Ця фактична зв'язаність потім помалу починає перетворюватися в юридичну. Загальна тенденція абсолютної монархії прикріпити різні класи населення до їхньої професії позначається й тут. Великий вплив на положення колонів зробила реорганізація прямого обкладання, зроблена імператорами. У підставу прямої податі, що сплачує землевласниками, – так називаної capitatio terrena – кладе кількість й якість їхньої землі. Для визначення цієї кількості і якості виробляється періодично поземельний кадастр, складаються описи маєтків (formula censualis), причому ретельно заносяться всі дохідні статті цих останніх. Як така дохідна стаття заносяться в опис і колони. Ця обставина надає фактичній залежності колонів уже деякий юридичний відтінок, створює в особі пана щось начебто права на колонів: відхід колона представляє зниження прибутковості маєтку, за яке платить державі пан[33].
Загальний економічний розлад ставить самих панів часто в скрутний стан і змушує їх дорожити колонами; звідси нерідкі випадки зманювання колонів і приховування швидких. Щоб запобігти подібним явищам, імператор Костянтин указом 332 р. пропонує в таких випадках примусово повертати колонів назад. Внаслідок цього колон втрачає своєї колишньої волі переходу, юридично прикріплюється до тієї землі, на якій він записаний, робиться colonus adscripticius. Подальші закони йдуть у тім же напрямку й надають колонату його пізніший вид: так, закон 357 р. забороняє панові продавати землю без колона.
Однак, і після того, як це прикріплення до землі відбулося, колон не став рабом: влада пана над ним не є приватноправовою. Відношення між паном і колоном є зв'язком державно-правовим – і притому зв'язком двостороннім: зв'язаний колон, але зв'язаний і пан; обоє несуть державну повинність, обоє прив'язані примусово до державної "функції" (functio).[34]
Потрібно сказати, однак, що це теоретичне розходження мало невелике практичне значення, і положення колонів усе більше й більше наближалося й зрівнювалося з положенням рабів, що також поселялися часто паном на землі. Особиста воля колонів також із часом робилася ілюзорною, тим більше, що пізніше законодавство надало панам і відому дисциплінарну владі над колонами.
Якщо ми уявимо собі тепер великий маєток того часу, то ми побачимо особливий світ, на чолі якого стоїть пан; йому підлегла в такій або іншій мірі маса осіб – вільні що служать, вільновідпущені, раби, колони; він управляє ними, творить над ними суд і розправу. З іншого боку, такий пан, за загальним правилом приналежний до стану clarissimi, перебуває в безпосередньому зв'язку із двором і вилучений від юрисдикції місцевої влади. Виходить, таким чином, якесь від загального порядку керування незалежне ціле – деякий зародок феодалізму. Згодом, у Візантійську епоху, цей зародок розвивається; але це не феодалізм молодих, що ще тільки складаються держав західноєвропейського середньовіччя, а феодалізм державного тіла, що заживо розкладається. Ні всемогутність бюрократії, ні примусова організація народного господарства не могли врятувати від цього розкладання; навпроти, остаточно вбиваючи народну енергію, всі ці міри тільки погіршували справи й прискорювали процес умирання[35].
б)Кримінальне право і суд. Цивільний процес
Реформи, внесені імперією - республіканською й абсолютною - в область кримінального права й кримінального суду, зводяться найголовнішим образом до наступного.
В області кримінального суду quaestiones perpetuae і суду сенату помалу відтискуються, а потім і зовсім усуваються карною юрисдикцією імператорських чиновників – praefectus urbi для Риму, praefectus praetorio для Італії й провінційних намісників для провінцій. Із установленням при Діоклетіані нового адміністративного поділу, нормальним органом суду першої інстанції, як і в справах цивільних, є praesides provinciarum, на рішення яких може піти потім апеляція до вищої влади. Чиновники ці судять по початках інквізиційного розгляду extra ordinem.[36] Що стосується ініціативи в переслідуванні злочинів, то приватна accusatio не скасовується, але перестає бути винятковою: поруч із нею допускається й переслідування по почині влади, ex officio. Крім нормального порядку суду, в епоху абсолютної монархії розвиваються спеціальні суди для окремих станів - сенаторів, придворних, солдат і духовних.
В області матеріального кримінального права основою залишаються ті регламенти, ті leges, які ще в період республіки визначали діяльність окремих quaestiones perpetuae. Але вони - leges були багато в чому доповнені й змінені пізнішими імператорськими указами. Нарешті, і юриспруденція не залишилася без впливу: коментуючи leges і імператорські укази, вона направляла практику й керувала законодавством. Так, наприклад, республіканське карне право злочинними вважало тільки навмисні діяння; діяння необережні - необережне вбивство й т.д. - залишалися безкарними: відсутність наміру (dolus) робило злочин випадковим (casus). Юриспруденція, що звикла вже в цивільному праві між dolus і casus знаходити ще середнє - culpa, звернула увагу на злочини необережні, і імператорське законодавство стало піддавати їхнім покаранням залежно від ступеня провини. Далі, у республіканському законодавстві замах не відокремлювався від здійснення й звичайно карався так само, як вбивство. Юриспруденція проводить і тут необхідне розходження й рекомендує для замаху покарання більш м'які[37].
Що стосується системи злочинів, то загальну тенденцію імператорської епохи становить її розширення. З одного боку, республіканське законодавство щодо цього залишало великі прогалини, а, з іншого боку, прагнучи до запровадження більшого порядку й спокою в країні, імператори схильні були більшою мірою накладати свою караючу руку там, де в період республіки обходилися без карної репресії. Під впливом цієї тенденції розширюються з погляду свого складу старі, передбачені в leges, злочини - crimina legitima[38]. Але, крім цих останніх, виникає цілий ряд нових злочинів, обкладених покараннями в різних імператорських указах, – так названі crimina extraordinaria. Сюди ставляться насамперед відзначені вище злочини необережні – убивство, підпал; потім клятвопорушення, stellionatus (особливий вид обману), витравлення плода, образа християнської релігії й т.д. Особливого згадування заслуговує встановлення карних покарань за delicta privata, тобто за такі діяння, які раніше давали підставу тільки для такого або іншого цивільного позову – наприклад, за furtum; спочатку така карна репресія була встановлена лише для деяких особливих видів злодійства (для feres armati, nocturni, balnearii і т.д.), а згодом і для всякого[39].
Що стосується системи покарань, то замість нескладності й порівняльної м'якості каральних засобів кінця республіки розвивається надзвичайно складна і сувора, порою навіть варварська, система карного права, причому й тут станові розходження позначаються іноді у встановленні різних покарань за той самий злочин для привілейованих і простих. Відновлюється зникла наприкінці республіки страта, що у деяких випадках приймає навіть характер кваліфікованої (спалення, розп'яття на хресті, poena culei і т.д.). Крім страти, найбільш частими формами покарань є: каторжні роботи в державних копальнях (condemnatio ad metallum, причому присуджений eo ipso втрачав усякі права і робився servus poenae), засилля в різних видах (aquae et ignis interdictio – вигнання з меж батьківщини, deportatio in insulam – висилання в певне місце; обидві форми сполучені з втратою прав і з перетворенням злочинця в peregrinus dediticius; relegatio – без втрати прав), ув’язнення, майнові штрафи й навіть тілесне покарання. Вищі покарання, так названі poenae capitales (смертна страта й ті, які сполучені із втратою прав), тягнуть за собою, у якості додаткового, конфіскацію майна. Взагалі основною ідеєю каральної системи є ідея помсти злочинцеві і лякання інших[40].
Формулярний процес був нормальним цивільним процесом не тільки наприкінці республіки, але й протягом усього періоду принципату. Однак із установленням імперії поруч із цим нормальним процесом, що припускає поділ на jus і judicium, розвивається так званий екстраординарний процес (extraordinaria cognitio), не знаючого такого поділу. Помалу потім цей екстраординарний процес відтискає процес per formulas і до початку періоду абсолютної монархії є вже єдиним. Зміна це відбулося наступним шляхом[41].
Уже в давній час у тих випадках, коли особа не знаходила собі захисту в цивільному праві й у формах звичайного цивільного процесу, вона могла звернутися до магістрату із проханням захистити її адміністративними мірами влади. Якщо магістрат знаходив прохання заслуженим уваги, він сам розбирав справу, постановляв таке або інше рішення й потім сам особисто ж приводив це рішення у виконання. Такий адміністративний розгляд називався cognitio або notio, а на противагу звичайному судовому процесу – cognitio extraordinaria (extra ordinem judiciorum privatorum). Воно зустрічається в сфері діяльності різних римських магістратів (консулів, цензорів) при рішенні підвідомчих їм справ. Що стосується преторів, то вони, навпроти, порівняно рідко прибігали до цьому чисто адміністративному прийому, бажаючи в таких випадках переводити справу на шлях звичайного судового виробництва за допомогою інтердиктів, stipulationes praetoriae. Внаслідок цього extraordinaria cognitio у період республіки була явищем більш-менш випадковим і рідкісним[42].