Третім елементом причинності є генетичний зв'язок явища, що знаходить своє вираження в породженні слідства причиною.
Під причиною звичайно розуміють явище, дія якого викликає, визначає, змінює, робить або спричиняє за собою інше явище.
Дія причин призводить до визначених змін, що пов'язано з тим, що в реальній дійсності немає ізольованого зв'язку двох явищ, а завжди одночасно діють багато причини. Таким чином, діалектичний матеріалізм приходить до висновку про нерівноцінність причин. Кожна причина, що є одним із чинників, що викликали слідство завжди, грає свою особливу роль, а тому не може бути двох абсолютно рівноцінних чинників. Щоб правильно орієнтуватися в цьому різноманітті, виділяють причини:
- головне /визначальні, вирішальні/ - без цих явищ не можуть виникнути інші, обумовлюють загальні необхідні ознаки цих явищ;
- не головні /побічні, другорядні/ - визначають минущі, хитливі, індивідуальні особливості кожного окремого явища, підпорядковані дії головних причин;
- внутрішні - причини, що діють у самому предметі;
- зовнішні - носієм яких є інші предмети;
- об'єктивні - виникають незалежно від волі, інтересів;
- суб'єктивні - навпаки.
Четвертим елементом причинності є залежність характеру причинного зв'язку від супровідних обставин /тобто умов/. Дійсно, будь-який причинно-слідчий зв'язок існує у визначених умовах, але не можна ототожнювати причину й умови. Причина й умови не тотожні, але між ними існує глибокий діалектичний зв'язок: усяка причина у визначеному відношенні є умовою, а всяка умова в іншому відношенні може бути причиною.
Поняття причини в широкому змісті містить у собі й умови. У цьому випадку їх можна вважати причинами події, але не підлягає сумніву, що ці "причини" не можуть відігравати роль визначальних, головних чинних чинників. Звідси випливає, що розходження між умовами, з одного боку, і не головними, другорядними причинами, з іншого, відносно, що в значній мірі вбачається словесним. Не випадково тому В.Я.Блюмберг і И.А.Суслов, відрізняючи причину /у вузькому змісті як головний чинний чинник/ від умов, обмовляються, що "під умовами розуміють іноді не головні, другорядні, побічні причини явища, що не можуть породити явища в цілому, але обумовлюють визначені сторони, риси, індивідуальні особливості одиничного явища в масі якісно визначених, однорідних і істотних рис явищ".[2]
Під умовами розуміється комплекс явищ, що самі не можуть породити безпосередньо дане явище - слідство, але сприяючи причинам у просторі і часі і впливаючи на них, забезпечують їхній розвиток, необхідний для виникнення слідства. Немає абсолютно однакових умов. Одна і та ж причина викликає різноманітні слідства в різноманітних умовах. Виділяють три групи умов:
I. необхідні /без здійснення яких дане явище не може існувати/;
2. достатні /здійснення яких спричиняє за собою настання цього явища/;
3. супутні /під ними розуміються, головним чином, обставини місця і часу, але, що не чинять прямого впливу на що відбувається.
"Вони утворюють загальний фон подій і явищ, на якому дане явище існує".[3] Слідство, будучи результатом його причини , що породила, залежить від даних супутніх умов місця і часу, при яких ця причина діє. Це підтверджує такі особливості причинного зв'язку, як її мінливість і відносність, що підтверджуються тим, що: -визначене явище може бути наслідком одного з декількох різноманітних явищ; - те саме явище може призводити до різноманітних слідств/.
Варто погодитися з німецьким філософом Г.Кребером, що вважає, що в основі розходження причин і умов лежать два аспекти: генетичний і діалектичний. Генетичний: причина породжує, слідство, аумова цьому лише сприяє, забезпечуючи можливість дії причини. Діалектичний аспект: причина протилежна умовам по своїй мінливості, тобто усталеності. Але, на жаль, зазначений критерій можна використати лише в тих випадках, коли причиною є саме активно в них діючий чинник. Коли ж зштовхуємося з випадками пасивних явищ, то розходження між специфічною причиною й умовою зникає. У цьому випадку можна говорити лише про головну причину. Прямуючи до можливо більш чіткого розмежування причин і умов, А.П.Шептулин підкреслює, що в сукупності чинників, необхідних для виникнення того або іншого явища, не повинна розчинятися причина, і головне, що відрізняє її від умов і складає найважливішу частину категорії причини, - це саме момент активності, те, що причина є рушійною силою, викликає відповідні зміни в речах, явищах.[4]
"Момент активності, що характеризує поняття причини, є істотним для відмінності причини від умови, але він не може бути абсолютизований. Тому тут треба враховувати й інше твердження, із котрим не можна не погодитися. Воно зводиться до того, що розходження між причиною й умовою носить не абсолютний, а відносний характер і виявляється, як значиме, лише стосовно до конкретних явищ.
Іноді, виходячи з розходження причини й умови, роблять висновок про те, що в кожного слідства є лише одна причина, а не багато.
/ Наприклад, як вважають О.Яхот, И.Д.Панцхава/. Варто погодитися з точкою зору Л.В.Воробйова, що пише з даного приводу:
"Висновок може бути лише двоїстим: причин у того самого слідства багато, і причина одна причин багато тому, що не можна знайти на одного такого явища, що викликалося б до життя одною єдиною обставиною. Але причина одна тому, що всі обставини що викликають дане слідство, лише об¢єднались у своїй дії".[5]
На підставі вищевикладеного можна зробити такий висновок: у філософській науці існує струнке вчення про причинність, розглянуте і вивчене з позиції діалектичного матеріалізму. Основними положеннями вчення про причинність є:
1. причинність - частина загального зв'язку, взаємозумовленості явищ;
2. причинність - частина загального об'єктивно-реального зв'язку;
3. причина і слідство знаходяться в стані універсальної взаємодії;
4. щоб пізнати причинний зв'язок яких-небудь явищ, треба ізолювати їх від загального взаємозв'язку;
5. нерівноцінність причин.
Основними елементами причинності є:
1. Послідовність причини іслідства в часі: причина завжди передує слідству почасу;
2. необхідний характер причинно-слідчого зв'язку, що знаходить своє вираження: а/ в обов'язковому настанні слідства при виникненні причини, б/ у відображенні структури причини в структурі слідства;
3. генетичний зв'язок явищ: причина породжує слідство;
4. залежність характеру причиною зв'язку від супровідних обставин /тобто умов/.
Дані елементи причинності і складають її поняття. У філософської науці рахується що причинність - є необхідний генетичний зв'язок явищ, із яких одне /наз. причиною/ обумовлює інше /наз.слідством/
Під причиною розуміється явище, дія якого викликає, визначає, змінює, робить або спричиняє за собою інше явище /слідство/.
Необхідно зауважити, що таке розуміння причинності існувало не завжди. Проблема причинності була і є однієї з центральних проблем філософії, навколо якої з стародавніх часів велася запекла боротьба різноманітних напрямків. І це зрозуміло: у проблемі причинного зв'язку схрещуються і відбиваються різноманітні уявлення про сутність матерії і людського мислення, про відношення їх один до одного, про роль досвіду і свідомості в сприйнятті явищ зовнішнього світу і т.п.
Розглянуте нами діалектичний напрямок дослідження проблеми причинності виходить із того, що визнає вирішальну роль практики в процесі пізнання.
Поняття причинності виникнуло на основі практичного досвіду, початкових уявлень про, конкретних фактах причинної залежності, пов'язаних саме з діяльністю людини. Як тільки діяльність людини почала носити пізнаний характер, причинні відношення стали відбитися у свідомості. Повне усвідомлення причинного зв'язку можливим стало лише на рівні теоретичного мислення, що виділяє причинність з інших видів зв'язків і аналізує її.
Протилежним діалектичному напрямку є метафізичне /ідеалістичне/. Метафізики виходили з того, що первісний індивід міркував про несподівані явища і релігійно витлумачував їх. Тим самим цілком ігнорувалася людська практична діяльність і досвід. Це є загальні корені всіх плинів, що утворилися усередині даного напрямку. Основними з них є:
I. Кантіанці і неокантіанці: основоположник його Иммануіл Кант - родоначальник німецького класичного ідеалізму. Представники даної течії розглядають причинність як апріорне поняття, що має відношення лише до світу явищ. Заперечують значення причинності і пропонують зовсім усунути з науки слово "причина".
2.Юмісти: основоположник його - Давид Юм - англійський філософ-ідеаліст. Розглядають причинність як вираження віри, що спочиває на навичці спостерігати одноманітну послідовність явищ.
3.Махісти, позитивісти, неопозитивісти, логічні позитивісти - основоположник його - Эрнст Мах - австрійський суб'єктивний ідеаліст. Вважають, що поняття причинності є гальмом наукового пізнання, а тому має значення лише в пізнавальній сфері.
4.Об'єктивні ідеалісти: основоположник його Георг Вільгельм Фрідріх Гегель - німецький філософ, представник німецької класичної філософії. Повідомляють причинний зв'язок є результатом діяльності абсолютного духу або надприродної істоти.
Таким чином, категорія причинності формувалася протягом всієї історії філософської науки. У залежності від того, який зміст вкладає філософія в поняття причинності, конкретна наука і досліджуємо дану проблему. Як-от: положення .діалектичного матеріалізму надають науці кримінального права струнке і логічно досконале вчення про причинність. Ідеалістичний підхід вносить лише плутанину і безсистемність, тим самим створюючи в ній анархічність, що веде до появи практично неспроможних теорій.
§ 2. Поняття причинного зв'язку в кримінальному праві