МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
Національний університет водного господарства та природокористування
РЕФЕРАТ
на тему:
"Запровадження християнства на Русі"
Підготувала:
Студентка ГМ - 12
Кояда Ю.В.
Перевірив:
ГайдукІ.Б.
Рівне 2005
План
1. Складний і тривалий шлях
2. Система небесної ієрархії християнства
3. Співіснування різних релігій на Русі
4. Поширення християнства в Середній Європі
5. Політичне підгрунтя
6. Спроби Аскольда охрестити Русь
7. Володимирове хрещення Київської Русі
8. Розвиток руської архієпископії
9. Оцінка науковців
Висновок
Список використаної літератури
Процес християнізації Русі (як і всякої іншої країни) був складним і тривалим. Далеко не одразу нова релігія була сприйнята народом і подолала старе, віджило поганство. Ще в ХІІ ст. на Русі існували кутки, куди офіційно стверджена віра ще не пробила собі шлях. Проблема "довір’я", яке нібито існувало на Русі майже до самої Батиєвої навали, потребує спеціального розгляду. Однак не підлягає сумніву, що остаточне проголошення християнства державною релігією у 988 р. не одразу спричинилося до ліквідації язичеських пережитків.
Отже, коли саме Русь офіційно стала християнською державою; коли викорінилася грецька віра, набувши необхідних організаційних форм; коли, нарешті, була створена руська (або київська) єпархія. Наявність (навіть значної кількісно) язичеської верстви серед населення багатоетнічної країни не має принципового значення для позитивної або негативної відповіді на поставлені питання.
Як ідеологічна надбудова кожна релігія становить собою фантастичний зліпок з реальної суспільної структури. Первіснообщинний лад, базований на визнанні (хоча б формальному) соціальної рівності членів общини, стверджував адекватну рівність креатур власного пантеону. Ієрархія божеств мала надто умовний і приблизний характер. Спроба поставити над сонмом язичеських богів верховне божество - Зевса у греків, Юпітера у римлян, Перуна у слов'ян, Вотана у германців, Одина у скандинавів, в жодному випадку не дала позитивних наслідків. Здійснювана на заключних етапах розвитку язичеських систем, тобто при переході суспільства до класового устрою, ця спроба, як і всякий паліатив, була приречена на кінцеву поразку. У всякому разі, альтернативним доповненням повинна була з'явитися тенденція до обожнення реальних носіїв публічної влади - царів, імператорів, героїв тощо. Так було в найдавніших деспотіях Ейкумени, в античних державах; щось подібне відбувалось і у варварських народів Європи, в тому числі й на Русі.
Кожна релігія відбиває (нехай в перетвореному, деформованому вигляді) реальну дійсність і становить своєрідну проекцію земного життя в сферу фантастичних уявлень. Інша справа, який бік дійсності домінує в кожній конкретній системі. Не бог створив людину "за образом і подобієм своїм", а навпаки, людина створює бога (або богів) за власним уподобанням. Відповідно бог виступає перед паствою то у вигляді праотця-патріарха, то воїна-полководця, то феодала-володаря.
Кожне суспільство прагне перенести на небо соціальну структуру, яку воно стверджує на землі. Християнство, яке заступило язичество, конструювало на небесах структуру, що за своїм характером була подібна до земної. Воно визнавало складну ієрархію надприродних креатур, що досить добре відповідала становій ієрархії середньовічного суспільства. Крім верховного божества (власне бога - єдиного в трьох іпостасях), якому на землі відповідав верховний володар - імператор, король, великий князь тощо - існував сонм небесних сил, які точно повторювали ієрархію на землі.
"Янгольський чин" поділявся на чітко розмежовані розряди і стани. Всього їх було три і кожний в свою чергу поділявся на три категорії, що дістали назву "ликів". Перший (вищий) розряд становили серафими, херувими та престоли; другий - господарства, сили і власті; третій - начала, архангели та янголи. В початковий період християнства була поширена концепція, за якою всі янголи визнавалися рівними своєю природою. Таке уявлення виникло в середовищі знедолених верств суспільства, однак було офіційно засуджено 653 р. на Константинопольському вселенському соборі. Організація "небесного воїнства" добре відповідала організації "воїнства земного" - численним категоріям феодалів, від простих лицарів до князів, герцогів, графів.
До них необхідно додати "лик святих" - осіб земного походження, які протягом довгої історії християнської церкви систематично поповнювали її пантеон. Насамперед це старозавітні персонажі - патріархи, судді, пророки тощо, які жили й діяли за багато століть до проповіді Христа. Але й історія самого віровчення породила безліч святих різноманітного кшталту. Вони поділялися на апостолів, мучеників, преподобних (іноків - подвижників), отців церкви та ієреїв, що мали особливі заслуги перед церквою. Володимира Святославича намагалися віднести до "рівноапостольних", тобто до першої з перелічених категорій.
Розвиненою системою небесної ієрархії християнська віра, звичайно, дуже імпонувала середньовічній суспільній еліті. Така ієрархія в зворотний спосіб освячувала цілком реальну, юридично стверджену ієрархію феодального суспільства, а ще глибше - систему економічних стосунків (ієрархію землеволодіння).
Підкреслимо, що сама церква сприйняла і запровадила у себе аналогічну багатоповерхову систему станового (й адміністративного) підпорядкування. Ця система органічною частиною увійшла до загальної соціальної структури феодалізму: "князі церкви" контамінувалися із звичайними князями - землевласниками та вошами. Ієрархія православної церкви, зокрема, визначала три ранги: єпископи (архієреї), що керували певними діоцезами, тобто провінціями (єпархіями), пресвітери (священнослужителі, що мали право літургії) та диякони (служники, тобто помічники пресвітерів). Ці три ступеня, в свою чергу, поділялися на групи. Наприклад, дияконський чин включав іподияконів, дияконів та архидияконів; архієрейський - єпископів (єпархів), архиєпископів (митрополитів) та патріархів.
Незабаром після свого утворення давньоруська православна церква сама перетворилася на феодального землевласника і експлуататора, ставши таким чином безпосереднім елементом панівної соціально-економічної системи. І/Історія давньоруського церковного землеволодіння в початковий період його розвитку ще не досліджена. Здається, основним джерелом його були бенефіції - пожалування з боку державної влади та приватних осіб з числа вищих феодалів. Масштаби цього явища за часів до нашестя Батия надто перебільшені в тому специфічному різновиді літератури, який переважно виявляв інтерес до цього сюжету.
Християнське віровчення разом з його першими носіями - місіонерами, торговцями, ремісниками, воями (хазарами, вірменами, аланами, болгарами, таврійськими готами) проникає поступово до Києва, Чернігова й інших міст Середнього Подніпров'я. Справа в тому, що в середньодніпровських містах, вигідно розташованих на міжнародних торговельних шляхах існували постійні факторії різноманітних держав і народів, які водночас були й культурно-релігійними центрами. Населення подібних "представництв" об'єднувалося у релігійні общини, які мали спеціальні будівлі (храми, мечеті, синагоги) для відправлення того чи іншого культу.
На існування подібної факторії у Києві вказує назва торговельного району "Козари", що існував на Подолі поблизу стародавньої почайницької пристані у давньоруські часи, а також катакомбного могильника салтівської культури, залишеного алано-болгарами. Саме на торговельно-ремісничій околиці міста виникає у VIIIст. або на самому початку IXст. перший християнський храм св. Іллі, який у першій половині Xст. фігурує як соборний, тобто головний у місті. Закріплення за церквою назви св. Іллі не випадкове. Справа в тому, що цей святий дуже рано виступає в християнській традиції замінником місцевого верховного язичницького бога - Перуна, уособлює бога грому, блискавки й дощу. Закріплення названих атрибутів за Іллею значною мірою сприяв його культ в Біблії як подателя дощу (3-я кн. Царств, гл.17, ст.1).
Поряд з християнським у стародавньому Києві існували ще два культурно-релігійних центри - іудейський та мусульманський. Обидва формуються ще в хазарський період історії Києва. На існування іудейського вказують топоніми "Жидове", котрим позначалось велике південно-західне передмістя давнього Києва, та "Жидівські ворота", що функціонували в "граді Ярослава" (район сучасної Львівської площі); на існування другого - знахідки на київському Подолі ливарної формочки (X ст) з овруцького пірофіллітового сланцю з арабським благословенням Аллаха її власнику (формочка призначалась для виготовлення поясних бляшок ремісником-мусульманином) та численних кладів куфічних монет VIII - X ст. Арабського халіфату.
Співіснування общин трьох монотеїстичних релігій спостерігалося в багатьох містах Хазарії і не було виключенням для Києва. Так, відомо, що в Семендері християни мали свої храми поряд з єврейськими синагогами та мусульманськими мечетями. Аналогічне явище спостерігається й в Ітилі - столиці каганату, де християни мали таку саму кількість власних суддів, як і євреї та мусульмани; у місті проводилися міжнародні релігійні доступи кращих представників трьох найвпливовіших релігій того часу, в яких брали участь, зокрема, слов'янські першовчителі Кирило і Мефодій.
Утворення в Хазарії сильної церковної організації християн посилювало вплив Візантії в цій країні, зокрема на східнослов'янських землях, залежних від каганату, однак сподіванням константинопольських владик на кінцеву перемогу тут християнського віровчення не судилося збутися. Поширенню християнства в країні активно протидіяли, з одного боку, Арабський халіфат і Волзька Булгарія, а з іншого - правляча верхівка каганату. Повністю відкинувши домагання ідеологічної зверхності з боку агресивних сусідів, хазарський двір на початку IX ст. утверджує в каганаті іудаїзм як державну релігію (реформи кагана Обадія 801 - 809 рр.). Щоб зберегти панівне становище в країні, хазарська верхівка переходить до активного насадження іудаїзму в країні та поступової ізоляції інакомислячих. Насамперед в Хазарії знищується струнка система управління християнською церквою: ліквідується готська митрополія і переважна більшість підпорядкованих їй єпископій. Релігійні обмеження та переслідування поширюються й на мусульман, які підтримували зв'язки з Арабським халіфатом. Останні насильно висилаються з країни.