Продовжують існувати й провінційні з'їзди (concilia provinciarum). Із установленням християнства релігійні язичеські цілі цих з'їздів відпадають, але тим міцніше робляться їхні ділові функції. Право петицій визнається за ними вже de jure, і імператори постійно забороняють правителям провінцій лагодити щодо цього які-небудь перешкоди. Проте, росте всемогутність бюрократії і її згуртованість роблять це право петицій практично ілюзорним. Внаслідок цього з'їзди майже виходять із уживання.
Нарешті, із часів Костянтина видного суспільного значення набуває церковна організація. Органи церковного керування представляють єпископи, обирані громадами; у їхніх руках зосереджує церковне керування, завідування церковним майном, а також відома юрисдикційна влада над паствою по справи релігії й церкви. Чим далі, тим більше вплив церкви росте й відбивається в різних галузях права[16].
Розділ ІІ. Суспільний лад Римської імперії
Встановлення військово-диктаторського режиму, що завершило період громадянських воєн, стабілізувало ситуацію в Римі, дозволило перебороти гостру політичну кризу. Рабовласницький лад досягає кульмінації у своєму розвитку. Закріплюються соціальні зміни, що відбувалися в останні століття існування республіки, виникають нові класові й соціальні протиріччя.
З розширенням меж Римської держави росте чисельність вільного населення, у тому числі кількість римських громадян (як відзначалося, уже в період республіки права громадянства були надані жителям Італії). Цей процес тривав і з переходом до імперії: права громадян все частіше надавалися й не італійським жителям провінцій - завойованих Римом країн. Нарешті, в 212 році едиктом імператора Каракали право громадянства було надано всім вільним жителям Римської імперії.
Поряд із цим розвивається соціальна й станова диференціація вільних. З розвитком рабовласницького ладу й розширенням державних кордонів значно виріс і зміцнився клас рабовласників. Остаточно оформився й становий розподіл у ньому. Ряди нобілів і вершників, що зріділи в період громадянських воєн, поповнюються великими рабовласниками з Італії й провінцій - муніципалами, провінційною знаттю, а також державними чиновниками. Нобілітет перетворюється в сенаторський стан з майновим цензом в один мільйон сестерціїв. Сенатори займають вищі пости в державному апарату й армії й стають найбільш міцною опорою імператорської влади. Стан вершників з майновим цензом від 400 000 до мільйона сестерціїв перетворилося в служивий стан, що поставляв кадри для імператорської адміністрації в Римі, провінціях і для командних посад в армії. Більше значної по чисельності була провінційна знать, станово не оформлена, але відігравала впливову роль у місцевому керуванні. До неї примикали римські й неримські власники ремісничих майстерень, судновласники й торговці[17].
Відбуваються зміни й у положенні рабів. Рабська праця як основа виробництва вимагала постійного припливу нової рабської сили. Однак епоха успішних завойовницьких воєн іде в минуле, і військовий полон, що був раніше основним джерелом поповнення чисельності рабів, починає висихати. Положення рабів трохи (правда, тимчасово) поліпшується. Жорстокий обіг з рабами, як і безпричинне вбивство раба, забороняються; заохочуються сімейні відносини рабів[18]. Ці міри мали на меті зм'якшення класових антагонізмів. Не випадково першим століттям імперії майже невідомі великі повстання рабів. Але разом з тим придушення опору рабів залишається важливим завданням держави, і по постанові сенату в 10 році н.е. у випадку вбивства хазяїна підлягали страті всі раби, що перебували в цей час у його будинку.
Розвиваються й форми експлуатації, які з'явилися ще в республіці, - широке поширення одержують пекулій і колонат.
Зберігається в період імперії й широкий прошарок вільних дрібних виробників у місті й сільській місцевості, росте число хліборобів з воїнів-ветеранів, що одержали земельні наділи. Однак положення цих верств населення стає усе більше нестійким, що спричиняє в II-III ст. поширення само продажу в рабство й особливо колонату[19].
Аналогічний процес спостерігається в містах, де ремісники спадково прикріплюються до професії й включаються в ремісничі колегії.
а) Становище населення
Якщо період республіки закінчився визнанням права громадянства за всіма жителями Італії, то період принципату характеризується поширенням цього права й на провінціалів.
На початку періоду це робиться двома шляхами: а) шляхом безпосереднього дарування права громадянства тим або іншим частинам державної території, тим або іншим окремим громадам, причому для звільнення цих нових громадян від обов'язку платити провінційну подать часто необхідно ще дарування особливого jus italicum. б) Шляхом надання тим або іншим громадам так названого jus latinum, тобто того юридичного положення, у якому перебували колись latini (повне jus commercii, але без політичних прав). При цьому розрізняються latium majus й latium minus. У громадах, що одержали latium majus, всі жителі, обрані в місцеві магістрати або в сенатори, eo ipso робляться римськими громадянами (cives); у громадах, що мають latium minus, таким привілеєм володіють тільки особи, обрані в магістрати, але не сенатори[20].
Всі інші провінційні жителі залишаються протягом перших двох століть цього періоду як і раніше на правах peregrini. Але помалу розходження між cives, latini й peregrini фактично згладжується: політична сторона цього розходження (право брати участь у народних зборах) відпадає разом зі знищенням самих народних зборів. А внаслідок цього відпадає й те міркування, що могло ще перешкоджати поширенню права громадянства на всіх підданих імперії. Залишалося зробити тільки останній крок, і цей крок був зроблений законом імператора Каракалли 212 р. За повідомленням Діона Кассія, Каракалла керувався при цьому чисто фіскальними міркуваннями – бажанням поширити відомі цивільні податі (vicesima hereditatum, 5% мито зі спадщини) на провінціалів. Як би те не було, але внаслідок цієї constitutio Antoniniana всі піддані Римської імперії (за винятком лише деяких нижчих верств населення, що платять подушну подать, – так названі dediticii) одержали право римського громадянства (Fr. 17 D. I. 5: "in orbe romano qui sunt ex constitutione imperatoris Antonini cives romani effecti sunt").[21]
У положенні latini залишаються тепер тільки деякі види вільновідпущеників, а в положенні peregrini тільки dediticii, причому в більш пізнім праві такими є вже тільки особи, зведені до цього щабля на кару.
Поширення права громадянства на всіх провінціалів спричинило поширення римського права на всю територію імперії, тобто й на ті великі області, у яких діяло дотепер місцеве право, що визнавалося за загальним правилом всіма правителями провінцій. Серед цих областей особливе місце займали Греція й Схід (Єгипет, Азія й т.д.), де дотепер діяло грецьке або сильно елінізоване право. Всі ці місцеві, національні права (Volksrechte) тепер відразу втратилися своєї позитивної сили, а замість них стало діяти єдине імперське право (Reichsrecht), тобто право римське. Але саме собою зрозуміло, що на практиці суцільно й поруч продовжували застосовуватися багато колишніх місцевих норм і звичаї, внаслідок чого римське право, що діяло де-небудь у провінціях, далеко не збігалося з римським правом Італії. Надзвичайно цікава картина такого своєрідно змішаного права в Єгипті розкрилася перед нами останнім часом завдяки багатим знахідкам у цій країні різноманітних документів – папірусів. Перша велика знахідка, зроблена при розкопках в El-Faijûm в 1877 р., залучила до папірусів загальна увага вчених. З тієї пори кількість знайдених документів значно зросла, і вивчення їх отримало систематичний характер. Дослідження в цій області виявили, що місцеве греко-єгипетське право завзято втримувалося в житті й зробило відомий зворотний вплив на законодавство пізніших імператорів.
Що стосується станового угруповання населення, то старий розподіл на патриціїв і плебеїв зникає природно – шляхом вимирання патриціанських родів; замість цього колишній класовий розподіл на nobiles й ordo equester здобуває становий характер[22].
Так, імператор Август установив для обох станів відомий майновий ценз: 1 мільйон сестерціїв для приналежності до сенаторського стану й 400 тисяч для стану вершницького, і, крім того, він затвердив тут принцип спадковості. Соціальне розходження обох станів зберігається, ускладнюючись ще відомою протилежністю політичної думки. Ordo senatorius представляє стан, з якого вибираються головним чином республіканські магістратури й поповнюється сенат; природно, що цей стан є виконаним старих республіканських спогадів, а стосовно нової імператорської влади елементом опозиційним.
Вершницький стан, клас грошової аристократії, навпроти, одержує від нового режиму немаловажні вигоди й тому, загалом, представляє тепер елемент, для імператорських тенденцій сприятливим. По перевазі із цього стану вербуються тепер імператорські чиновники.
Вся інша маса населення, при всьому розходженні професій і положень, вважається простолюдом – plebs, нижчий щабель якого (у юридичному відношенні) займають вільновідпущеники – libertini.
В області економічних відносин наступає деяке поліпшення. Цьому сприяло, насамперед, зазначене впорядкування провінційного побуту. Завдяки більшому порядку й більшій законності, економічне життя провінцій пішло нормальніше; у промисловості й торгівлі наступило помітне пожвавлення, що стало приводити туди чимало робочих рук. У багатьох місцях, завдяки імператорським турботам, виникають різні благодійні установи (наприклад, для виховання сиріт і т.п.), які поміщають свої капітали у вигляді постійних земельних рент у тих або інших земельних ділянках; такий спосіб приміщення капіталів служив досить зручним кредитом для землевласників і сприяв підняттю їхніх господарств[23].