Смекни!
smekni.com

Віра, Надія, Любов у філософсько-релігійних поглядах та етичній думці людства (стр. 4 из 5)

В творах великого українського філософа Любов, визначаючи, як Віра і Надія, чесноти людини, є найвищим проявом людського та поза людського буття. Тому в ній виділяються онтологічний, етичний і пізнавальний аспекти. Етичний аспект любові, згідно ідей філософа, реалізується у власних якостях людини, у її стосунках з іншими та у ставленні до Всевишнього. Але любов теж буває різною. Вона може бути вульгарною, удаваною, огидною, та «християнською, тобто істинною». Саме така духовна любов «приємна, солодка і животворна». «Хіба мені не уявляються позбавленими сонця і, навіть, мертвими, – пише мислитель, ті, хто позбавлені любові, і я анітрохи не дивуюсь, що саме Бог називається любов'ю… Хороша любов та, яка є істинною, міцною та вічною»… Вона не може бути такою, «якщо породжується тлінними речами», наприклад, багатством. «Міцна та вічна любов виникає із спорідненості вічних душ, які змінюються доброчесністю тих, хто її гартує, а не тих, хто її руйнує» [32, с. 286].

Для Григорія Сковороди сутність любові між людьми, як і для Аристотеля та києво-могилянців, полягає у дружбі. «Як гниле дерево не склеюється з іншим гнилим деревом, так і між негідними людьми не виникає дружби» [32, с. 286]. До цього він додає: «Дружба така божественна… ніби вона сонце життя» [32, с. 244]. В іншому місці читаємо: «Що таке християнська релігія, як не істинна і досконала дружба?» [32, с. 264]. Таким чином, дружба підіймається на передостанні сходинки, що ведуть до найвищого виявлення людського почуття – любові до трансцендентного, яка є «вічним союзом між Богом та людиною. Вона – вогонь невидимий, яким серце розпалюється до Божого слова чи волі, а тому вона сама Бог» [30, с. 148].

Слід відзначати, що у світовій, в тому числі, і українській культурі поняття «вогонь» та «серце» вже здавна вживаються як глибоко змістовні світоглядні символи. Символічне трактування Біблії розпочалось ще за часів Філона (кінець І ст. до н. е. – початок І ст. н. е.). Особливо актуальним стало використання символів в 17–18-му століттях (стиль бароко). Вогонь часто тлумачиться як символ світла, активності, очищення, любові, а символічне значення серця полягає у наданні йому ознак життєвої сили та духовного центру людини. Цими значеннями, звичайно, весь зміст даних символів не вичерпується. Особливо багатим є їх культурно-світоглядний зміст у Григорія Сковороди, символіка якого складна та багатозначна. Досить згадати його образ «палаючого серця» та уяви про «друге», «тілесне серце».

Саме з серцем пов'язані Віра, Надія та, нарешті, Любов, яку він називає «найвеличнішою» з чеснот. Моральні якості людини порівнюються філософом з якостями дорогоцінного каміння, де «сила терпіння схожа на діамант, цнотлива чистота на прозору зелень смарагда, Віра і любов Божа – на вогняний рубін» [34, с. 399]. Ці якості можуть бути тільки в чистому серці, тому мислитель вживає вислів «любов, або чистосердечність». Їй належать такі властивості, як «доброзичливість, незлобність, схильність, покірливість, не лицемірність, добронадійність, безпечність, задоволення, бадьорість». У такій любові, подібної «до чудового саду, що повний тихих вітрів, солодко духмяних квітів та втіхи», відчувається «дихання» та «віяння» трансцендентного. Щоб цього досягти, людині потрібно пройти нелегкий шлях, вважає мислитель. Головне при цьому – дотримуватись принципу «нічого над міру». «Надмірність породжує пересиченість, пересиченість нудьгу, нудьга ж – душевний смуток, а хто хворіє на це, того не можна назвати здоровим» [32, с. 227] – пише філософ.

Не сприймаючи ні гедонізму, ні аскетизму, він, як Будда, Конфуцій, Аристотель, деякі інші вітчизняні філософи, виступає прибічником «золотої середини», завдяки якій тільки й можливе духовне і фізичне здоров'я. Григорій Сковорода засуджує пристрасті, якщо їх не стримують «вуздою розуму, немов диких коней». Як і Г. Кониський, він критикує стоїків. Безпристрасний мудрець, на його думку, «був би стовпом, а не людиною». Турботи, страх і подібні афекти необхідні, блаженство є там, де є приборкання пристрастей, а не «їх відсутність»[32, с. 269]. Віра, Надія та Любов сприяють поміркованості у житті. Вони впливають на волю, стримують бажання, непотрібне роблять зайвим, спрямовують дії на добро, творять його. «Властивість віри – помічати або розуміти, а чим більше хто помічає, тим більше плекає надії, тим полум'яніше любить, з радістю творить добро, безмежно і безмірно, наскільки це можливо. Тобто, в творенні добра міра не потрібна. Як випливає з розглянутого, Григорій Сковорода не заперечує необхідності фізичних, тілесних потреб та зв'язаних з ними почуттів, зокрема, віри, надії, любові. Але це його не цікавить. Названа тріада розглядається філософом тільки в духовному сенсі.

Головним аспектом духовності, за Сковородою, є не тільки пізнання людиною об'єктивного світу, але й її самопізнання. Останнє є більш важливим, бо кінцева його мета – це невидима натура, наближення до трансцендентного. В обох випадках цей процес пов'язаний з Вірою, Надією та Любов'ю. «Насіння всіх наук ховається в середині людини, тут приховане їх джерело» [34, с. 367]. «А що є віра, коли не викриття чи вияснення серцем зрозумілої невидимої натури?» [35, с. 356]. Пізнання є цілісністю, але здійснюється воно як раціональними методами, так і у процесі містичного осяяння. Раціональне пізнання передбачає відрізнення суб'єкту та об'єкту, а також розуміння своєї самості. Тут Віра, Надія та Любов постають елементами та стимулами досягнення наукової істини, більш того, любов «досліджує та розмірковує». «Коли не любити всією душею корисних наук, то всякий труд буде марним…» [32, с. 227]. Григорій Сковорода підкреслює, що Віра – це «світильник стежкам твоїм» [31, с. 195].

Висновок

Дослідження інтерпретацій понять Віри, Надії та Любові в згаданих пам'ятках української культури, розглянутих в контексті культури світової, і перш за все, в контексті релігійно орієнтованої філософії, дає підстави узагальнити та показати їх сутнісні характеристики та субординацію. Ці категорії мають багато спільного в статусі, функціях та структурі і разом з тим, відмінності у певних значеннях, у порядку підпорядкованості на різних щаблях своєї наявності.

Віра (Надія розглядається як її уточнення, доповнення і підсилення) виступає як основа, фундамент сакрального зв'язку. Віра має чуттєві та раціональні початки, вихідні засновки і кінцеву мету. Вона експлікується як основа очікуваного. На повсякденному рівні, коли очікуване здійснюється, вона втрачає свою актуальність, надаючи місце вірі в нове очікуване. Тобто, для неї характерні динаміка і певна дискретність. Якщо Надія орієнтована, в основному, на майбутнє, то Віра індиферентна до часових параметрів, а її значення для людини може бути однаково важливим і щодо майбутнього, теперішнього та минулого. І Віра і Надія характеризують внутрішній стан особи та спрямовані, у першу чергу, на рішення нею своїх проблем, сподівань та мрій. Але Віра частіше, в порівнянні із Надією, спонукає людину звертатися до явищ, які не торкаються її особисто, більшою мірою стимулює бажання впливати на події, що відбуваються за межами власного буття. Отже, у ставленні до зовнішнього світу виявляються різні ступені суб'єктивного забарвлення цих екзистенціалів.

На щаблі світського буття Віра та Надія можуть опосередковано пов'язуватися з категорією «любов», або існувати поза нею. В останньому випадку це віра та надія, що реалізуються у пізнавальній зацікавленості, у корисних та необхідних для людини справах, які не мають безпосереднього відношення до любові. На рівні духовного сходження людини, її трансцендентного зв'язку з Абсолютом, Віра та Надія, як необхідні висхідні етапи цього шляху з самого початку з'єднані з Любов'ю. З подальшим удосконаленням людини Віра та Надія поступово розчиняються у Любові, стають ніби зайвими, внаслідок чого Любов перекриває, поглинає їх. Тобто, є межа Вірі та Надії, але немає межі Любові. Любов, як одне з найважливіших понять філософсько-світоглядної думки, має релігійно-етичний та сакральний зміст. При цьому в пам'ятках культури Любов розглядається як благоговіння і як жертовність, як самозбагачення та самозречення, як терпіння та втішання, що обов'язково передбачає співпереживання, милосердя, подолання егоїзму.

Віра, Надія та Любов як категорії втілюють єдність об'єктивного та суб'єктивного, котра реалізується у кількох аспектах. Перший з них – онтологічний. Об'єктивне трактується, як свідчать пам'ятки світової релігійної та філософської думки, у декількох смислах. По-перше, Абсолют, сам Бог і є Любов. Він же виступає причиною усього сущого, в тому числі – Віри, Надії та Любові як феноменів духовності людини. Якщо Любов безпосередньо наявна у світі та є творчим імпульсом й початком творення, то Віра і Надія – це певні модуси буття, задані Любов'ю. Віра й Надія дані від Бога і в цьому розумінні існують до людини і поза нею – як потенційна можливість, що закладається в особистість та може бути нею реалізована. По-друге, онтологічне значення цих категорій полягає в їх об'єктивованому існуванні в культурі, відокремленому від конкретної особи, внаслідок чого культурою набуваються нові якості та виникають специфічні функції.