Смекни!
smekni.com

Стародавні релігії (стр. 3 из 3)

Ці релігійні течії справили помітний вплив на формування такої форми релігійно-культових дійств, як знамениті елевзинські містерії (таїнства).

Греки не мали свого Святого Письма, лише окремі священні тексти – богослужебні пісні, молитовні формули, гімни, яких збереглось дуже мало. Найважливіше місце у вивченні давньогрецької міфології посідають поеми Гомера „Іліада” та „Одіссея”. Систематизатором міфів про створення світу, народження богів, їх генеалогію („Теогонія”) був поет Гесіод (VII ст.. до н.е.). Втім, це світські, а не релігійні твори, які наділяють богів суто людськими якостями, відрізняючи їх від людей фактично тільки безсмертям.


РОЗДІЛ ІІІ. РЕЛІГІЯ СТАРОДАВНІХ СЛОВ'ЯН

Давні слов’яни, як і інші народи, пройшли через стадії поклоніння предметам (фетишизм), деревам (друїди), тваринам (тотеїзм), духам природи (анімізм), предкам (культ предків).

Культ кам’яним фетишів дуже давній. В „Слові Іоанна Златоуста” (ХІVст.) при перерахуванні місць, куди народ „приходяще молясь” і „жертву приносящу”, називається „каміння”. На березі озера Плещова Переяславлі-Заліському до цього часу лежить камінь-валун – Синь-камінь вагою 12т. При зустрічі весни камінь прикрашали квітами і стрічками, кругом нього водили хороводи.

Поширеним було поклоніння деревам. Так, в північних районах Русі існував культ берези. За переказом, на місці міста Білозерська раніше росли берези, яким приносили жертви. У Придніпров’ї був розповсюджений культ дуба. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своєму творі „Про управління державою” (948 - 952) писав, що русини у поході „біля досить великого дуба приносили в жертву живих птахів”.

Поряд з вшановуванням дуба дніпровські слов’яни поклонялися священним тваринам – диким кабанам-вепрам. Тотемістські ігри ведмедя („комоїдиця”) збереглися в білоруських селах до другої половини ХІХ ст.. отці християнської церкви шаленіли, коли навернуті християни продовжували дотримуватися „бісовських” обрядів, під час яких учасники „надягали на себе звірячі шкури”, танцювали, стрибали і співали.

Найбільш яскраво то теїзм виявився в руських народних казках, перш за все чарівних і про тварин. Тотемною твариною виступає у казці чудова корова, що допомагає падчерц3і. Падчерка не їсть м’ясо корови, а з повагою її ховає, тобто тотем (корова) може врятувати людину, попередити її про небезпеку. Завдавання шкоди тотему приносить шкоду і пов’язаній з ним людині.

Часто у казках називають лисичку-сестричку, вовчика-братика, ведмедя-дідуся. Це свідчення уявлень про кровно родинні зв’язки людини і тварин. Чи казка про Івана-царевича і сіроманця. Вовк з’їв коня. Він сам потім служить герою за коня. Вовк вважає, що повинен за законами кровно-родинного зв’язку служити людині і відшкодовувати царевичу нанесений ним збиток.

Далі. Існують тотемські уявлення про зв’язок людини і тварин, птахів. Звідси казкові герої, напівлюди. Так, у казці про Івашку-ведмеже вушко розповідається про дитину жінки і ведмедя. Зв’язок з тваринами виявляється в уявленнях про перевертенництво. Наприклад, Царівна-жаба, Іванко-козлик та ін.

Існував у давніх словян і культ предків, зокрема, культ Чура чи Щура, що вважався предком-родоначальником. Це уявлення втілилося у слові „пращур”, прапредок. Зв’язок з цим культом зберігся до сьогодення в дитячих іграх, коли діти кричать: „Чур мене!”, „Чур, це моє!”. В давності це були заклинання, що закликали Чура на допомогу. Пізніше Чур стає богом добробуту. Він оберігає домашнє вогнище, тепло і затишок в домі, заступається за родину.

Анімізм проявлявся у слов’ян в одухотворенні природи: ліс, вода, земля-матінка, поклонялися водяним і лісовим стихіям. Поступово відбувається антропоморфізація – природним стихіям надаються людські подоби. У водяній стихії – це берегині і водяники, пізніше – віли і русалки. За народними повір’ями, весною русалки виходять на берег, гойдаються на гілках, розчісують своє довге зелене волосся, співають пісні, заманюють перехожих, переважно вродливих юнаків, і намагаються залоскотати їх до смерті. З русалками пов’язані також уявлення про загиблих у воді жінках, дівчатах, про нехрещених померлих дітей.

Ліс – це царство лісовика, який живе на деревах чи в дуплах. Вночі він моторошно кричить, виглядає з-за старого дуба. З’являється і зникає раптово. Іноді лісовик жартує з людьми, намагається заплутати їх, завести вглиб лісу, а потім лягає свистом. Він дуже веселий, часто в лісі чути його решіт. Влітку він живе у лісових хащах, ходить з людьми хрестити дітей, грати в карти. Харчується мохом і шишками, любить випити горілки. Дружина лісовика – лісовичка. На Єфрея (17 жовтня) лісовик провалюється під землю. В цей день до лісу ходити не можна. Прокидається він на Василя (26 квітня).

Язичництво стародавніх слов’ян, як система поглядів на реальність, що оточує людину, пройшла 4 етапи розвитку.

1. Культ духів природи, доброзичливих чи ворожих у ставленні до людей, наприклад, Берегині чи упирів.

2. Поклоніння землеробським небесним божествам, наприклад, Рожаницям.

3. Культ бога грози, блискавки і рому – Перуна, головного божества і покровителя князя.

4. Двовірство – після прийняття християнства на Русі в 988р., тобто поєднання християнства та язичництва. Поряд з вірою в Христа продовжує існувати віра в сили природи на землі (домовики, лісовики, русалки, водяні ) і під землею (злі демони – біси, чорти). При цьому частина давніх богів переходять як святі в нову релігію, наприклад, Велес став св.. Власієм.


ВИСНОВКИ

1. Усі релігії Стародавнього світу пройшли через стадії ранніх релігій (фетишизму, магії, анімізму, культу предків) та зберегли зв’язок з ними і в пізніші періоди свого розвитку. При цьому у різних релігіях цей зв’язок мав різний, специфічний для даного народу і культури характер. Наприклад, для Давнього Єгипту більш характерний зв’язок з тотемізмом, що виражався у зооморфізмі, уявленні богів напівлюдьми-напівтваринами; у східних слов’ян тотемізм і анімізм проявилися в одухотворенні сил природи.

2. Для усіх релігій Стародавнього світу характерним є язичництво. Саме поняття „язичництво” багатозначне. У християн язичниками називали всіх нехристів. Слово „язичництво” походить від церковно-слов'янського слова „языцы”, тобто народи, іноземці. В сучасній науці язичництвом називають комплекс релігійних обрядів, вірувань, уявлень, що передували виникненню світових релігій (буддизм, християнство, іслам) і стали їх основою. Часто язичницькими називають релігії, в яких присутній політеїзм (багатобожжя) і поклоніння природним стихіям.

3. На відміну від ранніх релігій, що виникли на початку існування людства та існують донині в тій чи іншій формі, релігії Стародавнього світу зникли і не існують сьогодні, зберігаючись лише як міфи, казки, перекази, легенди, тобто в культурно-філологічній формі. Виключення становить в деякій мірі релігія стародавніх слов’ян, яка збереглася до сьогоднішнього дня у вигляді свят, забобонів, прикмет, гадань тощо.


СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Гиро П. Частная жизнь греков. – СПБ., 1997;

2. Кривошеев Ю.В. Религия восточных славян накануне крещения Руси. – Л., 2000;

3. Кун Н.А. Легенды и мифы Древней Греции. – Ростов н/Д., 2004;

4. Лобовик Б. Вірування давніх українців. – К., 1996;

5. Мелетинский Е.М. Мифологический словарь. – М., 1995;

6. Рыбаков Б.А. Язычество древней Руси. – М., 1999;

7. Хоростовцев М.А. Религия древнего Египта. – М., 1999;

8. Штейнер Р. Мистерии древности и христианство. – М., 1990.