визначені умови, що входили до компетенції законодавчих органів:
• оподаткування спільних підприємств;
• умови користування для спільних підприємств землею, надрами та іншими природними ресурсами;
• умови вирішення інвестиційних спорів.
Поряд із названим Указом були прийняті Постанова Ради Міністрів СРСР від 13 січня 1987 р. № 48 «Про порядок створення на території СРСР та діяльності спільних підприємств, міжнародних об'єднань та організацій СРСР та інших країн — членів РЕВ» та Постанова Ради Міністрів СРСР від 13 січня 1987 р, № 49 «Про створення на території СРСР спільних підприємств за участю фірм капіталістичних та країн, що розвиваються». В названих постановах були сформульовані основні правила створення та діяльності спільних підприємств на території СРСР.
Було встановлено штучний розподіл спільних підприємств за ідеологічною ознакою і встановлення певних умов для Їх діяльності шляхом видання двох різних нормативних актів.
Так, згідно із Постановою Ради Міністрів СРСР від 13 січня 1987 р. №49 було встановлено обмеження для долі іноземної участі, яка не могла перевищувати 49 відсотків у статутному фонді спільного підприємства.
Постановою Ради Міністрів СРСР від 2 грудня 1988 р. № 1405 це обмеження було знято, та передбачено, що розмір долей радянських та іноземних учасників у статутному фонді спільного підприємства повинен визначатися за угодою сторін.
У прийнятому згодом загальносоюзному Законі про власність було передбачено не лише створення спільних підприємств, але і, вперше в радянському законодавстві, створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам.
Указом Президента СРСР від 26 жовтня 1990 р. «Про іноземні інвестиції в СРСР» було визначено основні напрямки регулювання іноземного інвестування, а саме:
• можливість створення як спільних підприємств, так і підприємств зі 100 %-ю участю іноземного капіталу;
• можливість портфельних інвестицій шляхом придбання акцій та інших цінних паперів радянських підприємств іноземними інвесторами;
• можливість довгострокової оренди майна та землі іноземними інвесторами;
• надання іноземним інвестиціям не менш сприятливого режиму, ніж для інвестицій вітчизняних юридичних та фізичних осіб;
• можливість вільного реінвестування прибутку іноземних інвесторів, отриманого в радянських карбованцях, а також можливість його переведення за кордон. З метою активізації інвестиційної діяльності за участю іноземних інвесторів передбачалася можливість створення зон спільного підприємництва. Ці положення знайшли своє відображення у подальшому законодавстві.[36]
10 грудня 1990 p. Верховною Радою СРСР були прийняті Основи законодавства про інвестиційну діяльність в СРСР. В них було визначено коло можливих суб'єктів інвестиційної діяльності (ст.4), встановлено основний правовий документ, який мав регулювати взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності — договір (угода) (ст.7), передбачено положення про гарантії прав інвесторів та захист інвестицій. Цей законодавчий акт мав декларативний характер, його положення стосувалися інвестиційної діяльності як вітчизняних, так і зарубіжних інвесторів. Саме в цьому законодавчому акті вперше було передбачено, що інвестиції не можуть бути безкоштовно націоналізованої що до них не можуть бути застосовані заходи, рівні за наслідками націоналізації. Такі дії могли здійснюватися лише на основі законодавчих актів із відшкодуванням інвестору повною мірою збитків, спричинених припиненням інвестиційної діяльності внаслідок таких дій.
Наступним етапом розвитку союзного законодавства було прийняття 5 липня 1991 p. Основ законодавства про іноземні інвестиції в СРСР. Прийняття Основ відбувалося в умовах процесу перерозподілу компетенцій між Союзом та союзними республіками. У проекті Союзного договору, опублікованого 9 березня 1991 p., регулювання зовнішньоекономічної діяльності було віднесено до спільної компетенції Союзу та республік. В прийнятих Основах частина норм являла собою норми непрямої дії, тобто це були рекомендації республікам з одноманітного врегулювання відносин у сфері іноземного інвестування. Основи складалися з преамбули, семи розділів, сорока чотирьох статей. Заслуговує на увагу те, що в постанові Верховної Ради СРСР про введення закону в дію, Кабінету Міністрів СРСР пропонувалося за участю урядів союзних республік подати на затвердження Верховної Ради перелік пріоритетних галузей економіки, включаючи науку, освіту, охорону здоров'я та культуру, а також територій, в яких іноземним інвесторам доцільно надати додаткові податкові та інші пільги.