Першим фактом, що одночасно свідчить на користь давнього близькосхідного походження Туринської Плащаниці, є сама тканина – лляне полотно, виткане зигзагом 3 на 1. Такі тканини виготовлялись на Близькому Сході, зокрема в Сірії протягом ІІ-І століть до Різдва Христового і до кінця І століття після Різдва Христового. Ці тканини тоді називалися “дамаск”. Це полотно на той час дуже дорого цінилося. Використання для Плащаниці дамаску свідчить нам про заможність Йосифа, про що говорить Євангеліє (“муж багатий із Ариматеї”- Мт.27,57), його повагу до Розп’ятого Ісуса. Крім льону в складі тканини знайдено кілька волокон бавовни середньоазіатського виду.
Погоджуючись з радіовуглецевими розрахунками віку Плащаниці та її пізньохристиянським європейським походженням, ми зобов’язані пояснити, звідки і як з’явилась в ХІІІ- ХІV ст. тканина, виготовлена способом, який втрачений вже понад тисячу років. Яким же науковим потенціалом половинні були володіти “містифікатори” середніх віків, щоб передбачити всі ці деталі, навіть використання бавовника, який росте лише в Седній Азії.
На використання древності Плащаниці свідчать відбитки монет, якими були накриті очі Покійного. Це дуже рідкісна монета, “лепта Пилата”, яку карбували лише близько 30-го року після Різдва Христового, на якій був надпис “імператор Тіберій”. В цьому надписі була зроблена помилка. Монети з такою помилкою не були відомі нумізматам до публікації фотографії Туринської Плащаниці.
Лише після цього в різних колекціях було знайдено п’ять подібних монет. “Лепта Пілата” вказує на найбільш давню можливу дату поховання – 30-і роки після Різдва Христового. Неможливо навіть уявити, щоб фальсифікатори середніх віків додумались та фізично спромоглися для виготовлення підробки використати раритетні монети І століття з винятковими помилками.
Таким чином характер тканини і відбиток на Плащаниці “лепти Пілата” дозволяє визначити її вік між приблизно тридцятими роками та кінцем І століття після Різдва Христового, що цілком вкладається в хронологію Нового Завіту.
Про давність Плащаниці свідчить і ретельне дотримання обряду римської страти через розп’яття і єврейського похоронного ритуалу, які стали відомими в результаті археологічних розкопок лише останніх десятиліть. Особливою науковою цінністю є останки Йоахана, про які детально описано в праці Дж. Вільсона. Цього в середні віки знати не могли. Деякі деталі в середньовіччя уявлялись по-іншому, зокрема, вбивання цвяхів не в долоню, як це зображено на іконах, в тому числі і в середньовічних, а в зап’ястя. Слід зазначити, що слід від цвяху на Плащаниці за формою та розміром точно відповідає формі і розміру цвяха, що зберігається в церкві Святого Хреста в Римі і, згідно з легендою, є одним з цвяхів, якими був розп’ятий Ісус Христос. Невже для створення підробки фальсифікатори вивчали цвяхи різних епох та різного призначення чи, знаючи про цвяхи церкви Святого Хреста, намалювали відповідні рани чи виготовили подібні цвяхи, щоб розіп’яти свою жертву?
Противники давнього походження Плащаниці, зазвичай, апелюють до нібито відсутніх яких-небудь достовірних історичних спогадів про Плащаницю до 1353 року, тобто до її появи в храмі містечка Лірей. Проте у Візантії, на відміну від Західної Європи, про неї добре знали і ставились до неї як до найвеличнішої святині. Про це свідчать численні історичні документи.
В давній мозарабській літургії, яка започаткована, згідно з легендою, святим Яковом, братом Господа, говорить: “Петро і Йоан поспішили разом до гробу і побачили на покривалі ясні сліди, залишені Тим, Хто вмер і воскрес”.
Згідно з легендою, Плащаниця якийсь час зберігалась у святого апостола Петра, а потім передавалась від учня до учня. У творах доконстянтинової епохи про неї практично не згадується, бо це була надто велична святиня і відомості про неї могли бути приводом для пошуків її язичницькою владою, що неодмінно привело б до її знищення. Під час досить поширених тоді гонінь знищувались усі предмети християнського культу, особливо книжки, і в першу чергу, Св. Євангілії, які переховувались в потаємних місцях і виносились для читання на молитовні зібрання лише на короткий час.
Після торжества за імператора Костянтина згадки про Плащаницю частішають. Відомо, що сестра Імператора Феодосія ІІ свята Пульхерія в 436 році помістила Плащаницю Христа в базиліку Пресвятої Богородиці у Влахерні, поблизу Константинополя. Про Святу Плащаницю згадує у листі святитель Браулін, єпископ Сарагорський. У 640 році Арнульф, єпископ Галльський, у розповідях про своє паломництво в Єрусалим згадує і про точні розміри Плащаниці. Про перебування Святої Плащаниці в Єрусалимі в перших роках ІХ століття свідчить Єпифаній Монако. Повернення Святої Плащаниці з Константинополя в Єрусалим в VII столітті пов’язано, напевно, з розвитком у Візантії іконоборства (635-850р.) і небезпекою її знищення.
В кінці ХІ століття знову з’являються відомості про Святу Плащаницю з Константинополя. Імператор Олексій Комнін в листі до Роберта Фландського згадує, що “серед найдорогоціннішніх реліквій Спасителя в нього зберігаються Похоронні Полотна, знайдені в Гробі після Воскресіння”. Згадки про “закривавлену Плащаницю Христа” знаходимо в “Каталозі Царградських Реліквій” ігумена ісландського монастиря Миколи Сомундарсена за 1137 рік. За свідченнам єпископа Вігельма Тірського, у 1171 році імператор Мануїл Комнін показував йому і королю Єрусалимському Аморину Святу Плащаницю Христа, яка тоді зберігалась в базиліці Буклеона в Константинополі.
Особливу цінність має повідомлення Миколи Мазарита, який врятував Святу Плащаницю від вогню під час бунту імператорської гвардії в 1201 році “Похоронні Ризи Христові”. Вони з полотна і ще зберігають духм’яний запах помазання: вони не розклалися, бо покривали та зодягали наге, миром осипане, Тіло Безкінченного в смерті.
Мазарита вразило те, що Хритос на Плащаниці цілком нагий – такого не міг собі дозволити жоден християнський художник.
Свідчення про зникнення Плащаниці з Константинополя під час розгрому міста в 1204 році хрестоносцями дає літописець IV Хрестового походу Робер де Кларі: “І серед інших був монастир, відомий під іменем Пресвятої Діви Марії Влахернської, де зберігалась Плащаниця, якою наш Господь був огорнутий. Кожну п’ятницю ця Плащаниця виносилась і піднімалась для поклоніння так, що можна було побачити Лик нашого Господа. І ніхто, чи то грек чи франк, не знав, що трапилось з цією Плащаницею після погрому та пограбування міста”.
Після зникнення Плащаниці з Константинополя про неї не було відомостей, та вона знову з’явилась невідомо звідки; її викрадали, не один раз вона горіла. Усі ці перипетії в наш час детально вивчені істориками. Вивчення складу пилка, зібраного з Туринської Плащаниці ботаніком Фреєм, який виступив з доповіддю в Албукерці в 1977 році, підтверджує перебування Святої Плащаниці в Палестині і перенесення її у Візантію та Європу. В сполуках пилка переважають або власне палестинські форми, або форми, які зустрічають поблизу Єрусалиму, а також в сусідніх країнах ( 39 видів з 49). Європейські форми репрезентовані поодинокими видами. Висновки Фрея цілком співпадають з історичними даними про переміщення Плащаниці. Відповідні карти опубліковані в наукових виданнях.
Результати цих досліджень заперечують європейське походження Туринської Плащаниці. Важко уявити, як середньовічні фальсифікатори, не маючи жодних уявлень про сучасний паліногічний аналіз, але, побоюються викриття нащадками, їздили з Європи в Єрусалим і там збирали пилок рослин, що ростуть лише на околицях цього міста.
Таким чином, на підставі сукупності всіх даних, коротко викладених пунктах, можна зробити висновок, що вік Туринськї Плащаниці датується дуже чітко: від 30 до 100 року після Різдва Христового; її близькосхідне походження не викликає сумнівів. Такому висновку протирічать лише дані розрахунків її віку згідно з радіовуглецевим аналізом.
Розглянемо надійність та обґрунтованість методу радіовуглецевої хронології стосовно Турінської Плащаниці. Попередньо зазначмо, що помилки у визначенні концентрації С14 в її тканині неможливі: аналізи, які проводили три незалежні лабораторії, обладнані сучасною технікою та укомплектовані висококваліфікованими спеціалістами. Може лише виникнутипитання щодо надійності самого методу радіовуглецевої хронології та можливості її застосування до такого об’єкту, як Туринська Плащаниця.
Радіовуглецевий метод був зроблений в середині 50-х років В. Ліббі і грунтується на вимірюванні активності вуглецю С14. Останній, згідно сучасними дослідженнями, утворюється у верхніх шарах атмосфери в результаті дії космічних променів на атоми азоту N14. Коли він окислюється до С14О2 , то поступає в загальний коловорот вуглецю. Завдяки тому, що атмосфера перебуває в постійному русі, вміст ізотопа С14 в різних географічних широтах і на різних абсолютних позначках практично однаковий.
Під час фотосинтезу С14 порядок з іншими ізотопами вуглецю потрапляє в рослини. Коли організм гине, він перестає отримувати з повітря нові порції вуглецю. В результаті, через радіоактивний розпад, співвідношення С14 зі стабільними ізотопами вуглецю в його тканинах змінюється. Оскільки швидкість розпаду – величина постійна, то при вимірюванні вмісту цього ізотопу в загальній кількості вуглецю можна розрахувати за відповідними формулами від зразка.
Результати такого розрахунку можна вважати достовірними за таких умов: 1) ізотопний склад атмосфери за життя зразка був близьким до сучасного; 2) ізотопна система зразка в той час була в рівновазі з атмосферою; 3) ізотопна система зразка після відмирання організму була закрита і не зазнала жодних змін під дією зовнішніх факторів місцевого чи часового значення. Відповідність зразка зазначеними умовами забезпечує отримання точних результатів певним методом.