Що ж до трактування ключових епізодів української історії, то і в цьому плані можна пересвідчитися у національно-державних інтенціях М. Грушевського. Це, зокрема, помітно в останніх томах «Історії України-Руси». У трактуваннях значення Зборівської угоди 1649 р. і Переяславського договору 1654 р. деякі історики (О. Оглоблин,
Л. Винар) слушно вважають підхід М. Грушевського цілком відповідним державницьким засадам нової історіографічної школи.
* * *
Ключем до розуміння місця і ролі народницької школи в українській історіографії є проблема «М. Грушевський і його школа істориків». Аксіоматичне віднесення його найталановитіших учнів І. Крип’якевича, С. Томашівського,
І. Кревецького, М. Кордуби, а часом і зараховування до державників В. Герасимчука, І. Джиджори та ін. істориків молодшої львівської генерації змушує деяких сучасних дослідників робити парадоксальні висновки. Скажімо, той факт, що всі найвизначніші учні М. Грушевського стали державниками, має свідчити, мабуть, що й сам учитель був якщо вже не державником, то принаймні не зовсім народником. Проте логіка традиції підказує Я. Грицакові досить несподіване запитання: «А чи існувала взагалі школа М. Грушевського?».
Проблема ця заслуговує на спеціальний розгляд. Тут зупинимося лише на деяких загальних моментах.
1) Чи були всі учні М. Грушевського державниками від самих початків своєї наукової діяльності? І якщо ні, то в який час вони стали справжніми державниками?
2) Чи існував непереборний антагонізм між народницькою і державницькою школами?
Я. Дашкевич у своєму виступі про І. Крип’якевича на київській конференції СХЕДІЛ 1997 р., присвяченій державницькій школі, відзначив, що вперше таке визначення Іван Петрович вжив у 1919 р., тобто сталося це після проголошення незалежності урядами УНР і ЗУНР. І це, як нам здається, зайвий раз засвідчує детермінованість політики й історіографії, про що ми вже казали вище. Нові політичні реалії вимагали нової термінології. Напрошується паралель з В. Липинським, який, за спостереженнями Л. Біласа, у монографії «Україна на переломі», на відміну від «Z dziejow Ukrainy», позаміняв термін «народ» на «нація». Тому, здається, є підстави вважати саме 1917–1920 рр. роками народження державницької школи в українській історіографії.
Якщо ж пригадати перші публікації учнів М. Грушевського, то вони навіть за своїми назвами є цілком народницького звучання. Так, перша монографія С. Томашівського була присвячена дослідженню участі народних мас Галичини у Хмельниччині.
І. Крип’якевич ще студентом університету писав про український елемент у середньовічному Львові. Це перегукувалося з програмною статтею В. Антоновича у «Киевской старине» 1882 р. про Київ польсько-литовської доби, де вчений намагався спростувати погодинську теорію про заселення росіянами княжого Києва.
І. Крип’якевич подібне мав довести стосовно українців Львова і спростувати версію про культуртрегерство німців і поляків у столиці Галичини.
М. Кордуба, закінчуючи Віденський університет, готував працю, аналогічну кандидатській дисертації М. Грушевського, про Галицьку землю у княжу добу. У своїх листах до вчителя він просив консультувати його в цьому питанні.
Ступінь самостійності учнів, незалежності їхніх поглядів від професора Грушевського, особливо висновків теоретичного характеру, здається, був мінімальним. Багато висловлених Грушевським думок беззастережно засвоювалися його учнями. Приміром, праця С. Томашівського про В. Антоновича обговорювалася автором з М. Грушевським багато разів. Та й, власне, писав її С. Томашівський на замовлення голови НТШ. Вона була виразом спільної думки обох учених про чільного історика-народника.
Те саме треба сказати і про основну працю І. Джиджори «Економічна політика російського правительства супроти України». Ця книжка писалася, а авторські висновки уточнювалися за частих консультацій і порад з боку М. Грушевського. А твердження про навмисне придушення української торгівлі за Петра І було підказане М. Грушевським. Напочатку в авторському варіанті воно мало звужене звучання: йшлося про жидівське надужиття за рахунок зменшення торгових операцій українських купців.
До М. Грушевського його учні зверталися як до третейського судді, і цікаво, що нерідко у випадках, які стосувався державницьких проблем. Так, в одному з листів до вчителя М. Кордуба дає оцінку однієї з праць С. Томашівського і вказує на брак у ній саме державницького підходу в розв’язанні проблеми міжнародних відносин України середини ХІІ ст.
Навіть конфлікт 1913 р. (низка істориків вбачає його головну причину в непорозумінні між народником
М. Грушевським і державниками – його учнями) був радше психологічним конфліктом «батьків і дітей». В основі його – різниця поглядів репрезентантів галицької політики, до яких долучилися і деякі з учнів голови НТШ (С. Томашівський, І. Кревецький, частково І. Крип’якевич), та давніх співробітників, які мали різні особисті жалі до професора передусім через відсторонення від роботи в товаристві (І. Франко, В. Гнатюк, І. Труш). Соборницька постава голови НТШ не до вподоби була тим українським діячам, які намагалися свою політику на західноукраїнських землях не узгоджувати зі східноукраїнськими реаліями.
Дійсно, учні розійшлися з учителем у 1918 – на початку 1920-х рр. Це визнавав і сам М. Грушевський, який в одному з листів до К. Студинського називає С. Томашівського й І. Кревецького «Юдами-предателями». Негативно сприйняв видатний історик передачу без його погодження редакторства в «ЛНВ» Д. Донцову. І все ж однозначності не було і в цій проблемі. Більшість львівських учнів і далі співробітничали зі своїм учителем і ставились до нього з відповідним пієтетом.
І. Крип’якевич у 1924–1926 рр. знову зблизився з М. Грушевським, активно співпрацював в його журналі «Україна» та інших виданнях історичної секції НТШ. Логічним завершенням міцних взаємин, які, здається, у 20-х роках стали кращими, ніж були між ними на початку століття, стало написання І. Крип’якевичем першої монографії про щойно померлого вчителя.
Те саме можна сказати про В. Герасимчука й М. Кордубу. Перший співпрацював з київською Археографічною комісією, написав про М. Грушевського одну з найкращих історіографічних розвідок в «ЗНТШ». Другий був одним з найактивніших галицьких істориків у зв’язках з ВУАН, на нього М. Грушевський покладав великі надії щодо здійснення проекту дослідження громадсько-політичного руху ХІХ – початку ХХ ст. М. Кордуба поруч з К. Студинським досліджував зв’язки Галичини з Великою Україною.
Навіть С. Томашівський, судячи з його листування із К. Студинським, шкодував, що різко порвав з учителем. А найпромовистішим фактом поцінування вчителем свого учня стала пропозиція М. Грушевського вшанувати його пам’ять у ВУАН в 1930 р., і це за умов нагінок і неприхильного ставлення офіційних кіл, які й потрактували це у відповідному ідеологічному ключі.
Отже, стверджувати, що учні-державники порвали з учителем в історіографічному, теоретичному і навіть політичному сенсі,
ми не маємо достатніх підстав. Тому, якщо говорити про співвідношення народницької (або неонародницької) й державницької
шкіл, напрошується такий висновок: українська державницька школа генетично визріла в національній народницькій історіографії і була підготовлена науковою й суспільною діяльністю М. Грушевського.
Менше підстав пов’язувати державницьку школу 20-х років ХХ ст. із т. зв. істориками-державниками (автономістами) романтичного періоду (типу автора «Історії Русів», Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича). Принципова різниця між першими і другими якраз полягає у ставленні до понять «народ», «еліта», «держава». Перші були епігонами старшинсько-козацького бачення українського минулого, їхніми ідейними попередниками були автори козацьких літописів Самовидець, Величко, Лукомський та ін. Для них Україна – це передусім козацька нація, тобто не етнічна, а лише гетьманська територія. Вони більше за народників були автономістами, до того ж зберігали архаїчний світоглядний дуалізм: місцевий патріотизм органічно поєднувався в них з лояльністю до російської держави. Вони не стільки апелювали до історично-державних прав нації, скільки до станових інтересів верхівки суспільства. Тому народницька школа у всіх аспектах є вищим ступенем в ідейно-філософському сенсі за школу істориків-автономістів початку–середини ХІХ ст. Окрім того, треба враховувати подальшу деградацію цієї останньої. На кінець століття вона вироджується у свою протилежність. Політичні нащадки старшинських автономістів (цікаво, що серед лідерів школи були прямі нащадки української лівобережної шляхти – А. Стороженко і О. Рігельман) відмовляються прийняти народницькі постулати. Лівобережна школа істориків О. Лазаревського більше схилялася до російського конституційного монархізму, ніж до модерного українського націоналізму, батьками якого стали В. Антонович і М. Драгоманов (помірковано-консервативна і радикально-соціалістична течії).
* * *
На наше переконання, немає достатніх підстав розмежовувати історіософські і політичні погляди історика як громадської людини. Особливо, якщо на працях цього історика виховалися кілька поколінь українських політиків.
Політична діяльність М. Грушевського під кутом зору його ставлення до державності і еліти зовсім не така однозначна, як про це писали В. Липинський та Д. Дорошенко або сучасні історики радикального напряму, що сповідують філософію Дмитра Донцова. Нашому видатному історикові закидається, буцімто він ніколи не був правдивим самостійником, зате був «органічним федералістом». Козирною картою адептів цього погляду є так зване «невдале» керівництво Грушевським Центральною Радою. Вони саме діяльність і особу Грушевського вважають причиною поразки УНР. Адже він став лівим лідером «недержавно мислячого» елементу українських есерів, а ще й до того зрадив самостійність, коли повернувся в більшовицьку Україну.