Уточненням унійних умов, що мали бути підтвердженні на вічні часи королівським привілеєм та папською буллою, зайнявся єпископ Терлецький. Вони були зібрані у 33 артикули 1 червня 1595 р., а вже у жовтні-грудні запропоновані двома руськими владиками – Іпатієм Потієм та Кирилом Терлецьким на розгляд Апостольському Престолові. [171, C.42] Умови унії безкомпромісно застерігали від порушення обрядово-культової сфери (ст. 2, 3, 4), забороняли нав’язування Руській Церкві латинських практик і захищали місцеву традицію (ст. 7, 8, 23, 24), категорично не допускалася зміна обряду (ст. 15). Збереження права на шлюб священників регламентувала ст. 9. В поунійський період в землях Київської митрополії мало зберегтися і чинне до цього часу церковне право (ст. 10, 11, 19). Кілька статей стосувалося впорядкування внутрішньго питання Церкви (ст. 26, 28), захист від втручання у церковні справи світських осіб (ст. 26) та латинського кліру (ст. 22, 25, 30). Особлива увага зверталась на піднесення рівня освіти, обумовлювалось право засновувати семінарії та школи, навчання яких проводилось би слов’янською та грецькою мовами (ст. 27). [9, C.54-61]
2 серпня 1595 р. король Речі Посполитої Жигмонт III підтвердив усі домагання, які були вкладені в артикулах за вийнятком одного, що не належало до прерогативи королівської влади, а саме – права митрополита та єпископів посідати місце у польському сенаті нарівні з латинськими єпископами. [14, C.108-111]
23 грудня 1595 р. після офіційного складання руськими єпископами сповіді віри Папа Климент VIII видав програму “Magnum Dominus et laudabilis nimis”, яка проголосила з’єднання Київської і Галицької митрополії з Вселенською Церквою: “… на всі часи даною нашою Конституцією, приймаємо, об’єднуємо, приєднуємо, з’єднуємо і втілюємо як наших членів у Христі преподобних братів… руських єпископів… як тут присутніх, так і відсутніх, разом з їхнім духовенством і народом руським… для зростання і піднесення християнської віри в лоні Католицької Церкви й одности святої римської Церкви”. [3, C.74-75] Окрім цього, Апостольським листом “Decet Romanum Pontificem” від 23 лютого 1596 р. українсько-білоруській Церкві було надано привілей з якого користають лише східні патріархи, а саме: право іменувати, висв’ячувати та інтронізувати єпископів та митрополитів при наступному підтвердженні цих номінацій Римським Архиєреєм. [153, C.13] Папський лист проголошував: “… щоб ще краще показати нашу любов до них, Ми з апостольською доброзичливістю дозволили, одобрили й погодилися на всі обряди й церемонії, які вживає… Архиєпископ чи Митрополит…, встановленні на зразок святих грецьких отців у богослужіннях… оскільки вони не противляться католицькій правді й вірі та не виключають єдности з Римською Церквою… Той, хто,.. буде обраний або призначений… може і повинен бути затверджений… Архиєпископом –Митрополитом Київським і Галицьким… з уповноваженням і в імені Апостольської Столиці, і до нього належить обов’язок хівотонії”. [5, C.78-79] Цей документ о. Атанасій Пекар (ЧСВВ) назвав “Конституцією Української Католицької Церкви”. [193, C.11]
У жовтні 1596 р., після повернення єпископів делегатів Іпатія Потія та Кирила Терлецького з Риму, у Бересті відбулося два великих Собори, один з яких визнав канонічну єдність Української Церкви з Римським Престолом, а другий –різко засудив акт злуки та владик, які пішли на поєднання. Таким чином, Берестейська унія, котра мислилась як інтигруюче начало для консолідацій православного українства у його боротьбі проти окатоличення та омосковщення, стала причиною розколу в досі єдиній українській Церкві.
Тогочасний Митрополит Києво-Галицький Михаїл і вище духовенство прийняли унію і надалі очолювати Церкву, котра, на жаль, залишалась майже без підтримки. [48, C.47] Опозицію до з’єднання очолив князь Костянтин Острозький, до якого якого приєдналися Перемишльський єпископ Захарій Копистенський та Львівський Гедеон Балабан зі значною частиною духовенства і вірних. “Церковні “революціонери” бачили в даних історичних обставинах можливості кращого розвитку українського народу і його Церкви в єдності з Апостольскою Столицею в Римі, а “консерватори” боронили “статус кво” й традиційних зв’язків із патріархами в Константинополі”. [176, C.6] Лише з послабленням Польської держави у кінці 17го століття Перемишльський і Львівський владики прийняли Берестейські рішення і “де факто” прийняли їх у своїх єпархіях. Необхідно зауважити, що “де юре” ці єпархії, як складові Київського архиєпископства, від самого початку були включені в Берестейський договір і фігурували в його документах. [169, C.21-22]
Берестейська унія стала взірцем гордості у Вселенській Церкві і для православних християн сусідніх держав. Так, у 17 столітті було проголошено Унію в Югославії (1611 р.), в Ужгороді (1646 р.) та в Альба Юлії (Румунія. 1698 р.). [123, C.37]
На жаль, мусимо константувати, що початок унії ознаменувався взаємними анатемами, що є найважчою церковною карою – відлучення від містичного тіла Христового. Однак живий організм, український народ поділився на двоє без різниці у станах, соціальному статусі, а, навіть і в політичній орієнтації. На думку о. Юрія Федорова: “… наша злука з Римом, з західним католицтвом була б прийшла як логічна потреба, без жалюгідних побічних ефектів… Вона булаб прийшла без анатем в Бересті, без запеклої боротьби після нього”, [225, C.7] якщо б Польща керувалась у ставленні до православних українцівмотивами християнського порядку, а не політично-шовіністичними.
Стосовно проблеми ставлення польської еліти до уніатів важливо, на нашу думку, зазначити, що Уніатська Церква в шляхетній думці не була визнана рівноцінною Латинській. Західна культура і Католицька Церква залишались домінуючими стосовно руської культури і Церкви, яку зневажливо назвали “хлопською”. Річ Посполита погоджувалась на певні поступки лише у випадку безпосередньої загрози політичних реалій. Укаїнська Церква (з’єдинена) сприймалась як проміжна сходинка між православ’ям та Латинською Церквою. Уніатські єпископи, незважаючи на обіцянки короля та рекомендації папи Климента VIII, не отримали жодного місця у сенаті Речі Посполитої. [259, C.87-102]
Відмінною є точка зору М. Грушевського який вважав, що: “завдяки підпорі правительства, унія, серед загальної опозиції православних, не тільки держала свою позицію, але мали всяку надію дальшого розширення”. [95, C.617] Король Посполитої Жигмонт III, ігноруючи розподіл, що стався в руській Церкві наказав духовенству й братствам виявляти послух уніатським владикам. Апогеєм такої політики, на думку М. Грушевського, стала грамота короля, видана заради митрополита Іпатія Потія у 1605 році в якій, опираючись на грамоту 1511 року, було підтверджено зверхність і юрисдикцію уніатського митрополита над всім духовенством “закону грецького” і над всіма Церквами на території Речі Посполитої. [95, C.617]
На нашу думку, така оцінка М. Грушевським унії випливає швидше з її негативних наслідків, тобто братовбивчої релігійної боротьби 17 ст., а ніж подальшої історичної перспективи щодо впливу УГКЦ на цілісність історичного процесу.
Ставлення до унії Царгородського патріархату стає зрозумілим в процесі аналізу поведінки патріарших екзархів Никифора та Кирила Лукаріса, які очолили роботу антисиноду на якому піддали анафемі “відступників” уніатських єпископів. [200, C.53] Щодо ставлення Російської держави, необхідно зауважити, що спершу Берестейська унія не отримала офіційної оцінки і лише згодом стала пов’язуватись з проблемою входження Росії до антитурецької коаліції. Папа Климент VIII запропонував цареві Федору Івановичу приєнатися до Берестейської угоди та виступити проти Туреччини. У 1600 році канцлер Речі Посполитої Лев Сапєга висунув ідею скасування кордонів між Річчю Посполитою та Московським Царством та укладення державної унії. Однак, боярська дума відхилила обидві пропозиції. [184, C.131] Важливо наголосити, що у XVII ст. всі російські духовні пастирі (за вийнятком лише патріарха Ігнатія) безапеляційно виступали з осудом будь-яких контактів із Заходом. Власне, у цей період формується погляд на католицтво (термін “унія” трактується як синонім поняття “католицтво”) як втілення всіх ранньохристиянських єресей. На нашу думку, необхідно зазначити, що протягом XVII ст. російські владики створили декілька версій унії, кожна з яких була відверто уніатською. Однак, аналіз усіх версій дає змогу чітко простежити певну трансформацію ідеї: від підвищеного зацікавлення унією яке можна трактувати як осмислення періоду смути за часів правління патріарха Філарета, через осуд унії з метою створення православної імперії в період підготовки війни з Річчю Посполитою до анафем та проклять на адресу ідеологічних опонентів. “… частина українського ідейного й свідомого громадянства не зрозуміла вибраного українським єпископатом шляху до відродження й подвигнення з руїни Української Церкви й підняла внутрішню боротьбу… Московщина вміщувалась у цю чисто внутрішню українську справу, вказуючи для пробуджених стихій український католицизм як предмет завзятого поборювання”. [69, C.17] Цю думку продовжує о. д-р. Дмитро Блажейовський: “Що греки, поляки і росіяни били і б’ють римську унію, то б’ють її в їх релігійному, національному і державному інтересі. Питання є, в чиїм інтересі її били і б’ють українці, а били її українці від самого Берестя по сьогоднішній день”. [61, C.52] Варто наголосити, що стан релігійних міжусобиць та зовнішнього тиску, які запанували після підписання унії, не слід оцінювати лише негативно. Інколи боротьба виконує оздоровлюючі та зміцнюючі функції в суспільстві. Саме такий ефект мала унія. Нам імпонує думка В. Маркуся, що: “при відсутності внутрішнього опору Унія могла довести до повного злиття з римо-католицизмом, чого й бажали зовнішні промотори (єзуїти, польський уряд)”. [159, C.14]