Вже при Птолемєях було встановлено культ правителя. Однак тут слід проводити різницю між єгипетськими та еліністичними культами правителя. Само собою зрозуміло, що всі Птолемеї в єгипті як боги по образу фараонів, Ахеменідів та Олександра Великого. Цей культ розповсюджувався на всіх правлячих Птолемеїв, але допоміжно до єгипетського мався ще і власне еліністичний культ правителя. В Єгипті він так само був створений другим поколінням царів, а саме Птолемеєм ІІ, як і в державі Селевкідів, де культ правителя був заснований Антіохом І. Еліністичний культ царів необхідно возводити до чисто грецьких джерел; він притримується тієї ідеї, що правитель, який здійснив надлюдські справи, також гідний божеських почестей.
В еліністичному культі правителя необхідно проводити різницю між культом померлих та культом живих. Початок було покладено сином та приємником Птолемея І, який обожнював померлого царя. Він отримав культове ім’я "бог-спаситель". Далі Птолемей ІІ заснував в 279/278 році на честь своїх батьків велике свято, яке повторювалося раз на чотири роки – Птолемеї.
З третім святкуванням цих Птолемеїх в 271/270 році, можливо, пов’язаний відомий вірш Феокріта "Похвала Птолемею". Він вміщує цікаві відомості про історію того часу і про володіння Птолемеїв, оскільки автору важливо було показати усьому світу міць та величність держави Птолемеїв. Шанування померлих йде від міфу про віддалення смертних людей до богів. Феокрит пише, що Птолемей І займає місце між Зевсом та Герою, які взяли його до себе на Олімп.
Зовсім по іншому була справа з консекрацією живих. Початок тут поклав Птолемей ІІ, який обожнював себе та свою дружину й сестру Арсеною ІІ. Для обох правителів під назвою братолюбиві боги був створений ососбливий культ. Але це був культ перш за все царя, який сидів на своєму троні і вважався вище своїх підданих. Звичайно, що прижиттевий культ правителя був державним культом, він відправлявся в особливому храмі в Александрії.
Щоб зробити цей культ популярним, цар розпорядився, щоб цей культ почитався і в інших храмах як грецьких, так і єгипетських.
Не слід недооцінюваит важливості запровадження державного культу для володарюючих царя та його дружини, так як тут ще за життя правителя знаходило виявлення уявлення про його божественну суть. Кожному підданому - чи був він македонянином, еліном, єгиптянином – цар знаходився в божественній сфері, оточений спеціально призначеними ждя нього жрецями, відповідальних за принесення жертв і відправлення культу.
Зовсім по-іншому було божествене шанування після смерті Арсіної ІІ. Вона отримала апофеоз як "братолюбива богиня"; в якості жриці їй була призначена особа канефора ("та, що несе корзину") – як правило це була молода дівчина з найбільш знатної сім’ї Александрії. Її ім’я у всіх офіційних документах стояло другим після жреця Олександра. Ця кенефора повинна була повністю присвятити себе культу померлої цариці. Вона приймала участь також в офіційних процесіях під час великих свят в Александрії.
Головною опорою Птолемеїв в Єгипті були великі землевласники, найманці та військові колоністи. За своїми соціальними інтересами до них приєднувалось і єгипетські жерці. В деяких відношеннях Птолемеї урізали самостійність жреців, однак підтримували їх як соціальну силу, проявляючи виключну щедрість. Написи неоднократно свідчать про те, що Птолемеї дарували землі разом з прибутками місцевим божествам.
При Птолемеях було встановлено культ нового державного бога – Сараписа (ім’я виникло від першопочаткового Осор-Апис). Згідно легенди, зображення Сараписа було перевезено з Синопи Понтійської до Александрії. Але є дослідники, які вважають, що Сарапис був вавілонським божеством. Новий бог Сарапис шанувався не тільки у єгиптян, але й у македонян та греків. Храми та надписи свідчать однак про те, що давні єгипетські боги не дали себе витіснити новим божеством. Можна припустити, що Птолемеї йшли назустріч певним релігійним потребам. Все це не заважало їм виказувати пошану як грецьким, так і єгипетським богам, про що свідчать багаточисельні надписи з всіх областей Єгипту. Птолемеї також або реставрували, або будували нові храми власне єгипетським богам.
Эгипетські храми залишались великими господарськими центрами. Областю великого храмового землеволодіння була Фіваїда. Храми Гора і Едфу, Ісіди на острові Філи мали тисячи арур. Окрім "священної землі" храми використовували і ту землю яку віруючі, наприклад, клерухи, присвячували богу та іноді ще приарендовували більш менш великі участки царської землі.
Храми мали привілеї і в галузі ремісного виробництва, наприклад, правом на вироблення сезамного масла, що вважалося монополією держави, на виготовлення особливих тканин. Жреці отримували грошову допомогу з казни і збирали з віруючих значні приношення. В еліністичному Єгипті жрецтво являло собою багаточисельну й гарно організовану корпорацію. На чолі храму стояв "архієрей" або "епістат", який представляв місцевих жерців у відношеннях з владою. Жерці періодично збиралися на з’їзди, так звані "синоди". Храми зберігали деякі права, як наприклад, право убіжища.
Велику роль в постійних військових сутичках і політичних подіях кінця ІV – ІІІ ст. д.н.е. відігравала армія. У порівнянні з іншими еліністичними державами Єгипет знаходився в досить вигідному положенні – воїнів сюди приваблювало гарна грошова винагорода, перспектива отримання земельних наділів в заможній країні.
Земля була основним засобом забезпечення військової служби в Єгипті. Система наділення воїнів земельними участками застосовувалась в Єгипті і державах предньої Азії ще у ІІ тисячолітті д.н.е. участки надавались воїнам не в повну власність, а лише як тимчасова і умовне володіння. Осонови цієї системи з деякими змінами збереглись і в еліністичному Єгипті. Перш за все змінився етнічний склад армії. Місцеві воїни – "махімой" – втратили колишнє значення і опинились в гіршому, чим раніше, положенні. Наділення воїнів різними розрядами землі було тісно пов’язане з економічною та соціальною політикою Птолемеїв.
Крупні воєначальники отримували в якості дарствених земель великі маєтки. Воєначальники нижчих рангів та прості воїни забезпечувалися наділами від 5 до 100 арур. І якщо клерухи з наділами в 5 – 7 арур були тими ж селянами, то катеки, які складали вищий пласт військових колоністів, були власниками порівняно великих участків і використовували працю в своєму господарстві царських землеробців.
Одним з центрів військової колонізації був Фаюм. Далі йшла лінія військових поселень від Мемфісу до півдня. Земля, що надавалася воїнам за їх службу в ІІІ ст. д.н.е. залишалася в принципі царською і могла бути відібраною, окрім землі воїни отримували худобу та семена. Розміщувалися вони в будинках місцевих жителів. Питання про постой стояло дуже гостро і досить часто призводив до зіткнень між воїнами та місцевим населенням. Військові колоністи вносили елемент насилля та проізволу в життя єгипетського села.
Лаой або "царські землеробці", як їх називали в Єгипті, були основними робітниками в сільському господарстві. На царській землі, у великих маєтках приватних володарів та храмів практикувалася роздача дрібних участків землі царськими землевласниками. Їх відношення до держави і приватним особам формально представляло собою спадкову договірну аренду.
Усі сільськогосподарські роботи контролювала і регулювала царська адміністрація. Вона, зокрема, вказувала, чим і коли селянин повинен засіювати свій участок та слідкувала за виконанням робіт. Коли врожай було зібрано, царські землеробці були зобов’язані сплатити державі так звану арендну плату натурою і всі інші збори.
Землеробці зберегли свою общинну організацію. Правлячі кола були зацікавлені в її існуванні по фіскальним міркуванням. Община відповідала за виправне виконання її членами державних повинностей. Царські селяни були прикріплені до своїх клаптиків землі, вони повністю втратили право вільного пересування, і, коли виникала потреба в людях, їх притягували до примусових робот по обслуговуванню зрошувальних каналів. В цьому проступає сутність системи, яка зберіглася без змін від епохи фараонів до часів Птолемеїв. Також селяни не володіли громадянськими правами, вони повинні були радіти, якщо після збору врожаю в їх розпорядженні залишалося достатня кількість продуктів і зерна для власних родин.
Їм іноді приходилося також виконувати нижчі функції в сільському управлінні; шани від цього було мало, а відповідальность була велика. Часто виникали неприємності зі строптивими селянами, рівно як і з надмінними жрецями та окружними чиновниками, які вели себе як маленькі тирани. Важкими були відносини і в наданні квартир для солдатів. При цьому, звичайно, досить часто доходило до суперечок між власниками житла та расквартированими в них солдатами.
Але були й деякі позитивні явища. Так, будь-який підданий мав право і можливість звернутися з заявою або скаргою безпосередньо до царя в Александрію. Такі заяви збереглися у великій кількості. Невідомо лише, чи дійсно цар сам читав їх та давав відповідь. Деякі з цих листів доходили до царської канцелярії, а звідси переправлялися відповідним органам.
Населення коми (села) не було однорідним. Поряд з землеробцями, які орендували участки царської землі, жили бідняки, які не вели ніякого самостійного господарства, працювали поденщиками і використовувались на державних роботах. Поряд з бідними єгипетськими воїнами, "махімою", жили відносно заможно "катекі".