Смекни!
smekni.com

Радянська держава в роки формування (1918-1921) (стр. 5 из 12)

4. «ВІЙСЬКОВИЙ КОМУНІЗМ»

Враховуючи складність ситуації, більшовики в найкоротші терміни сформували армію, створили особливий метод управління економікою, назвавши його «військовим комунізмом», і встановили політичну диктатуру.

У жовтні 1917 р. в армії (в основному на фронті) нараховувалося 6,3 мли. чоловік, 3 мли. знаходилися в тилу. Солдати більше не хотіли воювати. Прийняття Декрету про мир і проведення демобілізації в розпал Брест-Литовських переговорів прискорили розвал збройних сил. Взимку 1918 р. декрет про створення Червоної Армії (28 січня 1918 р.) ще залишався на папері. У пової влади фактично не було армії. Для оборони столиці вона мала всього 20 тис. чоловік, з них приблизно 10 тис. складали червоноармійці. Оскільки проблема озброєного захисту влади вимагала негайного рішення, перед більшовиками постав вибір: або використати структури старої армії, яку вже почали демобілізовувати, або ввести обов'язкову службу робітників, розширюючи, таким чином, Червону гвардію і позбавити заводи робочої сили, або створювати озброєні загони нового типу із солдат-добровольців і обраних командирів. На початку 1918 р. був прийнятий останній варіант. Перші «червоні» збройні сили складалися з добровольців, що часто набиралися за сприяння профспілок. Що стосується червоногвардійців, близьких до заводських комітетів, то вони також поступово вливалися в Червону Армію. Аж до осені бої велися підрозділами набраних на швидку руку добровольців і червоногвардійців. Слабо озброєні, вони билися кожний із своїми ворогами: Червона гвардія - із «внутрішніми партизанами», а добровольці - з білочехамн та білою армією, відносячись з повним презирством до традиційної військової науки. Зростання опозиції і початок іноземної інтервенції виявили недостатність цих сил, і уряд повернувся до старої практики: 9 червня 1918 р. він оголосив про обов'язкову військову службу. Чисельність армії зросла з 360 тис. чоловік в липні 1918 р. до 800 тис. у листопаді того ж року, а потім до 1,5 млн. в травні 19 1 9 р. і до 5,5 млн. в кінці 1920 р. Проте, війна була настільки непопулярною серед солдат-селяп (деякі з них були призвані в армію ще чотири роки тому), що дезертирство прийняло масовий характер. За рік їх кількість досягла приблизно 1 млн. чоловік. Спроба створення демократичної армії з тріском провалилася. Народний військовий комісар, голова Реввоєн-ради (РВР) Троцький встановив жорстку дисципліну і став енергійно боротися з дезертирством. Він не зупинився навіть перед введенням системи заложників, коли за дезертира відповідали члени його сім'ї.

Крім проблеми дезертирства, перед більшовистським керівництвом стояли ще два життєво важливих питання: спорядження і командування новою армією. Спорядження було зосереджене в руках апарату надзвичайного уповноваженого по постачанню Червоної Армії і Флоту (Нупостачарм), безпосередньо підлеглого Раді робітничо-селянської оборони, очолюваній Леніним. Вона відповідала за координацію дій фронту і тилу. Главою Нупостачарм був голова ВРНГ Риков. Паралельно він же очолював Промвоєнраду - спеціальний орган, який розпоряджався всіма військовими об'єктами, іде в 1920 р. працювала третина всіх робітників, зайнятих у промисловості. У 1919-1920 рр. Червона Армія була одночасно основним роботодавцем і основним споживачем у країні. Половина всього одягу, взуття, тютюну, цукру, виробленого в країні, йшла на потреби армії, роль надзвичайних органів постачання в економіці була визначальною. Для вирішення проблеми військових кадрів, за наполяганнями Троцького і всупереч запереченням «лівих комуністів», керованих Бухаріним, довелося звернутися до спеціалістів і офіцерів царської армії. Приблизно 50 тис. із них пішли на службу в нову армію. Частіше за все це були «окопні» офіцери, так само як і солдати, настроєні проти кадрових офіцерів - цвіту білої армії. У кожному підрозділі накази воєнспеців повинні були бути підписані політичним комісаром, призначеним партією і зобов'язаним стежити за виконанням наказів командування. Випадки зради були рідкими. Якщо восени 1918 р. воєнспеци становили 3/4 командного складу, то до кінця громадянської війни їх було вже не більше 1/3. За цей час десятки тисяч «червоних офіцерів» вийшли із солдат. У новому суспільстві, створеному після революції, служба в Червоній Армії була одним із основних способів просування соціальними сходами.

В армії, передусім, вчили читати: мільйони безграмотних селян закінчили різні курси, створені в частинах. Там же вчили «правильно думати», засвоюючи основи пової ідеології. Армія була головним постачальником кадрів для комсомолу, який па третину в 1920 р. складався з колишніх військовослужбовців. Саме в армії більше всього вступали в партію: восени 1919 р. після проведеної ідеологічної кампанії в партію записалися 40 тис. чоловік. Більшість новоспечених партійців потім поповнила кадри радянської адміністрації, особливо в селах і невеликих містах. У 1921 р. біля 2/3 голів сільських Рад були з колишніх бійців Червоної Армії. Вони відразу ж починали нав'язувати своїм підлеглим армійський стиль керівництва. Проникнення військових у всі сфери культурного, економічного, соціального і політичного життя країни спричинило «огрубіння» (Р.Петібрідж) суспільних відносин.

«Огрубіння» зачепило й економічні відносини. Після трьох із половиною років війни та восьми місяців революції економіка країни знаходилася в руїнах. З-під контролю більшовиків відійшли найбільш багаті райони: Україна, Прибалтика, Поволжя, Західний Сибір. Економічні зв'язки між містом і селом вже давно були розірвані. Страйки і локаути підприємців довершили розкладання економіки, породжене війною. Остаточно відмовившись від досвіду робітничого самоврядування, приреченого на невдачу в умовах економічної катастрофи, більшовики зробили ряд надзвичайних заходів. Вони продемонстрували авторитарний, нейтралістський державний підхід до економіки. У радянській історії сукупність цих заходів отримала назву «військового комунізму». У жовтій 1921 р. Ленін писав: «На початку 1918... ми зробили ту помилку, що вирішили зробити безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу».

Той «комунізм», який, за Марксом, повинен був швидко привести до зникнення держави, навпаки, дивним образом гіпертрофував державний контроль над усіма сферами економіки. Після націоналізації торгового флоту (23 січня) і зовнішньої торгівлі (22 квітня) уряд 28 червня 1918 р. приступив до загальної націоналізації всіх підприємств з капіталом понад 500 тис. рублів. Відразу після створення з грудні 1917 р. ВРНГ, вона зайнялася націоналізацією, але спочатку експропріації проходили безладно, з ініціативи на місцях і частіше за все як репресивна міра проти підприємців, які намагалися чинити опір зловживанням робітничого контролю. Декрет від 28 червня був непідготовленим і кон'юнктурним засобом, його прийняли в поспіху, щоб піти від виконання одного з пунктів Брест-Литовського договору, де говорилося, що починаючи з 1 липня 1918 р. будь-яке підприємство, вилучене у підданих Німеччини, буде повернено їм у тому випадку, якщо це майно не було вже експропрійоване державою або місцевою владою. Такий прийом із націоналізацією («що йде за заздалегідь розробленому планом», як було телеграфовано радянському послу в Берліні, щоб додати декрету більше переконливості в очах німців) дозволив радянському уряду замінити передачу сотень заводів «справедливою компенсацією». До 1 жовтня 1919 р. було націоналізовано 2500 підприємств. У листопаді 1920 р. вийшов декрет, який розповсюдив націоналізацію на всі «підприємства з числом робітників більш десяти або більше п'яти, за умови використання механічного двигуна», яких виявилося біля 37 тис. Із них 30 тис. не фігурували в основних списках ВРНГ.

Подібно декрету від 28 червня 1918 р. про націоналізацію, постанова від 13 травня 1918 р., яка надала широкі повноваження Народному комісаріату з продовольства (Наркомпрод), звичайно вважається актом, з якого почалася політика «військового комунізму». У ньому держава проголосила себе головним розподільником ще до того, як стала головним виробником. В економіці, де розподільні зв'язки були підірвані як на рівні засобів виробництва (різке погіршення стану транспорту, особливо залізничного), так і на рівні причинно-слідчих відносин (відсутність промислових товарів не спонукала селян збувати свою продукцію), життєво важливою проблемою стало забезпечення постачання і розподіл продуктів, особливо зерна. Перед більшовиками постала дилема: відновити подобу ринку в умовах економіки, що розвалювалася на очах або вжити примусових заходів. Вони обрали друге, оскільки були впевнені, що посилення класової боротьби в селі вирішить проблему постачання продовольством міста і армії. 11 червня 1918 р. були створені комітети селянської бідноти (комбіди), які в період розриву між більшовиками та лівими есерами (які ще контролювали значне число сільських Рад) повинні були стати «другою владою» і вилучити надлишки сільськогосподарської продукції у заможних селян. З метою «стимулювання» бідних селян (що визначалися як «селяни, що не використовують найману робочу силу і не мають надлишків») передбачалося, що частина вилучених продуктів буде поступати членам цих комітетів. їх дії повинні були підтримуватися частинами «продовольчої армії» (продармія), яка складалася з робітників і більшовиків-активістів. У кінці липня 1918 р. в продармії було 12 тис. чоловік (потім їх число збільшилося до 80 тис). З них добру половину складали робітники петроградських заводів, яких «заманили» оплатою натурою пропорційно кількості конфіскованих продуктів. Після розпуску цих загонів у кінці громадянської війни багато хто з учасників цієї кампанії пішов в адміністративний і партійний апарати і мало хто з них повернувся на заводи.