Вироблена ж кирило-мефодіївцями ідея слов'янської єдності перебувала у відвертій опозиції до урядового панславізму. Під ідеєю братерства слов'ян українські діячі 1840-х років розуміли насамперед союз двох інших націй — української і польської (можна припустити, що цю ідею братчики запозичили з української школи у польській літературі). Ідеї зцентралізованої слов'янської імперії з центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов'янської республіки з столицею у Києві. Тим самим вони завдавали удару в найчутливіше місце уваровської концепції народності.
Зрозуміло, чому діяльність кирило-мефодіївців викликала таку реакцію з боку офіційного Петербурга. Рівно ж можна зрозуміти, чому один з провідних лідерів російського слов'янофільства Олексій Хом'яков відгукнувся про кирило-мефодіївців як про малоросів, заражених політичним безумством. Тяжко, однак, зрозуміти відгук володаря думок російської ліберальної і прозахідно настроєної інтелігенції Вісаріона Бєлінського. У листі до П. Аннєнкова у грудні 1847 р. він писав про Шевченкові поеми: «Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не зли, а только плоски и глупы). Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь его судьею, я сделал бы не меньше».Ці слова дивно звучали з уст ліберала, який у всіх інших випадках засуджував діяльність Третього відділу — російської таємної поліції.
Роздратування Бєлінського викликало прагнення українських діячів 1840-х років писати українською мовою. На його думку, літературною мовою освічених малоросіян повинна бути російська. Він вважав, що серед усіх слов'янських народів лише росіяни і ще, можливо, чехи можуть пишатися великими поетами. Українською мовою, якою розмовляє лише "малоросійська чернь", не можуть писатися твори високої мистецької вартості. Він пророкував цілковите зникнення цієї мови як природний наслідок входження України в Російську імперію. На поглядах Бєлінського сильно позначився вплив філософії Гегеля, зокрема його поділ на "історичні" й "неісторичні" народи. Здатністю творити історію, згідно з цією філософією, володіють тільки ті народи, які мають свою державу. Доля ж інших, "неісторичних" народів, які втратили або ж зовсім не мали своєї держави, полягає у цілковитій асиміляції й розчиненні серед народів "державних". Філософія Гегеля у поглядах на національне питання була запереченням поглядів Гердера, і її тріумфальне поширення на європейському континенті помітно підірвало позиції романтиків. Зокрема, вона завдала тяжкого удару українській справі: від 1840-х років усіляка спроба відробити "неісторичну" українську націю в очах російських лібералів виглядала як крок назад, що суперечить історичному прогресові.
Але одностайність, з якою російські офіційні, слов'янофільські і прозахідні інтелігентські кола засудили діяльність Кирило-Мефодіївського братства, відображала певні специфічні риси формування російської національної ідеології. Гостра реакція на відмову національно свідомих українців стати росіянами була спричинена тим, що самі росіяни не розв'язали своєї власної проблеми ідентичності у новітній добі. Як вдало відмітив Р. Шпорлюк, якщо на початку XIX ст. поляки були нацією без держави, то росіяни були державою без нації. Росія стала багатонаціональною імперією ще до того часу, як сформувалася модерна російська нація. Не так було на Заході, де творення імперій хронологічно і територіально було відокремлене від процесу творення національної держави (як правило, західні метрополії і їхні колонії були розділені морями або континентами). Натомість росіяни завойовували сусідні й етнічно чужі їм народи, не будучи самі певні, що таке власне "Росія", а що є лише територіями під російським пануванням. У Росії формування модерної російської нації стримував характер її політичної системи. На Заході суспільство виникало незалежно від політичної влади монарха, оскільки монарх був правителем своїх підданих, але не був їхнім власником. У Росії монархія мала риси так званої патрімоніальної системи, коли цар був не лише правителем, а й повним власником і розпорядником долі своїх підданих. Російська династія виводила своє коріння від правителів Київської Русі, тому вони вважали всі землі, що колись належали їй (в тому числі українські), частиною своєї історичної спадщини.
"Збирання руських земель" було однією із нав'язливих ідей московських царів і петербурзьких імператорів. Приєднання, а згодом інтеграція України в Російську імперію з їхньої точки зору виглядало як повернення собі втраченої колись вотчини. Те, що українські землі раніше входили до складу Великого князівства Литовського, Польської Речі Посполитої або ж утримували свою політичну автономію і за той час встигли виробити свої культурні, релігійні і політичні традиції, сприймалося як збочення, зумовлені нібито примусовим відділенням України від царя.
Провідні російські інтелектуали могли сперечатися про природу російської національності, але вони не мали найменшого сумніву щодо "російськості" українських земель, і цей погляд збігався з офіційною позицією російського самодержавства. За таких умов спроба Кирило-Мефодіївського братства утвердити окрему від російської українську ідентичність сприймалася всіма колами російського суспільства як національна зрада. Суворе покарання братчиків стало немов пересторогою для всіх, хто насмілився б піти далі їхнім шляхом. Однак надання українській справі ореолу мучеництва і жертовності лише посилювало її притягальність для наступних поколінь українських діячів.