Після розгрому білих зникла загроза повернення великих власників. Селянські повстання проти більшовиків спалахували з новою силою. Взимку 1920/21 р. організувалися десятки «повстанських армій», в тому числі у Західному Сибіру, Тамбовській і Воронезькій губерніях. У січні 1921 р. селянська армія під керівництвом есера Антонова, яка нараховувала 50 тис. чоловік, захопила всю Тамбовську губернію. Програма цього повстання, прийнята в травні 1920 р. селянським губернським з'їздом у Тамбові, включала в себе повалення комуністичної партії, скликання Засновницьких зборів на основі загальних виборів, владу Тимчасового уряду, що складається з представників усіх партій та організацій, які боролися проти більшовиків, передачу землі тим, хто її обробляє, припинення продрозкладки, скасування розподілу народу «на класи і партії». У травні 1921 р. генерал Тухачевський, який раніше, в період радянсько-польської війни дійшов з Червоною Армією майже до Варшави, на чолі 35 тис. чоловік, посилених загонами спеціальних військ ВНК, що мали на озброєнні сотні артилерійських знарядь, броньовики і літаки, виступив па придушення антонівського заколоту. Червоній Армії знадобилося кілька місяців, щоб «утихомирити» область. «Виселяли» цілі села.
Весною і влітку 1921 р. на Волзі вибухнув страшний голод. Після конфіскації попередньою осінню надлишків у селян не залишилося навіть зерна для наступного посіву, до цього додалися сильна засуха і руйнівні наслідки громадянських і «селянських» воєн. Незважаючи на прийняті (дуже пізно!) заходи створення Всеросійського комітету допомоги голодуючим і звернення до міжнародної допомоги (організованої «Амерікен Реліф Адміністрейшн «АГА»), від голоду загинуло більше 5 млн. чоловік. До цієї цифри потрібно додати 2 млн. померлих від тифу в 1918-1921 рр., 2,5 млн. убитих в першій світовій війні і мільйони жертв громадянської війни (за різними підрахунками, їх число коливається від 2 до 7 мли.).
На початку 1921 р. положення в місті було не кращим, ніж на селі. Як і раніше дуже не вистачало продовольства. Наслідки неврожаю позначилися і в промисловості: продуктивність праці в деяких галузях знизилася па 80% в порівнянні з довоєнним рівнем. Багато які заводи закрилися через нестачу палива. У лютому 1921 р. зупинилися 64 найбільших заводи Петрограда, в тому числі Путилівський. Робітники виявилися на вулиці, деякі з них поїхали в рідні села в пошуках прожитку. До 1921 р. Москва втратила половину своїх робітників, Петроград - 2/3. У 1921 р. російський промисловий пролетаріат складав всього біля 1 млн. чоловік. 600 тис. фабрично-заводських робітників служили в армії, 180 тис. з них були убиті, 80 тис. перебували в «продзагонах», дуже багато хто почав працювати в «апараті» і органах нової держави.
За роки громадянської вітай різко поменшало число міських жителів (які складали в 1913 р. лише 18% населення). Більшість із 2 млн. російських емігрантів були городянами. В основному це були люди із заможних класів старої Росії, а також представники вільних професій та інтелігенція - найбільш «європеїзований» прошарок російського суспільства. У 1917-1921 рр. великі міста не тільки спорожніли, але й змінилися по своїй соціальній структурі. Демографічні дані по Москві та Петрограду 1920 р. кажуть про зниження рівня економічної та культурної еліти, скорочення числа робітників, зменшення кількості торговців і ремісників і одночасно з цим про дивну виживаність таких маргінальних категорій, як лакеї, кур'єри, посередники та інші, яким було на руку пануюче безладдя і які наживалися на невеликих і великих операціях чорного ринку. Лише одна соціальна категорія дійсно збільшилася: стало більше державних службовців, оскільки основним роботодавцем була держава. До цієї категорії долучилася «робітнича інтелігенція», безліч дрібних чиновників із дореволюційних установ, а також представники колишніх правлячих класів, яким вдалося завдяки своїй освіті знайти роботу і хоч би тимчасовий притулок. Для більшовистського режиму ця категорія службовців була ненадійною через її «непролетарське» походження. Згодом воно стане для цих людей причиною великих прикрощів. Тавро з «колишніх» стерти було неможливо.
У 1919-1920 рр. в партії почалися розкол і внутрішні розбіжності, які відображали розчарування багатьох більшовиків невдачею «військового комунізму». Після Жовтня партія значно збільшилася: іуди вступило багато тих, кого в 1918 р. журнал «Комуніст» визначив як «напівінтелігентів» (розсильні в лавках, секретарі, дрібні чиновники та інші), хто при старому режимі не міг навіть і думати про яку-небудь кар'єру і висунувся завдяки революції. Цей прошарок, як відмічалося в «Комуністі», грав роль консервативної соціальної групи, що з недовірою відноситься до робітничої маси. Щоб перешкодити притоці в партію елементів, які сприяють її «бюрократизації», на VIII з'їзді керівництво партії вирішило провести «чистку» своїх рядів. Кампанія «ідеологічного контролю» продовжувалася півроку. Біля 150 тис. комуністів (третина всього складу) або вийшли з партії, або були виключені (частіше за все за кар'єризм, політичну пасивність, незнання статуту і програми, пияцтво, віру в бога і за інші дії, «несумісні з чесним ім'ям комуніста»). На цьому ж з'їзді керівництво партії виробило принципи вступу в партію (діяли до кіпця 30-х рр.), згідно з якими прийняття в партію істинних пролетарів було єдиним засобом проти «бюрократизації» її апарату. Селяни були кандидатами «другого порядку», вступ інших було обмежено. У той же час керівництво усвідомлювало, що істинних пролетарів обмаль (Ленін і Бухарці довго розробляли тезу про «декласування» пролетаріату) і їхньої компетенції недостатньо, щоб займати відповідальні посади. Ця принципова проблема була частково вирішена в 30-і рр., коли внаслідок широкої кампанії професійного навчання робітників-комуністів чистота соціального походження почала відповідати рівню освіти, що дозволило найкращим бути одночасно «комуністами і фахівцями». Тим часом, незважаючи на чистку 1919 р., в партію продовжували вступати люди «непролетарського» походження. У березні 1921 р. робітники-комуністи становили тільки 40% членів партії (і то ці цифри завищені, оскільки кожний вступаючий старався приписати собі «істинно» пролетарське походження). Що стосується більшовистської «старої гвардії» (тобто тих, що вступили в партію до лютого 1917 р.), то вона ще займала більшість відповідальних постів, але складала менше 2% всіх комуністів (12 тис. із 750 тис).
На фоні економічних і соціальних труднощів зростало напруження між робітниками, що жили як ніколи погано (на свою зарплату вони могли придбати тільки половину прожиткового мінімуму), і «добре нагодованими і добре одягнутими» керівниками. «Ми відчуваємо до них класову ненависть», писав у листопаді 1920 р. один робітник в «Петроградській правді». Розбіжності, що наростали всередині партії з 1919 р., проявилися до кінця 1920 р. Лідери першого опозиційного руху («робітнича опозиція»), профспілкові діячі Шляпников, Лутовинов і Кисельов, до яких прилучилася Коллонгай, зажадали передати управління промисловістю профспілкам, створити для цього на їх основі спеціальний виборний орган. На кожному підприємстві керівництво повинне були заснувати робітничі комітети, що підкорялися б тільки вищестоящому профспілковому органу. Така політика вела до ліквідації керівництва місцевих і центральних партійних органів. Однак в тезах «робітничої опозиції» не було статті, яка б указувала на те, що в майбутніх всемогутніх профспілках влада повинна належати не тільки комуністам, які в 1921 р. складали в профспілках меншину і впливом не користувалися. У них говорилося тільки про те, що робітникам надається право вільно обирати своїх представників з будь-яких партій.
На відміну від «робітничої опозиції» Троцький прагнув, з одного боку, до найшвидшого злиття профспілок із державним апаратом, а з іншого - до введення так званої «виробничої демократії», ідея якої полягала в тому, щоб збільшити прошарок робітничої аристократії в рамках мілітаризованої промисловості, покликаний замінити бюрократію партійних функціонерів. 1а армійським зразком зміцнилися б центральна партійна влада і робітнича дисципліна, при цьому найбільш відданим рядовим комуністам давалася б можливість просунутися по службі.
У серпні 1920 р. за пропозицією Троцького замість профспілки залізничників була створена Центральна транспортна організація Центран. Проти «поліцейської диктатури Центрану, який тероризує залізничників за допомогою буржуазних спеціалістів» (Зинов'єв), повстали не тільки профспілкові керівники на чолі з Томським і членами «робітничої опозиції», але й Зинов'єв, який на сторінках «Петроградської правди» розгорнув дискусію про свободи і необхідну демократизацію партії. Вій вважав, що час повернутися до принципу виборності всередині робітничо-селянської демократії. Такої ж думки дотримувалися з 1919 р. «демократичні централісти» па чолі з Оболенським, Сапроновим і Максимовським.
Протягом трьох місяців (грудень 1920 - лютий 1921 р.) ці різні позиції були об'єктом безперервних публічних дебатів, що свідчило про розбіжності в керівництві партії. З питання про профспілки Ленін виробив компромісне рішення («платформа десяти»), що поставило па одну дошку «робітничу опозицію» і Троцького, якого критикували за те, що він допустив «виродження централізму і мілітаризованих форм роботи в бюрократизм, самодурство, казенщину».
Напередодні відкриття Xз'їзду партії, який повинен був початися 8 березня 1921 р., коли йшло обговорення всіх запропонованих платформ, сталася подія, яка остаточно вирішила долю всіх форм внутрішньопартійної опозиції: повстали моряки і робітники Кронштадта.