Унітарна держава характеризується за наступними ознаками :
– унітарний устрій допускає єдині, загальні для всієї країни, вищі виконавчі, представницькі і судові органи, які здійснюють верховне керівництво відповідними органами;
– на території унітарної держави діє одна конституція, єдина система законодавства, одне громадянство;
– складові частини унітарної держави (області, департаменти, округи, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють;
– унітарна держава, на території якої проживають невеликі за чисельністю національності, широко допускає національну і законодавчу автономію;
– усі зовнішні міждержавні зносини здійснюють центральні органи, що офіційно представляють країну на міжнародній арені;
– має єдині збройні сили, керівництво якими здійснюється центральними органами державної влади.
Розбіжності у формах та в степені контролю центральної влади над місцевими органами управління дозволяють говорити про централізовані і децентралізовані унітарні держави, але ці розходження стосуються відносно вузької сфери управління.
До унітарних держав відносяться такі держави, як Франція, Туреччина, Японія, Фінляндія.
Унітарна держава.
Унітарна держава – форма державного устрою, при якому територія держави, на відміну від федерації не має у своєму складі федеративних одиниць, а поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (райони, області), що підкоряються центральним органам влади й ознаками державного суверенітету не володіють.
Унітарна держава характеризується наступними ознаками:
1. Унітарна держава припускає єдині, загальні для всієї країни вищі представницькі, виконавчі та судові органи, які здійснюють управління відповідними місцевими органами.
На території унітарної держави діє одна конституція, проводиться обов’язкова для всіх адміністративно-територіальних одиниць загальна податкова і кредитна політика.
3. Складові унітарної держави (області, департаменти, округи, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють. Вони не мають своїх законодавчих органів, самостійних військових формувань, зовнішньополітичних органів та інших атрибутів державності. У той же час місцеві органи в унітарній державі володіють іноді досить значною самостійністю.
4. Унітарна держава, на території якої проживають невеликі за численністю національності, широко допускає національну і законодавчу автономію.
5. Усі зовнішні міждержавні відносини здійснюються центральними органами, що офіційно представляють країну на міжнародній арені.
6. Унітарна держава має єдині збройні сили, керовані центральними органами державної влади.
7. В переважній більшості сучасних унітарних держав основний територіальний розподіл є політико-адміністративним. Поряд з ним, у ряді країн, базуються як адміністративно-територіальні одиниці загального типу, де діють органи загальної адміністрації, так і спеціального де діють спеціалізовані державні органи (судові округи).
Число ступенів політико-адміністративного розподілу залежить від чисельності населення і розмірів території країни, однак залежність ця не є сталою, інколи в географічно менших країнах число ступенів буває більшим, ніж у великих. Наприклад, якщо Великобританія має три рівні територіального розподілу, то Франція – чотири.
З погляду організації публічної влади унітарні держави можна розподілити на децентралізовані і централізовані.
У децентралізованих унітарних державах існує конституційний розподіл повноважень між центральною владою і територіальними одиницями вищого рівня. Це зближає їх з федеративними державами.
Розходження ж з централізованими державами полягає в тому, що вони (централізовані) – є державами, у яких немає місцевої автономії взагалі, а функції влади, на місцях, здійснюють тільки призначені „згори” адміністратори. Це держави з вираженими авторитарними політичними режимами. У ряді країн Тропічної Африки значна роль, у здійсненні влади на місцях, належить родоплемінним вождям. Утім, зараз рідко можна зустріти держави, де на місцях відсутні виборні органи. Однак у країнах з однопартійною системою, формальна наявність місцевих виборних органів влади є не більш ніж ширмою для всевладдя на місцях.
У висновку слід зазначити, що в демократичних державах часто конституційно передбачені визначені гарантії територіальної цілісності політико-адміністративних одиниць, особливо первинних – міських і сільських громад, так само як і інші гарантії їхньої адміністративної автономії. Зрозуміло, ці гарантії мають менший обсяг, ніж гарантії носіїв державної автономії.
Федеративна. За унітаризму всі рішення, як у внутрішньодержавній, так і у зовнішній сфері є пріоритетом центральної влади.
Федералізм припускає ту, чи інший ступінь самостійності національних утворень, що входять до складу єдиної держави.
Що ж стосується конфедерації, то мова у цьому випадку йде лише про міждержавні утворення. Іншими словами, це союз держав, які об’єдналися з певними цілями для вирішення певних задач, але зберегли при цьому повну незалежність. Не можна заперечувати, що учасники конфедерації делегували частину своїх прав конфедеративній владі, але рішення цієї влади можуть набрати силу лише зі схвалення всіх членів конфедерації.
Із самого початку, коли питання державного устрою потрапили в поле зору К. Маркса і Ф. Енгельса, вони вважали, що унітарна держава має більше переваг у порівнянні з федеративною. Більш висока узагальненість праці, більш тісні зв’язки між трудящими повинні були, на їхню думку, сприяти активізації революційного процесу, чого не можна було досягти за федеративних основ. Однак таке припущення виявилося справедливим для таких країн, як, скажімо, Німеччина, Франція, країн у національному відношенні практично однорідних, де не було і не могло бути більш-менш серйозних міжнаціональних конфліктів. Коли ж вони звернули свої погляди до Великобританії, то побачили, що під британськими колоніями існують чотири різних народи: англійський, шотландський, ландський, валлонський і, що коли держава там стане унітарною, то буде неминучим розмежування не по класовим, а по національним ознакам. Тобто , англійський робітник об’єднається з англійським буржуа, шотландський із шотландським і т.д.. Для того, щоб уникнути такого повороту подій, стверджували К. Маркс і Ф. Енгельс, Британії необхідна федеральна форма державності, що забезпечить рівноправність різних народів, зніме національне питання і стане засобом консолідації різних національностей. Минуло багато років і ми бачимо, як те, що відкрили основоположники наукового комунізму і нарекли виключенням, виявилося геніальним передбаченням, по відношенню до держав зі складним багатонаціональним характером розвитку. Приклад тому – утворення СРСР, а згодом Соціалістичної федеративної республіки Югославії, Чехословацької Соціалістичної Республіки.
3.2 Федерація
Федерація – це добровільне об’єднання раніше самостійних державних утворень в одну союзну державу.
Федеративний державний устрій є неоднорідним. В різних країнах він має свої унікальні властивості, що визначаються історичними умовами утворення конкретної федерації і, насамперед, національним складом населення країни, своєрідністю побуту та культури народів, які входять у союзну державу.
Разом з тим можна виділити найбільш узагальнені риси, які є характерними для більшості федеративних держав.
1. Територія федерації складається з територій її окремих суб’єктів: штатів, кантів, земель, республік і т.д.
2. У союзній державі верховна виконавча, законодавча і судова влада належить федеральним державним органам.
3. Суб’єкти федерації мають право на прийняття власної конституції, мають свої вищі виконавчі, законодавчі і судові органи.
4. У більшості федерацій існує союзне громадянство і громадянство федеральних одиниць.
5. При федеральному державному устрої в парламенті є палата, що представляє інтереси членів федерації.
6. Основну загальнодержавну зовнішньополітичну діяльність у федераціях здійснюють союзні федеральні органи. Вони офіційно представляють федерацію у міждержавних відносинах (США, Бразилія, Індія, ФРН та ін.).
Федерації будуються за територіальними та національними ознаками, що значною мірою впливає на характер, зміст та структуру державного устрою.
Територіальні федерації характеризується значним обмеженням у державному суверенітеті суб’єктів федерації. Національні ж федерації виділяються більш складним державним устроєм. Основне розходження між територіальними і національними федераціями виражається різним степенем суверенності їхніх суб’єктів. Центральна влада, в територіальних федераціях, має перевагу, відносно вищих державних органів членів федерації. Національна держава обмежується суверенітетом національних державних утворень.
Федеративний устрій держави.
Федерація являє собою добровільне об’єднання декількох раніше самостійних державних утворень в одну союзну державу. Федеративний державний устрій діє неоднорідно. У різних країнах він має свої особливості, що визначаються історичними умовами утворення конкретної федерації і насамперед національним складом населення країни, своєрідністю культури і побуту народів, що входять у союзну державу. Наприклад, можна розглянути Росію, у якій ще при тимчасовому уряді починалися перші серйозні спроби федералізації великих губерній і регіонів. Уже 22 березня 1917р. була заслухана доповідь міністра-голови внутрішніх справ Г. Є. Львова, про реформу місцевого управління Росії „на основі перетворення органів безпосереднього державного управління на місцях в органи самоврядування і надання останнім усієї повноти державної влади”. Проте Федералізм юридично був закріплений після жовтневої революції 1917р. у конституції РРФСР 1918р. У грудні вона разом з іншими республіками (Україною, Білорусією і Закавказькою федерацією) сформувала нову федеративну державу – СРСР.