Смекни!
smekni.com

Неомарксистська теорія міжнародних відносин (стр. 7 из 9)

У ситуації, коли капіталізм не в змозі забезпечити більшості населення Землі стерпні умови життя, неминуче закінчення його світового панування й «вичерпання» пануючої ідеології - лібералізму.

Таке вичерпання поступове наступає в 1968-1989 роках.

І.Валлерстайн дуже високо оцінює події 1968 року (у ЧССР, Франції, Китаї - усі разом як єдине ціле), вбачаючи в них «всесвітню» революцію, що змінила вигляд КСЕ. В історії, на його думку, було тільки дві «всесвітні» революції - 1848 і 1968 років. 1989 рік завершує справа 1968 року, наносячи удар по самому міцному до цього часу бастіоні КСЕ - його напівпериферії. Дивно, але Валлерстайн не говорить про те, хто переміг в «всесвітніх» революціях. Очевидно, не антисистемні сили, раз КСЕ встояла і навіть стала більш агресивною. Але, у той же час, не сказане, що «всесвітні» революції зазнали поразки. Можливо, справа в тому, що Валлерстайн знову бачить в «революціях» не соціальне, а світоглядне зрушення, зміни в суспільній свідомості. (Для 1848 року - усвідомлення експлуатованими групами необхідності створення «антисистемної бюрократичної контрорганізації для захоплення державної влади», що й було втілено згодом у діях «старих лівих», вінцем яких стала перемога РСДРП(б) в 1917 році. Для 1968 року - усвідомлення необхідності боротьби із КСЕ не на національному, а на світовому рівні й виникнення «нового лівого» руху, який, на думку Валлерстайна, повинен вести таку боротьбу. А також - ослаблення культурно-психологічної влади Заходу над Сходом, «більшості» - над меншостями, капіталу - над працею, держави - над громадянським суспільством.) Так оголошене Валлерстайном «подолання поділу соціальної реальності на політику, економіку й культуру» закономірно обернулося відомістю політики й економіки до культури. Крім того, Валлерстайн знову ігнорує існування соціоісторичних організмів - адже події 1968 року, не говорячи вже про 1848-й, позначилися по-різному в різних країнах. В одних був сильний «старий лівий» рух, в інших – «новий», у третіх - і те, і інше, у четвертих - ні те, ні інше і т.д. Дійсність знову виявляється складніше схеми Валлерстайна.

Період мирного розвитку КСЕ, пише Валлерстайн, закінчений. Подальше розширення політичних прав і перерозподіл матеріальних благ поставлять під загрозу систему капіталістичного нагромадження. Тепер буржуазія буде опиратися тільки на силу. Вирішальним поворотом у політиці ядра КСЕ Валлерстайн вважає війну в Перській затоці 1991 року, коли Південь відкрито виступив проти влади Півночі на глобальному рівні й програв. У майбутньому Валлерстайн бачить три варіанти боротьби периферії проти центру: світський мілітаризм Хусейна, релігійний фундаменталізм Хомейні й масову міграцію жителів Півдня на Північ, не вважаючи, однак, що ці шляхи ведуть до подолання капіталізму.

Отже, дві «великі стратегії» розтрощення КСЕ - класова боротьба робітничого класу і боротьба за національне звільнення - при часткових удачах не досягли мети: КСЕ продовжує існувати. Чому? Щоб зрозуміти, як Валлерстайн відповідає на етап питання, необхідно глянути на проблему розвитку КСЕ.

Залишивши осторонь декларації І. Валлерстайна про необхідність відмови від поняття «розвитку", можна виділити головне в світ-системному підході: розвиток світ-системи як цілої, а не суми розвинутих окремих країн або цивілізацій. Якщо подивитися із цього погляду, виявиться, що той саме розвиток приніс одним народам багатство, іншим - убогість; те, що для одних країн стало зльотом, для інших обернулося занепадом, і без одного не було б іншого. Це неможливо побачити, якщо вважати єдиними суб'єктами історії соціально-історичні організми - тоді видні тільки «випередження» і «відставання», обумовлені якимись незрозумілими другорядними причинами. Світ-системний підхід відкриває шлях до розуміння розвитку як суперечливого процесу, у цілому - всупереч Валлерстайну - прогресивного.

Саме в орієнтації на рівень окремих держав, вважає І. Валлерстайн, полягала фатальна й неминуча помилка антисистемних сил. Вони мислили в масштабах своїх країн, їх же супротивники - у масштабі світ-системи (адже капітал вільно перетікає із країни в країну). Цю помилку й вважає за потрібне виправити Валлерстайн. Тут виникає необхідність відповісти на питання про долю КСЕ в майбутньому.

«Розвиток» як «національний розвиток» І. Валлерстайн справедливо вважає ілюзією. Поки існує КСЕ, існує і його ядро, яке не може розширитися, якщо не розширюється КСЕ, а йому тепер розширюватися нікуди. Коли КСЕ займає увесь світ, ядро стабільно - якщо одна країна займе в ньому місце, це буде означати, що інша країна його втратить, тільки й усього. При цьому розрив доходів між секторами КСЕ як єдиного цілого може навіть збільшитися.

Необхідний інший напрямок розвитку - не кількісний ріст, а досягнення більшої рівності. Для цього «трудящим слід сконцентруватися на завданні втримання як можна більшої частки прибавочного продукту. Один зі шляхів - збільшення ціни робочої сили або ціни продуктів, вироблених безпосередніми виробниками. Іншими словами, якщо завтра у всіх нових індустріальних країнах робітники текстильної промисловості доб'ються збільшення зарплати на 20%, покупці їх продукції повинні будуть звернутися до настільки ж «дорогих» зон або знайти інші «нові індустріальні країни».

Розподіл світ-економіки на ядро й периферію зникає не в результаті включення в ядро нових країн, а внаслідок поступового витиснення капіталізму. «Слабість капіталізму - у втіленні його ж цілей, у його повній самореалізації. У міру того, як його система в цілому стає усе більш товарною, зменшується його здатність до нерівного розподілу й, отже, до нагромадження капіталів, тому що зникає відмінність між центром і периферією. Однак товаризація не означає автоматичної загибелі капіталізму: надані самим собі, сили, що панують у КСЕ постараються загальмувати темп розвитку, і програми національного розвитку можуть у цих умовах стати засобом такого рятівного для капіталізму гальмування».

Повинна бути знищена вся капіталістична система цілком, а не окремі її ланки. Тільки такий розвиток гарантує остаточне зникнення капіталізму.

Розвиток, який пішов по шляху знищення капіталістичного присвоєння, по шляху переходу засобів виробництва в руки безпосередніх виробників, може стати не ілюзією, а дороговказною зіркою (lodestar). Але цей варіант, як підкреслює І.Валлерстайн, не гарантований, а може бути тільки завойований, причому в завзятій боротьбі.

Таким чином, Валлерстайн приходить до висновків, досить схожих на висновки К. Маркса, але приходить своїм шляхом. Ми маємо справу тут не з варіантом марксизму, а з незалежним підтвердженням правоти деяких положень К. Маркса, які прийшли з боку концепції (неомарксизм), що претендувала на те, щоб замінити марксизм.

2.3 Теорія залежності світової системи

Теорія залежності була сформульована Франком ( A. G. Frank ) і іншими дослідниками й стала популярною в 1970 х. Група вчених соціальних наук стверджувала, що капіталістична світова система відповідальна за бідність нерозвинених країн. Одним із провідних прихильників цього підходу є Пребиш (R. Prebisch (1950) ), що запропонував модель відносини центра-перефирії для пояснення розриву між багатими та бідними країнами. Країни центра це багаті , індустріалізовані країни, які змогли використати їхню економічну міць для одержання переваг у міжнародній торгівлі й для експлуатації перефирійних країн в Африці, Азії й Латинській Америці. Сингер (H. W. Singer (1950) ) запропонував схожу теорію. Відповідно до думок Пребиша і Сінгера, нерівні умови торгівлі з Латино Американськими країнами й іншими менш розвиненими країнами привели до перетіканню доходу від бідних до багатих країн. Їхній висновок полягає в тому, що ця ситуація може бути переборена шляхом введення протекціоністських заходів для захисту місцевих виробництв і проведення політики імпортозаміщення [18, 95]. Теорія залежності має свої коріння в Ленінській теорії експлуатації імперіалістичного капіталізму економічно нерозвинених країн. Баран ( P. A. Baran (1952, 1957, 1975)) був провідним прихильником марксистського підходу в 1950-ті й використав ленінські концепції імперіалізму й міжнародного класового конфлікту для пояснення економічного росту й застою. Відповідно до його пояснень, відсталі співтовариства залишалися недорозвиненими із за того, що домінуючі класи власників не мали зацікавленості в індустріалізації й трансформації периферійних економік, і внаслідок того, що іноземні й національні власники капіталу, зі своїх причин були супротивниками розвитку. Баран наголошує на важливості інтересів місцевих класів, але він також бере до уваги міжнародну економічну систему, стверджуючи, що розвиток економічно відсталих соціумів суперечить домінуючим інтересам капіталістичних країн. Він рекомендував для нерозвинених країн широке втручання держави для просування контрольованої індустріалізації. Неомарксистські теорії розвитку й недорозвиненості привели до створення новоїтеорії залежності в 1960-х та 1970-х рр. Франк (A. G. Frank ) виявився найбільш видним теоретиком цього напрямку. Він особливо був здивований проблемами недорозвиненості країн Латинської Америки. У передмові до його книги «Капіталізм і недорозвиненість у Латинській Америці» ( Capitalism and Underdevelopment in Latin America (1967)), Франк стверджував: « Я вірю, разом з Паулем Бараном, що саме капіталізм, національний і міжнародний, приводив до недорозвиненості в минулому й він дотепер є причиною недорозвиненості в сучасності». Франк проводить лінію поділу тим часом, що він називає економічно розвиненими «метрополіями» й економічно нерозвиненими «супутниками» . Він прийшов до висновку, що «історичні дослідження вказують, що нерозвиненість у більшій частині є історичним продуктом минулого й триваючих економічних й інших відносин між нерозвиненими супутниками ( сателітами ) і розвиненими до теперішнього часу метрополіями. (Франк Frank, 1969, p. 160). Інакше кажучи, домінуючі капіталістичні країни сприяли зубожінню нерозвинених країн сателітів і привели до збільшення розриву між бідними й багатими країнами. Він також стверджує, що ці відносини - метрополія-сателіт не обмежуються імперським або міжнародним рівнем але пронизують й структурують все економічне, політичне й соціальне життя Латиноамериканських колоній і країн [18, 96].