На знак протесту відбулися страйки і в Україні — у Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві. Робітників промислових центрів підтримало українське селянство, яке влаштовувало масові погроми поміщицьких маєтків.
Помітно активізувався український національний рух. Кращі представники інтелігенції, які самовіддано працювали в культурно-освітніх організаціях — «Просвітах», піклувалися про організацію бібліотек, читалень, шкіл з українською мовою навчання, видавали газети та книги, читали лекції, проводили літературно-музичні вечори. У багатьох школах вчителі самовільно переходили на викладання рідною мовою. В Київському, Харківському та Одеському університетах запроваджується курс української літератури. З'явилась україномовна преса: зокрема газета «Хлібороб», яка стала виходити в Лубнах з ініціативи В. Шемета.
Революційні настрої охопили армію та флот. 14— 25 червня 1905 р. вибухнуло повстання на панцернику «Потьомкін». До складу комітету, який готував повстання, ввійшли матроси — члени різних політичних партій, у тому числі більшовики, анархісти тощо. Повсталі протрималися недовго. Вади організації, відсутність підтримки — все це змусило команду припинити боротьбу і здатися румунським властям в м. Констанца. 15— 16 липня 1905 р. в Севастополі повстали моряки 12-ти кораблів Чорноморського флоту, їх очолив лейтенант П. Шмідт. Повсталі висунули вимогу до царя скликати Установчі Збори. Після 13-годинного бою виступ було придушено. Заявили про себе і військові Києва. Тут 18 листопада 1905 р. виступили сапери на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським. До майже тисячі військових приєдналися 4 тис. робітників міста. Проти повсталих були кинуті регулярні війська та місцева поліція. Загальні втрати з обох сторін становили 250 вбитих і поранених. Жорстоко придушувались і селянські виступи.
У жовтні 1905 р. починається загальний політичний страйк. У ньому взяли участь 120 тис. робітників України. Під тиском революційної хвилі 17 жовтня 1905 р. цар Микола II підписує маніфест, у якому обіцяє підданим громадянські права, політичні свободи, а також скликання Державної Думи з законодавчими правами. Цей документ розмежував політичні сили на три основні групи. Перші — головним чином ліберали — сприйняли маніфест із надією на конституцію, парламент, демократичний устрій. Другі вважали, що маніфест — це тактичний маневр із боку влади, і вимагали продовжувати боротьбу до ліквідації самодержавства. Це була точка зору головним чином партій ліворадикального спрямування, насамперед більшовиків на чолі з В. Ульяновим-Леніним. Третя група складалася з тих, хто цілком заперечував будь-які нововведення і захищав існуючу політичну та економічну систему. Це були переважно представники партій та організацій крайньо правої орієнтації. Не випадково, що після виходу маніфесту події розгорталися досить гостро і драматично. Сталися погроми в Одесі, Києві, Катеринославі, на Донбасі. Відбулися збройні виступи робітників Горлівки, Олександрівська, Харкова, Миколаєва, інших міст України. Це було в грудні 1905 р. — в момент найвищого піднесення революційної хвилі в Україні.
У цей період відчутно активізується український національний рух. Українською мовою виходять «Громадська думка», «Рада». Активно працюють просвітянські організації, кооперативи, профспілки. У грудні 1905 р. на своєму II з'їзді РУП була перетворена в Українську соціал-демократичну робітничу партію, лідерами якої стали М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра. Українська демократична партія була реорганізована в Українську радикально-демократичну партію на чолі з С. Єфремовим, Б. Грінченком, Д. Дорошенком та ін.
Важливою подією стали вибори до 1-ої Державної Думи навесні 1906 р. Ліві партії, за винятком радикальної і демократичної, бойкотували вибори. Загалом від України було обрано 102 депутати. 45 із них об'єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої було обрано адвоката з Чернігова І. Шрага. Громада мала свій друкований орган — "Украинский вестник". Політичною платформою громади була вимога автономії України, українізації державного управління та освіти. З відповідною декларацією з думської трибуни мав виступити М. Грушевський, проте 8 липня 1906 р. 1-ша Дума була розпущена. Вибори до 2-ої Державної Думи відбулися в січні 1907 р. На цей раз у них брали участь усі політичні сили України. Як і раніше, Україну представляли 102 депутати, а українська громада складалася з 47 депутатів. Громада видавала часопис «Рідна справа — Вісті з Думи». Більшість депутатів становили представники лівих партій, котрі, як і в 1-й Думі, вимагали автономії України, допущення української мови в систему державного управління та освіти. Через 102 дні роботи, 3 червня 1907 р., 2-га Дума була також розпущена, не розв'язавши багатьох важливих питань. До виборчого закону були внесені зміни, внаслідок яких селянство України позбавлялося права надсилати до Думи своїх представників. Українська фракція більше не відновлювала своєї роботи в Думі.
Події, пов'язані з революцією 1905— 1907 рр., справили вплив і на Західну Україну. Ще в листопаді 1905 р. для керівництва революційним рухом у цьому регіоні створено народний комітет, одним із керівників якого був К. Левицький. У Галичині в цей період відбулося 211 робітничих страйків, активізувалися селянські виступи. Влітку 1906 р. розпочався великий страйк сільськогосподарських робітників 380 галицьких сіл. Страйкарі висували як економічні, так і політичні вимоги, і австрійський уряд вимушений був піти на деякі поступки. Були, зокрема, скасовані обмеження у виборах до парламенту.
Попри те, що революція 1905— 1907 рр. була жорстоко придушена, вона все ж була важливим кроком у національно-визвольній боротьбі українського народу. Революція сприяла пробудженню національної свідомості, а українські партії набули вкрай необхідного досвіду політичної боротьби. Саме під час революції 1905— 1907 рр. були досягнуті певні здобутки у справі українізації освіти, культури. У 1906 р. М. Грушевський перевів зі Львова до Києва видання «Літературно-наукового вісника». Часопис «Киевская старина» отримав назву "Україна" і видавався українською мовою. Виходила чимала кількість інших українських видань - "Українська хата", "Рідний край", "Дзвін", "Село" тощо. Всього за роки революції вийшло 24 україномовних газети, тижневики та журнали. Було створено цілу низку нових видавництв, які спеціалізувалися на виданні літератури рідною мовою. Вперше за редакцією В.Даманицького вийшло повне видання "Кобзаря" Тараса Шевченка.
38. Україна напередодні першої світової війни. Реформа Столипіна.
Події революції 1905-1907 рр. справили помітний вплив на життя тогочасного суспільства, однак вони не змінили основного напрямку його розвитку, який диктувався вимогами і законами ринкового господарства. Мабуть, найбільш негативним були наслідки поразки революції у політичній сфері. Встановлювався надзвичайний стан, суворо заборонялися демонстрації, мітинги, збори. По всій країні діяли військові трибунали. У підпілля пішли політичні організації. Посилилися репресії проти українства. Заборонялося викладання українською мовою в освітніх закладах, українські громади та клуби, більшість організацій «Просвіти» були ліквідовані. Така ж доля спіткала практично всі основні українські періодичні видання. Натомість за широкої підтримки влади бурхливу діяльність розгорнули шовіністичні організації, зокрема «Клуб русских националистов», заснований у Києві в 1908 р.
Широкого розголосу набула «справа Бейліса» — судовий процес, організований у Києві в 1913 р. над євреєм, котрий звинувачувався у ритуальному вбивстві православної дитини. Чорносотенна преса здійняла шалену антисемітську кампанію. Відчайдушні зусилля робилися міністерствами юстиції та внутрішніх справ, аби засудити невинну людину. Проте на захист Бейліса виступили демократична громадськість, прогресивна інтелігенція, письменники, зокрема В. Короленко. Врешті-решт суд вимушений був виправдати Бейліса.
Після поразки революції 1905— 1907 рр. серед певної частини правлячої верхівки визрівало розуміння того, що політика репресій і заборон може стати на заваді подальшого розвитку країни, що необхідні реформи, котрі б динамізували процес капіталістичного розвитку. Ініціатором таких змін став голова уряду П. Столипін. Він запропонував провести в Росії аграрну реформу, яка мала розв'язати не лише економічні, а й гострі політичні проблеми. П. Столипін прагнув створити міцну верству заможних селян. З цією метою було прийнято кілька законодавчих актів. Закон, прийнятий Думою 9 листопада 1909 р., давав право сільській громаді переходити на хутори. В Україні тоді не існувало общинного землекористування, але було так зване подвірне землеволодіння, тобто земля вважалася власністю великої родини, її не можна було продавати чи ділити. Новий закон дозволяв кожному вийти з подвірного господарства і стати власником своєї землі. Головне гальмо в розвитку сільського господарства П. Столипін убачав саме в «общині», до якої були, мов ланцюгом, прикуті селяни і контроль якої постійно тяжів над ними. Селянин не міг покинути її, не міг продати землю, бо вона належала общині. Ця система мала й інші серйозні вади. Вона, зокрема, не давала можливості застосування передових методів господарювання. В політичному плані община, на думку ініціаторів реформи, була формою зрівнялівки, що вела село до ще більшого зубожіння, створюючи підґрунтя для соціального невдоволення. Община негативно впливала на сільське господарство усіх регіонів імперії, але до ще гірших наслідків спричинялася вона для України, де населення було більш звичне до індивідуального господарства, до хуторів. Тільки угіддя, ліси та сіножаті залишалися після столипінської реформи у спільному володінні. Законодавчі акти, прийняті Думою з питань аграрної реформи, не тільки проголошували, а й значною мірою гарантували право селянина на власну землю. Зокрема, селяни могли брати кредити в Селянському поземельному банку для облаштування господарства. Передбачалися піднесення агрикультури, реорганізація місцевого самоуправління, запровадження загальної початкової освіти та інші заходи.