У 1605 р. турки направили в Азербайджан одного з кращих своїх полководців — Синан-пашу, що знову ненадовго витиснув іранські війська зі значної частини Вірменії й Азербайджану. Відходячи, іранські війська за наказом шаха зруйнували багато міст. Лівий берег Араксу збезлюдів, вірменське населення Нахічевані і прилягаючого району, зайняте сільським господарством, було переселено в Південний Азербайджан, а населення багатого торговельного вірменського міста Джульфи переведене в Ісфахан. Це переселення, відоме у вірменській історії за назвою «великого сургуна», супроводжувалося незліченними насильствами [16,с.407].
Але їв 1606 р. перевага знову одержали іранські війська. Протягом 1606—1607 р. вони відібрали в турків велику територію з містами: Шемаха, Баку, Дербент, Ганджа, Єреван (Эривань).
В 1612 р. Іран повернув собі Азербайджан, частина Курдистану, Картлію і Кахетію і Північну Вірменію; була відновлена границя 1555 р. Однак на цьому боротьба за Закавказзя далеко не закінчилася. Турки не хотіли миритися з утратою територій, що приносили великі доходи. Незабаром вони відновили воєнні дії, оголосивши себе захисниками грузинських князівств від асиміляторської політики, що проводиться Іраном. Війна з невеликими перервами продовжувалася до 1639 р. і завдала величезної шкоди народам Закавказзя.
Після миру з Польщею Туреччина незабаром відновила війну проти Ірану й у той же час створила напружене положення на московській границі. Конфлікт із Туреччиною цього разу виник через Азов. Приблизно біля ста років донські козаки вели боротьбу з цим передовим форпостом турецької військової експансії на півдні Московської держави. Туреччина чіпко трималася за Азов. У 1637 р. донські козаки вирішили позбутися від постійної погрози з боку Азова. 18 червня вони після двомісячної дуже енергійної облоги, разом з невеликими загонам, що прийшли до них на допомогу, кавказьких горців, що страждали від турецьких навал, опанували Азовом і устям Дону.
При одержанні звістки про падіння Азова турецький уряд розгубився. У цей час основні турецькі війська на чолі із султаном Мурадом IV були зайняті війною з Іраном за місто Багдад. Тому султан не міг почати похід на Дон і велів кримському ханові готуватися до війни з Москвою.Але почати війну з Московією Туреччина змогла лише в 1641 р.
Щоб тримати під ударом Північний Кавказ і припинити зв'язку донських козаків з ним, кримський хан з 14-тисячним військом зробив узимку 1640 р. похід на черкеського князя Аджикумука, але, нічого не домігшись, у січні прийшов під Азов, де мав бій з козаками. Утрати були великі по обидва боки, але, видимо, козаки постраждали більше.
З 1642 р. починається особливо енергійний натиск Туреччини і кримського хана на Північний Кавказ і на всю південну границю Московської держави. Це нова хвиля агресії супроводжувалася загибеллю і викраденням у рабство тисяч людей — чоловіків, жінок, дітей, руйнуванням міст і селищ.
У 50-х роках XVII ст. кримський хан починає діяти в Кабарді енергійніше. Стольник і воєвода Терского містечка Василь Волинський повідомив про прихід у 1653 р. в Азов двох кримських султанів з ратними людьми, відкіля вони повинні направитися в Кабарду для завоювання Терського, містечка.
В другій половині XVII ст. положення на Північному Кавказу ще більш ускладнилося завдяки завойовницькій активності, що почали виявляти іранські шахи. Невпинні міжусобні війни, що розоряли і знесилювали Грузію, полегшували іранським шахам здійснення їхніх планів у відношенні Дагестану і Північного Кавказу.
Значення Терського містечка як найважливішого пункту зв'язку між Москвою, Кабардою, Дагестаном і Закавказзям тепер значно зросло. Це обставина і послужило причиною прагнення іранських шахів захопити це містечко і шляхи, що зв'язують його з Закавказзям, для того щоб витягти максимальні економічні і політичні вигоди від твердження свого панування на Тереку.
Плани іранських шахів у відношенні Північного Кавказу не були здійснені, тому що зустріли відсіч не тільки з боку Московії, але і самих народів Північного Кавказу і Закавказзя, зацікавлених у розвитку торгівлі і зміцненні дружніх зв'язків з Москвою [23,с.174].
Вся увага султанської Туреччини наприкінці XVII ст. була поглинена її загарбницькими війнами з Польщею і Росією. Війна, що Туреччина вела починаючи з 1676 р. через Україну, прийняла особливо гострий характер у 1677—1678 р., коли турецькі війська разом із кримськими вторглись у межі Правобережної України і намагалися захопити фортецю і важливий стратегічний пункт Чигирин.У цій війні велику військову допомогу російсько-українським військам зробив 4-тисячний загін, що прийшов з Кавказу, князя Муцаловича Черкаського.
Боротьба, що повела коаліція європейських держав— Росія, Австрія, Польща і Венеція — проти Туреччини, знову відвернула її увагу від Кавказу. От чому кінець XVII у, пройшов для народів Кавказу відносно спокійно.
Узяття Петром I у 1696 р. Азова і створення російського морського флоту вело до остаточної ліквідації турецької військової погрози на півдні Росії і відкривало нові перспективи для встановлення більш міцних взаємин Росії з Кавказом.
Розділ 2
Російсько-турецькі та російсько-іранські відносини на
Кавказі під час правління ПетраІ.
2.1.Російсько-кавказькі відносини та османо-кримська агресія в пер.чверті XVIIIст.
В кінці XVII - початку XVIII в. над народами Кавказу як і раніше висіла загроза іноземного нашестя і поглинання. Хоча з кінця XVII в. у історії Оттоманської Порти, за визначенням турецьких, істориків, починається «період відступу» («ріджат деврі»), Османська імперія і на початку XVIII в. залишалася однією з сильних військово-феодальних держав. Вимушені після поразки у війні 1683-1699 рр. і Карловіцського договору підтримувати мирні відносини з європейськими державами, правлячі круги Османа імперії прагнули компенсувати себе завоюваннями на Сході і з самого початку XVIII в. обернули свої погляди на Кавказ. В 1703 р. османи завершили будівництво фортеці Єнікалє («Нова фортеця»), укріпили Керч, підсилили свої позиції на Північно-західному Кавказі і задумали підкорити Грузію. Посилення військово-політичної експансії Османської імперії на Кавказі і на півдні Росії особливо виявилося після приходу до влади представника найагресивніших кругів феодалів Османа султана Ахмеда III. Порта зажадала, щоб Росія зрила фортецю Камінний Затон, знищила кораблі в Азові, припинила будівництво кораблів на Воронежських верфях, виробила розмежування російсько-турецької межі, згодилася на будівництво турецької фортеці на Дніпрі вище за Очаковом. І щоб привернути на свій бік народи Кавказу, Порта відправила в Ширван, Дагестан, Кабарду, Черкесію і в інші місця своїх емісарів. А хан зробив повторний похід на Кабарду. Проте і цей раз кримці потерпіли поразку, сам хан врятувався втечею.1707 р. на вимогу султана кримський хан Каплан-гірей при підтримці Османа беглербега Кафи вторгся в Кабарду. Він ультимативно зажадав від володарів Кабарди підкоритися і видати 3 тис хлопців і дівчат. Але кабардинці, залишивши селища і укривши худобу і майно, зайняли вигідні для оборони позиції в тісних гірських ущелинах. В той час, коли Каплап-гірей готувався до штурму, кабардинці самі пішли в атаку. Відбулася кровопролитна битва, війська хана вимушені були відступити. Незабаром ханом Криму затвердили Давлет-Гірея. У тому ж, 1707 р. по вказівці султана він зробив напад на терсько-гребенськіх козаків. Але і цей напад не мав успіху. У 1709 р. кримський хан Давлет-гірей вступив з гетьманом України Мазепою в таємний зв'язок, розраховувавши відірвати Україну від Росії. Одночасно він розіслав на Північний Кавказ емісарів із завданням організувати антиросійський виступ горців. Не зважаючи на попередження Росії, кримський хан при підбурюванні Порти влаштовував безперервні набіги на Північний Кавказ, що приносило господарське розорення і незліченні біди.
У цих умовах для народів Північного Кавказу відвернути агресію кримських та османських загарбників було життєвою необхідністю. Проте у той час гористі народи Північного Кавказу не могли одні протистояти агресії султанів Османської імперії і кримських ханів. Ось чому феодальні володарі адигських і інших народів Північного Кавказу «прагнули під високо державну монаршеськую руку піддатися, і тим себе і підданих своїх з-під ярма султана турського і від податок і розорення хана кримського звільнити» [8,с.87].
Російський уряд, потребуючи забезпечення безпеки південних меж держави, прагнув привернути народи Північного Кавказу на свою сторону. Ще в 1700 р. Петро I наказав астраханському воєводі Mусіну-Пушкіну укріплювати дружні і торгові відносини з горцями Дагестану, надавати їм можливі допомоги і підтримку враховуючи обстановку, що ускладнилася, у зв'язку з тим, що османи починають підготовку до війни.
В той же час на Кубань був відправлений 9-тисячний загін під командуванням генерала П. А. Апраксіна, а на Терек - кабардинець за походженням, сподвижник Петра I, князь А. Бекович-черкаський.
Восени 1710 р., підбурювана Швецією і Францією, Порта розв'язала війну з Росією. На початку кампанії росіяни здобули ряд перемог над османами, але потім військові дії розвернулися для росіян несприятливо. На берегах Лозини 44-тисячна російська армія виявилася оточеною військами Османської імперії і Кримського ханства загальною чисельністю 127 тис. чол. У результаті Росія вимушена підписати невигідний для себе Прутський мир і поступитися Азовом. Після цьго Порта під загрозою фізичного винищування зажадала від народів Північного Кавказу підкорятися владі султана. Одночасно Порта почала діяльну підготовку до вторгнення на Кавказ по словам іранського історика Мухамед Хасан-хана, війська османів збиралися захопити Азербайджан і Грузію .