Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад і З'їзд давали загальний напрямок діяльності Робітничо-Селянського Уряду і всіх органів Радянської влади в країні; зокрема, виняткового відання Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету підлягають: обрання та зміщення Народних Комісарів і Голови Ради Народних Комісарів, розподіл державних доходів і зборів між центральною і місцевою владою.
Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад був відповідальний перед Всеукраїнським З'їздом Рад і обирався останнім у кількості, що визначався З'їздом на термін до наступного З'їзду; Рада Народних Комісарів був відповідальний перед Всеукраїнським З'їздом Рад і Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад.
Інші питання, пов'язані з області законодавства та загального управління країною, також дозволявся Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад з вилученням.
Питання про оголошення війни і укладення миру вирішувався Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад у випадку терміновості, при неможливості своєчасного скликання З'їзду Рад.
Завідування окремими галузями управління країною покладався на особливі відділи Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад - Народний комісаріат на чолі з зверхників, що обираються з Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад. Число, предмети відомства відділів та їх внутрішня організація встановлювався Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад. [21]
Рада Народних Комісарів складалася з Голови та Народних Комісарів, до числа яких входили :
а) всі вони ті особливими відділами Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад (ст. 14),
б) інші особи, особливо обиралися Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад на його розсуд. Члени Ради Народних Комісарів на кожного часу можуть бути смещаеми владою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад.
Рада Народних Комісарів у була праві приймати до свого розгляду всі питання і справи, пов'язані з області законодавства та загального управління країною, але в праві вирішувати власною владою ті чи інші питання або справи лише по загальному або спеціальним повноваженням Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад; за відсутності такого уповноваження, рішення Ради Народних Комісарів подаються на затвердження Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад.
Звання Народного Комісара належало виключно членам Ради Народних Комісарів У.С.С.Р. і ніякими іншими представниками Радянської Влади, як у центрі, так і на місцях, присвоєно бути не може.
Органами Радянської Влади на місцях були:
а) Поради Робочих, Селянських (Селянська) і червоноармійських депутатів (міські та сільські) і обирані ними виконавчі комітети (виконкоми);
б) З'їзди Рад (губернські, повітові, волосні), а також обрані ними виконавчі комітети (виконкоми).
Термін і порядок обрання місцевих органів Радянської Влади, норма представництва та загальне положення щодо внутрішньої організації цих органів, розмежування предметів відомства і влади між ними, так само, як розмежування таких між ними та органами Центральної Радянської Влади, встановлюються Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад.
Правом обирати і бути обраними до Рад користувався незалежно від віросповідання, національності, осідлості і т. п. наступні, обох статей, громадяни У.С.С.Р., яким до дня виборів виповнилося 18 років:
а) все, що добували засоби до життя продуктивним і суспільно корисною працею, а також особи, зайняті домашнім господарством, що забезпечували для перших можливість продуктивної праці, як-то: робітники і службовці усіх видів і категорій, зайняті в промисловості, торгівлі, сільському господарстві і ін., селяни і козаки-хлібороби;
б) солдати Червоної Армії і матроси Червоного Флоту;
в) громадяни, що не входили до категорії, перераховані в п. п. "а" і "б", внаслідок втрати працездатності, належним чином засвідченої.
Іноземці, що належали до робітничого класу і трудового селянства, також користуються виборчим правом.
Не обирали і не могли бути обраними такі особи, хоча б вони і входили в одну з вищевикладених категорій:
а) особи, які вдаються до найманої праці з метою отримання прибутку;
б) особи, що живуть на нетрудовий дохід, як-то:%% з капіталу, доходи з підприємств, надходження з майна і т. п.;
в) приватні торговці, торговельні і комерційні посередники;
г) монахи та духовні служителі церков і релігійних культів;
д) службовці і агенти колишньої поліції, особливого корпусу жандармів і охоронних відділень, а також члени царював в Росії будинку;
є) особи, визнані у встановленому порядку душевно-хворими або божевільним, а так само особи, які перебувають під опікою;
ж) особи, засуджені за корисливі або порочні злочини, на строк, встановлений законом або судовим вироком.[22]
29 квітня 1918 р. на останньому засіданні Центральної Ради цей проект Конституції було ухвалено, а М. Грушевського обрано президентом України, хоча в проекті Конституції про цей інститут не згадувалося.
В Україні передбачалася демократична форма правління (без президента). Планувався поділ влади. Законодавча влада мала належати однопалатному представницькому органові — сейму; виконавча — Раді міністрів; третя гілка — незалежний суд.
Народні представники повинні були обиратися на два роки таємним голосуванням (рівним і прямим) усіх громадян, які досягли 20-річного віку. Виконавча влада — Рада міністрів — мала обиратися сеймом і звітувати перед ним.
Цікавим у цій програмі було й те, що на регіональному рівні передбачалося утворення органів самоврядування міст і повітів. Усі посади на державному й місцевому рівнях мали бути виборними.
У цій державотворчій концепції передбачалося широке забезпечення в Україні прав національних меншин: росіян, євреїв, німців та ін., установлення для них пропорційного представництва в сеймі та всіх органах місцевого самоврядування, виділення з державного бюджету коштів для культурних потреб, надання їхнім мовам державного характеру в місцях компактного їх проживання. З установленням суспільного ладу, передбачуваного програмою, планувалося запровадити панування закону, законодавче закріпити особисті й політичні права громадян, скасувати військо і замінити його народною міліцією. За змістом цей розділ програми багато в чому збігався з розглянутою вище програмою Української соціал-демократичної робітничої партії, включно з заходами щодо контролю за виконанням законів з охорони праці, серед яких установлення промислових судів, кримінальної відповідальності підприємців за порушення законів з охорони праці.[23]
Як видно з вищесказаного, політичні погляди, викладені в програмі Української партії соціалістів-революціонерів, більш вдалі, в ній передбачено конкретні аспекти державного устрою України у федерації незалежних демократичних республік, намічено механізм міжфедеральних відносин, який установлюється договором.
Після Жовтневого перевороту 1917 р. в Росії Українська партія соціалістів-революціонерів скоригувала свою політичну програму. Основною її ідеєю стало утворення незалежної держави України.
Але, як відомо, низка обставин не дозволила втілити цю політичну концепцію в життя, попри те, що партія входила до складу уряду Української Народної Республіки. Тут і нерозуміння політики уряду широкими верствами населення, і встановлення Гетьманату, і австро-німецька окупація, і небажання надати автономію Україні з боку більшовиків, і серйозні суперечності між керівниками партій.
Близькі до попередніх політико-правових поглядів пропагувала Українська партія соціалістів-федералістів. Вони поєднали в собі кадетські ідеї Української демократичної партії та соціалістичні ідеї Української радикальної партії. Ці партії об'єдналися наприкінці 1905 р. в Українську радикально-демократичну партію соціалістів-федералістів. її очолювали Д. Дорошенко, С. Єфремов, Ф. Матушев-ський, А. Никовський, В. Прокопович, О. Шульгин. У програмі партії, схваленій на з'їзді у вересні 1917 p., зазначалося, що вона є національною соціалістичною партією. Суспільним ідеалом, до якого вона прагнула, була соціалістична федерація рівноправних автономних національних одиниць, яка мала заступити державу, збудовану на централістичних засадах, що нехтувала національні права, пригнічувала "недержавні" народи.
Але федералізм соціалісти-федералісти уявляли ширше, ніж попередні партії; вони поділяли ідеали кирило-мефодіївців, убачали в федералізмі спосіб оновлення людського життя не тільки в межах тогочасних держав, прагнули до всесвітнього федералізму.
У програмі цієї партії зазначалося, що нова федеративна держава повинна грунтуватися на двох підвалинах: правах людини і правах нації, що орієнтовані на загальнолюдські цінності. Зміна діючої форми правління мала відбутися завдяки децентралізації влади та наданню кожній народності на своїй території автономії з правом місцевого крайового законодавства.
У демократичній федеративній республіці Україна розглядалася як окремий штат. Програмою передбачався один спосіб утворення федерації: проведення Всеросійської установчої та місцевих рад, які визначали б загальні принципи федерального єднання.
Право на самовизначення передбачалося надати не тільки націям, а й окремим краям (областям), що мали особливі географічні та економічні умови (Сибір, Туркестан, Надволзька область та ін.) й заявляли про своє бажання виокремитися в автономну одиницю.