Смекни!
smekni.com

Голодомор 30-х років: причини та наслідки (стр. 3 из 3)

Але треба сказати, що держава все ж таки допомагала селянам. Із довідки Наркомату охорони здоров’я УСРР про заходи щодо надання продовольчої та медичної допомоги населенню, складеної 26 квітня 1933 р.: "З додаткових ресурсів Вінниччині відвантажено 150 т. борошна, 7 т. крупи та 15 тисяч банок консервів, а також переказано 100 тис. карбованців. Із березня до червня включно 66 подільських районів одержали 373 110,5 пудів жита і проса. У тому числі 360 тис. пудів позики і 113 110,5 пуда продовольчої допомоги". Але по – перше це крапля в морі, або трохи більше кілограма на одного жителя. Все це видавалось з однією метою – спонукати селян працювати і не дати пропасти врожаю. По – друге, як розподілялася допомога? Про це красномовно розповів один із секретарів Вінницького обкому партії Левінзон у виступі на червневому пленумі. Наприклад, в Теплицькому районі із виділеної допомоги райвиконком розподілив між своїми працівниками 44 ц., райспоживспілка – 83 ц., промкомбінат – 17 ц.

Незважаючи на голод, хлібозаготівлі не припинялися, хоч практично всі запаси зерна вичерпались. 7 лютого колгоспник Р.А. Кухар із села Печиски Проскурівського району писав: "У мене сільрада забрала 25 пудів хліба. Маючи 440 трудоднів, за які я отримав 28 пудів хліба в аванс, не знаю, на якій підставі вони забрали цей хліб у мене. Вони спочатку говорили, що цей хліб крадений, але ніякого краденого хліба в мене нема, тільки той, що я заробив чесним трудом у колгоспі. Цей хліб відправили на зсипний пункт. І я залишився голодний, без хліба. Крім цього, вони ще забрали 66 пудів картоплі.

Грабіжницькі нальоти продовжувались, голод нещадно косив людей, а місцеві начальники у своїх докладах, заявляли, що "в більшості голодуючих районів хліба було взято дуже мало, і говорити, що весь хліб відібрали ніяк не можливо". Єдине на що спромігся "вождь", щоб допомогти селянам – із середини лютого відмінити вилучення зерна.

Але виникла нова проблема. Наближалася весна, колгоспам рекомендувалося розпочати активну підготовку до посівної кампанії. Та виявилось, що немає чим сіяти. На засіданні Політбюро ЦК КП(б)У було запропоновано зібрати насіння з населення тими методами, якими проводилася хлібозаготівля. Також вирішили запровадити "матеріальні стимули": тому, хто викаже місце схову зерна в сусіда, пообіцяти 10 – 15% збіжжя як премію. Цей сумний досвід 17 лютого 1933 р. поширився по всій республіці у формі спеціальної урядової постанови. Знову почалися нічні облави, пограбування селян. У жебрака відбирали останню торбину. Розгул самоуправства і насильства набрав таких розмірів, що в деяких районах довелося розглядати питання "про порушення революційної законності" і стримувати окремих активістів. У Липовецькому районі, наприклад, за не здачу насіння селянам оголошували бойкот, арештовували, в одноосібників забирали землю. В Барському районі жертв заганяли в погріб, де били і тримали без їжі і води по 3 і більше діб. Та незважаючи на тортури забезпечити колгоспи насінням не вдалося.

Хоча селянин і був позбавлений елементарних людських прав, він не схилив покірно голову, а не зважаючи на жорстокі репресії, рішуче боровся з насильством, використовуючи для цього різні засоби. Спочатку наївні селяни шукали захисту в головних винуватців їхньої трагедії. Вони писали листи Сталіну, Калініну, Петровському. На деякі листи секретарі відповідали. Наприклад, у травні 1933 р. на адресу Вінницького обкому партії прийшов лист Мироновича. В ньому розповідалося по голод, що лютував у Томашпільському районі. Секретар Левінзон відправив відповідь – телеграму такого змісту: "Заява товариша Мироновича про наявність продовольчих труднощів у селі Антонівка Томашпольского району відповідає дійсності. Обкомом вжиті заходи щодо надання продовольчої допомоги працюючим колгоспникам у цьому та інших селах". Та це була тільки лицемірна відписка. Здебільшого, замість відповіді на скарги авторів кидали до в’язниць, висилали на каторгу або зараховували до куркулів і вивозили далеко на Північ.

Потім селяни стали вдаватися до більш рішучих методів боротьби – підпалів хат, що належали представникам місцевої влади, активним учасникам розкуркулювання, членам бригад по хлібозаготівлі, масових виступів. Поширеними стали голодні походи. Виснажені голодом колгоспники, одноосібники збиралися біля сільрад, правлінь колгоспів, вимагали харчів, хліба. 2 червня у селі Россоші Чечельницького району біля сільради зібралося понад 50 жінок. Вони викликали голову сільради і почали вимагати хліба. Наляканий голова дав розпорядження роздати гречку, що зберігалася в коморі. У селі Білопіллі міліціонер Федорищенко відібрав на базарі в однієї жінки якісь продукти. Як свідчать документи, такі гріхи за стражем порядку водилися і раніше. Жінка почала кричати і кликати людей на допомогу. За лічені секунди зібрався натовп, міліціонера побили і вигнали з базару. Розлючена юрба кинулась на колгоспний двір, захопила комору і через вікна почала викидати печений хліб, що там зберігався. Люди хапали його і відразу ж їли. В багатьох селах колгоспники збиралися невеликими групами, по 20 – 30 чоловік, брали в облогу правління колгоспів і вимагали хліба. Траплялися випадки, коли селяни, щоб помститися вбивали представників місцевої влади. Органи правопорядку жорстоко карали вбивць. До них застосовувалася найвища міра покарання – розстріл. Однак виступи не припинялися.

Тисячі людей приходили на залізничні вокзали, сподіваючись пробратися до Москви, Ленінграда, інших російських міст, де продуктів харчування було доволі. Однак, за рішенням ЦК, на вокзалах діяли спеціальні загони міліції, які перекривали дорогу в Росію. Затриманих відправляли додому або на роботу. Наприклад тільки з 10 – 15 липня затримали 348 осіб. Деякі все ж таки добиралися до російських і білоруських сіл, де жебракували або намагалися знайти роботу. Як згадують очевидці, заради шматка хліба напівбожевільні від голоду селяни йшли на будь – який злочин – пограбування, збиралися в зграї, які тероризували Харків та інши міста. Дехто з селян тікав у ліси. Будували курені й жили там, навідуючись додому вночі. Для самозахисту робили обрізи – відпилювали з гвинтівок дула та приклади, щоб зброю зручно було ховати за пазухою.

Відомо, що пік голоду прийшовся на весну – літо 1933 р. Як було підраховано саме в цей час щодня вмирало 25 тис. людей, 1000 – щогодини, 17 чоловік – щохвилини. Скільки ж усього людей загинуло під час голодомору? Точної відповіді на це питання немає дотепер. Причин цьому багато. Так дуже багато людей вмирало на вулицях, у чужих містах, куди їздили в надії роздобути хліба. Багатьох навіть не ховали. У багатьох селах умирали цілі родини, а іноді вимирали цілі села й щира кількість загиблих порахувати було кінцеве не можливо. До того ж реєстрували померлих на самому початку голодомору. Коли ж смертність стала масової, найчастіше реєструвати загиблих відмовлялися. А якщо й реєстрували, то нерідко виходило, що одну померлу людини реєстрували двічі. Спочатку реєстрували його смерть, а потім якщо вмирала вся його родина, то вмерлу людину реєстрували другий раз, як одного з померлих членів родини. Виходило, що вмерла одна людина, а по документах – дві. І якщо закордонні дослідники давно вивчають наслідки голодомору на Україні, то українські історики тільки трохи більше 10 років. Одні західні дослідники вважають, що під час голодомору загинуло десь 8 – 15 млн. чоловік, інші називають цифру в 2 млн.. Думки українських істориків також розходяться, одні говорять, що загинуло більше 10 млн. чоловік, інші затверджують, що близько 6 млн. Але всі дослідники допускають однакову помилку: свої підрахунки вони проводили на основі, різних архівних документів: книги реєстрації померлих, різні доповіді й т.д. А наскільки точними були ці записи в цих документах, говорилося вже раніше. Відповідно до останніх досліджень, уважається, що найбільше ймовірно від голоду загинуло, щонайменше, 5,3 млн. чоловік.

Щоб заповнити втрати населення, в Україну привозили тисячі людей з різних областей Росії, а іноді й з інших областей України, де жертв голоду було не так багато. Так на 28 грудня 1933 року на спустілі території було переселено 21 тис.856 колгоспних хазяйств, 117 тис. 149 чоловік, 14 тис.879 коней, 21 тис. 898 корів і 38 тис. 705 голів різної худоби. Але переселенці не хотіли жити на новому місці й масово поверталися назад.

Голодомор початку 1930 - х років, вписався чорною сторінкою в історію українського народу. 15 травня 2003 року вітчизняна і міжнародна громадськість відзначають 70 – річчя голодомору, коли, певно, вперше в історії людства конфіскація продовольства була застосована державою як зброя масового знищення її власного населення. Трагедія голодомору 1932 – 1933 років в Україні впродовж багатьох десятиліть не просто замовчувалася, а й офіційно заперечувалася державною правлячою верхівкою СРСР. Визнавалися лише деякі труднощі з продовольством. Та спроби навіки замовчати і поховати правду виявилися марними. Про катастрофу України ще з 1933 року знали і писали на Заході. Трагічні події сімдесятилітньої давності нині перебувають у полі зору політиків і державних діячів, громадських формувань, таких як "Меморіал", Всеукраїнського товариства "Просвіта". Тема голодомору і зараз вивчається і досліджується з різних сторін. Хоч загальні обриси цього страхітливого явища сьогодні практично одностайно визнаються істориками, фахівцями інших галузей суспільствознавства слід активізувати вивчення багатьох аспектів проблеми. Постійне поглиблення і розширення наукових знань, підвищення рівня їх достовірності й переконливості дадуть змогу вийти на новий рівень тлумачення причин та наслідків голоду. Постає іще одне питання: необхідність створення спеціального науково – дослідницького інституту, який би узагальнив проблеми національної пам’яті про соціальні втрати українців внаслідок голодоморів, та інших трагічних подій, що спричинили руйнування українства. Голодомор 1932 – 1933 років повинен бути суворим застереженням спробам встановити в Україні нову диктатуру, спробам нехтувати найголовнішим правом людини – правом на життя.


Література

1. Бойко А.Д. "Історія України" / навчальний посібник Київ, 2006 р.

2. Гусак С.В. "Історія України. Всесвітня Історія XX – XI ст."/ Харків, 2005 р.

3. За редакцією доктора іст. наук професора Кульгицького С.В. "Сторінки історії України XX століття." / Київ "Освіта", 1992 ррррсссв р.

4. Новітня історія України / Підручник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів./ Київ "Вища школа", 2002 р.

5. Смерттю смерть подолали. Голодомор 1930-х років./ Київ. 2002 р.

6. Український історічний журнал, 1990 р.