Незважаючи на аванси, надані республікам, Конституція 1924 р. «заохочувала» постійне втручання центральної влади у справи республік (розділ IV, статті з 13 по 29). Рішення виходили з центру, він же контролював периферійні власті. Навіть при тому, що не було формально заявлено про тимчасовий характер союзної структури, введеної Конституцією 1924 р., стало ясно, що вона була задумана як тимчасова конструкція, як «навчання, школа інтернаціоналізму» (Елен Каррер д'Анкосс). Радянська союзна структура, яка була тимчасовою поступкою відсталій суспільній свідомості, повинна була створити умови для самостійного занепаду.
Яким чином можна було забезпечити цей процес в такому неоднорідному об'єднанні, як СРСР? У 20-х роках було випробувано багато досить суперечливих підходів до створення «нового соціуму спільної долі», який знищив би місцевий сепаратизм, знайшов би компроміс між комуністичними планами загального об'єднання і національними традиціями, породив би нову культуру - «пролетарську за змістом і національну за формою» (Сталін). Це передбачало вкорінення і проникнення національних комуністичних партій у місцеві умови; знищення культурних традицій неслов'янського населення, все більша одноманітність умов життя і соціальних структур; перевага окремих мов і культур за рахунок інших, щоб не допустити об'єднань навколо національних рухів (наприклад, татар і казахів); послідовну інтеграцію місцевої промисловості в державну.
У 1921-1922 рр. більшість національних комуністичних партій були вичищені від «підозрілих елементів». У Туркестані місцеві партійні організації втратили 75% комуністів, в Грузії 38%, у Вірменії 27%. Росіяни становили 55% від числа тих, хто вступив до компартії України у 1922 р. У 20-і роки заохочувалося поповнення політичних кадрів за рахунок місцевого населення. Результати такої політики незабаром проявилися на Україні (в 1927 р. 72% керівників були українцями), в Білорусії, на Кавказі. У Середній Азії вони відчувалися менше (у 1929 р. місцеві жителі становили лише 16% партійної адміністрації Узбекистану).
У той же час, бажаючи знищити традиції неслов'янського населення, центральні власті почали активно боротися законодавчо і на практиці з «пережитками феодального і первісного ладу». Ряд декретів встановлював мінімальний вік для вступу в шлюб, необхідність згоди нареченого і нареченої, відміняв калим, викрадення нареченої, багатоженство, левірат. У противагу релігійним і світським судам створювалися народні суди. Центральні власті спробували - правда, без особливого успіху - залучити молодь і жінок до громадських організацій (комсомол, жінвідділи), щоб розірвати пута сім'ї та звичаїв. Що стосується релігії, то до мусульман спочатку відносилися з більшою терпимістю, ніж до православних. У грудні 1917 р. уряд гарантував мусульманам, що їх не будуть переслідувані, як при царському режимі. їм надавалася свобода віри і гарантувалася недоторканість культових споруд і предметів, що підтверджувалося республіканськими конституціями у 1922-1923 рр., за якими служителі культу наділялися рівними з усіма правами. Однак у них нічого не говорилося про антирелігійну пропаганду. Проте, у другій половині 20-х років власті змінили свою позицію: конфісковували майно, що належало мечетям і медресе, у 1927-1928 рр. знищили традиційні суди і склепіння законів звичайного права, почали закривати медресе. Розпочавши загальний наступ на релігію, культурні і соціальні традиції, успадковані від минулого, центральні власті провели справжню «революцію в писемності» (десятки тюркських мов перейшли па латинський алфавіт), розширили мережу шкіл, сприяли поширенню друкованих органів на місцевих мовах. За всіма цими заходами переховувалася й політична підоснова: крім впровадження нової ідеології і пролетарської культури, переслідувалася мета розвитку однієї народності (башкирів, каракалпаків, чий діалект отримав статус літературної мови, киргизів, що адміністративно відділилися від казахів, хоча в культурному відношенні вони складали єдине ціле) за рахунок інших (татар, казахів, узбеків), чиє стрімке зростання викликало побоювання у центру.
Нарешті, союзний уряд здійснив важливу сільськогосподарську реформу (в Узбекистані, наприклад, 66 тис. бідних сімей отримали 320 тис. га землі). Була введена зрівняльна система розподілу води, організовані комітети бідних селян, яким належало вести класову боротьбу на селі.
Звичайно неп вважається періодом культурної, ідеологічної, соціальної та економічної розрядки між двома дуже напруженими епохами. Загалом ця оцінка є вірною, хоч і з деякими обмовками, для більшої частини країни, де відбувалися незначні і поступові зміни. Для неслов'янського населення, і зокрема для мусульман, особливо з 1925 р. неп був періодом «худжума» («наступу по всіх фронтах») в рамках спільної стратегії розриву з минулим. Нова влада прагнула до одноманітності і хотіла вирівняти різні рівні розвитку регіонів всередині СРСР.
Започатковані у 1921 р. поступові і помірні зміни сприяли розгортанню суперечливої культурної політики, яка поєднувала репресії по відношенню до «ухильницьких» ідеологій з відносним нейтралітетом стосовно художньої творчості і літератури (звичайно, не антимарксистських за змістом) і як і раніше примусовою освітою маси, менш догматичною, але, як з'ясувалося незабаром і менш «ефективною».
6 червня 1922 р. декрет визначив компетенції Главліту (цензура), зобов'язаного здійснювати попереджувальний і репресивний контроль за ворожими випадами проти марксизму і культурної революції, за пропагандою національного та релігійного фанатизму, поширенням помилкових відомостей і порнографії. Наступного року до Главліту додався Главрепертком для контролю за репертуаром театрів. Наприкінці серпня 1922 р. 160 діячів культури, яких було визнано «особливо активними контрреволюційними елементами», за наказом ДПУ були вислані з СРСР або відправлені у Сибір. У перші роки непу особливих репресій зазнали священнослужителі. 23 січня 1918 р. радянська влада обнародувала закон про відділення церкви від держави і школи від церкви, згідно з яким церква вже не була «юридичною особою», не мала права на власність, права отримувати субсидії і вести навчання в державних і приватних школах. Вона могла безкоштовно користуватися культовими спорудами і предметами, а також вільно відправляти релігійні обряди, якщо вони не порушували громадського порядку. Кожний громадянин був вільним у виборі релігії, яку він міг сповідувати або не сповідувати. Ієрархи церкви визнали цей закон (що має певні аналогії з французьким законом 1905 р.) неприйнятним. Патріарх Тихон піддав комуністів анафемі.
Священнослужителі були оголошені «класовими ворогами» і стали жертвами репресій, оскільки під час громадянської війни вони часто надавали під гримку контрреволюціонерам.
По закінченні громадянської війни власті вжили нових заходів проти церкви. У лютому 1922 р. держава конфіскувала у церкви коштовності на боротьбу з голодом. Опір священників і віруючих викликав заворушення, за якими пішли процеси і страти. У липні 1922 р. група священиків, готових співробітничати з радянською владою, сформувалася в течію «живої церкви», її представники провели в 1923 р. Собор, який відмінив патріаршество і рекомендував церкві наблизитися до потреб народу. Цей розкол змусив кожного священика зробити для себе вибір. 28 червня 1923 р. патріарх Тихон визнав законність радянської влади. Проте, більшовики були непохитними по відношенню до церкви і розгорнули антирелігійну кампанію. У 1925 р. в неї включився «Союз безбожників», заснований О.Ярославським. Держава всіляко підтримувала видання різноманітної атеїстичної літератури (видавництво «Атеїст», ілюстрована газета «Безбожник», тираж якої до кіпця 20-х років досяг 500 тис. примірників, псевдонаучний журнал «Антирелігіозник»), Антирелігійна пропаганда велася різними шляхами, висміюючи віру і звичаї (комуністичний Великдень, паради і карнавали під час релігійних свят) і прагнучи показати перевагу науки і розуму. Після смерті патріарха Тихона у квітні 1925 р. вибори нового патріарха не відбулися. Його обов'язки взяв на себе митрополит Петро, висланий в 1926 р. в Сибір, а потім митрополит Сергій, який закликав у червні 1927 р. «підкоритися законній владі Росії». Проти цього виступила група священиків, що об'єдналися навколо митрополита Іосифа (багато з них були відправлені па Соловки). У той час як церква розділилася у відношенні до влади, остання посилила контроль місцевої влади за ще існуючими приходами, видавши 8 квітня 1929 р. відповідний декрет. Введення в серпні 1929 р. тривалого робочого тижня (5 робочих днів, один день вихідний), по суті, скасовувало неділі та релігійні свята. Розпочався повий виток репресій, пов'язаних із селянськими заворушеннями, які супроводжували колективізацію села починаючи з 1928-1929 рр.
«Методи марксизму - не методи мистецтва... Область мистецтва не така, де партія покликана командувати. Вона може п повинна надавати умовний кредит своєї довіри різним художнім угрупованням, які щиро прагнуть ближче підійти до революції, щоб допомогти її художньому оформленню», - писав Троцький. У 20-і роки радянська влада ще не визначила чіткого відношення до «лефівців» («Лівий фронт»), авангардистів, футуристів, пролеткультівців (вони відкидали «буржуазне» мистецтво і проповідували самостійну пролетарську культуру, яка відкидала як зв'язок із минулим, так і партійну опіку) і попутників (що не прираховували себе ні до якого напряму). У цьому значенні неп був періодом виняткового розквіту всіх областей духовного життя.