Після закінчення з'їзду тактичний союз Сталін, Зинов'єв і Каменєв, що виник на початку 1923 р., почав тріщати по швах. Сталін розкритикував «теоретичні помилки» Зинов'єва (який начебто сплутав «диктатуру партії» з «диктатурою пролетаріату») і Каменєва (який, співставивши «непманську» і «соціалістичну» Росію, насмілився припустити, що в Росії немає соціалізму). Цей неміцний союз («трійка») на час знову згуртувався в кінці серпня 1924 р. через меншовистське повстання в Грузії, швидко придушене, і, передусім, у відповідь на видану в жовтні 1924 р. книгу «Уроки Жовтня» Троцького. Приводячи різні історичні аналогії, Троцький розвивав тему, що стала основною в подальших його роботах: революція зраджена «правими». Особливо він обрушувався на Зинов'єва та Каменєва, які в жовтні 1917 р. не зрозуміли, що революцію треба було починати в той момент, про який говорили Ленін і Троцький. Шість років потому, тепер уже разом із Сталіним, Зинов'єв та Каменєв знову продемонстрували свій «правий» ухил, не вірячи в успіх революції в Німеччині. Після цього їх не можна вважати ленінцями. Для Троцького полеміка на історичні теми, які легко інтерпретувати в залежності від бажання, була ходінням по лезу бритви. Суперечка була нерівною і в політичному, і в практичному відношенні (чого не враховував Троцький): в той час як «Уроки Жовтня» зникали із обігу, вся пропагандистська партійна машина була мобілізована на критику вирваних з контексту уривків із цієї «негожої» роботи. Каменєв, не вагаючись, звинуватив Троцького в його меншовистському минулому. Сталін став заперечувати роль Троцького в Жовтневій революції і громадянській війні. У цій суперечці народилася сталінська теорія «соціалізму в окремо взятій країні», джерело якої - зауваження Леніна, що промайнуло в одній із статей, написаних в 1915 р., де він говорив, що за виняткових історичних обставин революція може статися не одночасно в декількох країнах, а в одній, окремо взятій країні. На цьому хиткому підмурівку Сталін розвинув теорію про можливість побудови повноцінного соціалістичного суспільства в окремо взятій радянській країні на основі людських і природних ресурсів, і військової сили, яку потрібно зміцнювати у зв'язку з капіталістичним оточенням, очікуючи на більш сприятливі для світової революції обставини. Ця примітивна теорія тішила націоналістичні почуття і була прекрасно пристосована до психології рядового члена партії, втомленого очікуваннями світової революції та остаточної побудови соціалізму (Підтвердження цьому я знайшов у архівах Смоленська. - Н.В.). Значення цієї теорії полягало ще й у тому, що вона парирувала аргументацію Троцького. який докоряв своїм противникам у відсутності революційного пориву, вони ж відповідали, що його мрії про світову революцію лише свідчать про невіру в сили своєї країни і комуністичну партію.
Преса обрушила на Троцького град обвинувачень, проти нього були направлені сотні резолюцій, прийнятих на партійних зборах, його позицію засудив січневий пленум ЦК 1925 р. У зв'язку з цим йому довелося передати пост військового наркома М.В.Фрунзе, однак Сталін наполіг на тому, щоб Троцький залишився в Політбюро, тоді як Каменєв та Зинов'єв вимагали виключення його з партії.
Розгром Троцького зумовив долю «трійки». У 1925 р. почав намічатися конфлікт між центром і ленінградською партійною організацією. XIVпартконференція, однак, пройшла без особливих зіткнень. Завдяки наполегливим зусиллям Бухаріна (який незадовго до того висунув свій знаменитий лозунг: «Збагачуйтеся!») на конференції був прийнятий ряд заходів на користь селянства (зниження промислових цін і земельного податку, пільги на оренду землі і наймання робочої сили). Незабаром після конференції, на якій Сталін повністю підтримав тези Бухаріна, Зинов'єв, глава ленінградської парторганізації, різко засудив цю політику «поступок куркульству». Свої погляди він виклав у роботі «Ленінізм», де по-своєму трактував ленінські ідей. Зинов'єв нагадував, що Ленін завжди вважав неп стратегічним відступом, а не еволюцією, і, отже, не можна йти до соціалізму, коли підтримка селян ведеться не соціалістичними методами, і що теорія «побудови соціалізму в окремо взятій країні» помилкова з точки зору ленінізму. 5 вересня Зинов'єв, Каменєв, Сокольников і Крупська підписали «платформу чотирьох», яка в основних положеннях повторювала роботу Зинов'єва. У Ленінграді намітилася нова опозиція, очолювана Зинов'євим. Все літо «Ленінградська правда» полемізувала з центральною пресою, намагаючись довести не тільки те, що саме вона є єдиною спадкоємицею дореволюційної «Правди», але й те, що Ленінград - «цитадель пролетарської диктатури в країні» і ленінградський пролетаріат - «творець трьох революцій» і «сіль землі пролетарської». Зинов'єв писав, що ленінградський пролетаріат складається з потомствених робітників, серед яких дуже великий відсоток комуністів; московський пролетаріат, навпаки, дуже нестабільний, оскільки в ньому багато недавніх вихідців із села. Виходило, що пролетарська партійна організація Ленінграда на чолі із Зипов'євом гідна ленінської спадщини більше, ніж будь-хто. Конфлікт загострився, коли Секретаріат ЦК усунув від роботи Залуцького, заступника Зинов'єва. У відповідь у Ленінграді були усунені з посад усі комуністи, що розділяли позицію Москви. Передвиборні конференції, на яких обиралися делегати на XIVз'їзд партії, проходили дуже бурхливо. Аж до того, що 10 грудня ленінградська партконференція направила лист московській організації, де звинувачувала її в «ліквідаторській невірі у перемогу соціалізму». За три дні до відкриття з'їзду (15 грудня) більшість у Політбюро запропонувала ленінградській організації «перемир'я»: не виносити на з'їзд розбіжності між організаціями, відновити на посадах усунених ленінградських секретарів і ввести до складу Секретаріату представника Ленінграда. Зинов'єв розцінив це, як пропозицію про «капітуляцію» і категорично відкинув її.
XIVз'їзд партії (18-31 грудня 1925 р.) відкрився в дуже напруженій обстановці. Сталін представив звітну доповідь. Він узяв на себе роль неупередженого посередника між «правими» і «лівими», між Бухаріним і Зинов'євим. Зинов'єв у дуже делікатній формі, без яких-небудь випадів проти Сталіна відкинув припущення, що основна загроза виходить від «лівих». Обстановка розжарилася, коли Крупська, виступаючи від імені опозиції, навела як зразок Стокгольмський з'їзд (1906 р.), де більшовики виявилися в меншині, і сказала, що більшість не завжди є правою. Загальне обурення викликав Каменєв, який звинуватив Сталіна в «диктаті» та заявив, що той не здатний здійснювати єдність більшовистського керівництва і що він «проти ідеї вождя». У одному із своїх риторичних виступів на з'їзді Сталін підтвердив, що тільки колективне керівництво може привести партію до мети. Звітна доповідь Сталіна була прийнята 559 голосами проти 65 (ленінградська опозиція). Знову був збільшений склад ЦК і Політбюро, куди увійшли Молотов, Ворошилов і Калінін.
Відразу після з'їзду Політбюро доручило комісії під головуванням Молотова навести порядок в ленінградській партійній організації. «Обробивши» місцеві партійні організації, зробивши кадрові переміщення відповідальних працівників, скориставшись повноваженнями, наданими їй з'їздом, комісія за один місяць добилася майже одноголосного (96%) схвалення ленінградськими комуністами лінії, прийнятої на XIV з'їзді. Зинов'єва усунули від керівництва ленінградською партійною організацією і замість нього призначили Кірова, якого викликали з Баку.
Невдовзі за розпадом «трійки» (квітень 1926 р.) пішло створення нової, дуже різнорідної опозиції, до якої увійшли Зинов'єв, Каменєв, Троцький та їхні прихильники - Радек, Преображенський, Серебряков, П'ятаков, Сокольников, Аптопов-Овсієнко, Муралов та інші, активісти з «робітничої опозиції» (Шляпников) і з групи «демократичних нейтралістів» (Сапронов). Об'єднання було дуже неміцним, оскільки всі ці люди, які сварилися один з одним з особистих і теоретичних мотивів, були єдині тільки в своїй неприязні до Сталіна. За останні роки більшість із них втратила свої пости і політичний вплив. Зинов'єв більше не керував партійною організацією Ленінграда, Троцький - «Бонапарт без армії» - більше не був військовим наркомом. Наприкінці 1925 р. він позбавився головної ідеологічної зброї проти Сталіна, публічно спростувавши автентичність ленінського «заповіту», опублікованого в Сполучених Штатах Максом Істманом. Ідеї опозиції не доходили до первинних організацій через численні «фільтри» й перепони, що стояли на шляху інакомислення. Крім того, патологічний страх перед «фракціями», що проник вже і в первинні організації, позбавляв майбутнього будь-які дії меншини проти «робітничої держави». Всяка боротьба з апаратом була зазделегідь приречена на невдачу, і опозиції залишалося тільки спробувати аргументовано переконати масу. Троцький висунув тезу про те, що революція зраджена бюрократами і що країна знаходиться напередодні нового термидору, який приведе до перемоги бюрократії над пролетаріатом. Єдиним виходом була радикальна зміна політичного курсу: швидкий розвиток важкої промисловості, поліпшення умов життя робітників, демократизація партії, боротьба із збагаченням куркулів. Як тільки була вироблена система аргументації, яка могла торкнутися певного прошарку робітників-комуністів, опозиція опинилася перед необхідністю розповсюдити ці ідеї в масі. Опозиціонери (їх було кілька тисяч) почали створювати підпільні організації та виступати на зборах партійних осередків деяких підприємств, намагаючись налаштувати їх проти партійного керівництва. Паралельно з цим керівники опозиції підготували заяву, представлену па липневому пленумі І ЦК 1926 р. Дискусії були настільки лютими, що в розпал засідання у Дзержинського (голова ВРНГта ДІІУ) стався серцевий приступ, який спричинив його смерть. Політбюро було перетасовано на догоду Сталіну: Зинов'єв замінений Рудзутаком, з'явилися нові кандидати в члени Політбюро: люди, близькі Сталіну - Мікоян, Андреєв, Каганович, Орджонікідзе та Кіров. Обидва заступники Зинов'єва - Євдокимов і Лашевич - були зміщені зі своїх постів.