Залишена напризволяще, Директорія гарячкове шукала виходу з тяжкого становища. Вона вступила у переговори з представниками французьких військ, що перебували на півдні України (зокрема, в Одесі). Тут був підписаний документ про передачу України під протекторат Франції. Але ця спроба Директорії знайти якогось союзника не увінчалась успіхом. У Франції та в її окупаційних військах поширювався революційний рух, і незабаром ці війська були виведені з України.
З огляду на інтенсивне просування радянських військ та їх небажання припинити наступ, 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії. Але сили були надто нерівними. Наприкінці січня-на початку лютого радянські війська розбили основне угруповання військ Директорії під Києвом, а 5 лютого вони зайняли Київ. У квітні під ударами радянських військ і повстанських загонів сили Директорії були повністю розбиті, відступивши частково у Східну Галичину, а частково у Румунію [15, c.64].
С. Петлюра у липні 1919 р., об'єднавшись з Українською Галицькою Армією і скориставшись наступом Денікіна, знову вступив у межі України. Після завзятих боїв 30 серпня його війська зайняли Київ. Щоправда, вже наступного дня у місто ввійшли денікінці, які не визнавали ніякої України і Директорії. Розпочався драматичний відступ військ Директорії аж до Кам'янця-Подільського. У такій ситуації Петлюра проводив активні переговори з Польщею, сподіваючись знайти союзника у боротьбі з більшовиками. Проти цього рішуче запротестували галичани, розуміючи, що союз Петлюри з Польщею і надання нею допомоги Директорії відбудеться! за рахунок Східної Галичини, яку Петлюра віддасть Польщі. Розгорівся конфлікт. Командування УГА (три корпуси) оголосило про перехід до Денікіна (17 листопада), а через деякий час - на бік Червоної Армії. Петлюра із залишками військ перейшов на територію Польщі, звідки у квітні 1920 р., підписавши з Ю. Пілсудським Варшавський договір, вирушив з його армією в останній невдалий похід в Україну. Однак і білополяки, і його війська були розбиті Червоною армією. Ще одна спроба створити незалежну Українську державу закінчилася невдачею.
Досвід розвитку незалежної України за останнє десятиліття показує, що для того, щоб правильно визначити її перспективи, необхідно виявити та засвоїти уроки минулого, зважити кожен етап вітчизняної історії, зробити з цього відповідні висновки.
Одна з найскладніших та драматичних сторінок нашої політичної історії - 20-ті роки ХХ століття. Саме в цей період почала формуватися політична та економічна структура країни, її ідеологічне "обличчя", які протягом семи десятиріч визначали долю країни та мільйонів її громадян. У цей же час було закладено перші цеглини у монумент радянського тоталітаризму, який став своєрідним негативним феноменом ХХ століття.
Прийняті в той час Універсали та Конституція, повинні були мати тимчасовий характер, адже вони створювалися на перехідний період - період становлення української державності. Незважаючи на це, вони мали демократичний характер, були доброю правовою основою держави, основою для всього іншого законодавства України, створення демократичної державності, законності, правопорядку.
Отже, вихід України в кінці 1917 р. на міжнародну арену з перетворенням автономістського курсу самостійницьким, здійснювався у руслі розвитку загальносвітових демократичних державно-правових процесів. Розбудова державності в Україні за концепцією Центральної Ради проходила в умовах надзвичайно гострого протистояння різних політичних партій і сил. Боротьба за владу не припинилася і в часи гетьманської Української Держави, хоча в цей період було створено найпотужніший державний апарат. Підвалинами його організації став зразок царської Росії.
1. Графский В.Г. Всеобщая история права и государства: Учебник для вузов. - М.: Издательство НОРМА, 2003. - 744 с.
2. Греченко В.А., Ярмиш О.Н. Україна у добу "раннього" тоталітаризму (20-ті роки ХХ ст): Монографія. - Харків: Вид-во НУВС, 2001. - 276 с.
3. История государства и права славянских народов. Учебное пособие /Под ред. И.Н. Кузнецова. Мн.: БГЭУ, 1998.
4. История отечественного государства и права. Часть I. Учебник (Под ред.О.И. Чистякова). - М., 1998. - 350 с.
5. История политических и правовых учений. Учебник / Под ред.О.Э. Лейста. - М.: Юридическая литература, 1997.
6. Історія держави і права України. Підручник. - У 2-х т. / За ред.В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. - Том 1. - Кол. авторів: В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький та ін. - К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2003. - 656 с.
7. Історія держави і права України: Курс лекцій / За ред.В.Г. Гончаренка. - К., 1996.
8. Історія держави і права України: Навч. посіб. / За ред. А.С. Чайковського. - К., 2000.
9. Історія держави і права України: У 2 т. / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. Академічний курс. - К., 2000. - Т.2.
10. Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред. А.Й. Рогожина. - К., 1996.
11. Історія українського права: Навч. посіб. / За ред. О.О. Шевченка. - К., 2001.
12. Кузъминецъ О., Калиновсъкий В., Дігтяр П. Історія держави і права України: Навч. посіб. - К., 2000.
13. Кулъчицъкий В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: Навч. посіб. - К., 2001.
14. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посіб. - К., 1999.
15. Тимощук О.В. Охоронний апарат Української Держави (квітень - грудень 1918 р.): Монографія. - Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000. - 462 с.
16. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. - К., 1996-1997.
17. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. / За ред.В.Д. Гончаренка. - К., 1997. - Т.2.
18. Ченцов В.В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки. Тернопіль, 2000.
19. Шаповал Ю, Україна XX століття: Особи та події в контексті важкої історії. - К.: Генеза, 2001.
20. Шульженко Ф.П., Андрусяк Т.Г. Історія політичних і правових вчень. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 304 с.