Іноді М. Грушевському закидають також, що він не став українським Т. Масариком, не емігрував з початком Першої світової війни до країн Антанти, а повернувся до Росії. (Це так само свідчить про нерозуміння деякими істориками суті тодішньої ситуації в Україні, яку важко порівняти з ситуацією в Чехії, що не була розколота між двома імперіями, двома різними культурно-цивілізаційними світами, які до того ж воювали між собою). Якби це сталося, М. Грушевський просто виключений був би з подальшої політичної боротьби.
Напрошується певна історична паралель. Якщо в діях М. Грушевського як політика вбачати лише федералізм, то в такому разі і визнання частиною української еміграції після 1945 року УРСР як повноправного члена ООН є так само ремінісценцією історичного федералізму (хоч відомо, що самі емігранти розглядали це визнання як тактичний хід).
Повернення М. Грушевського в Україну у 1924 р. не свідчить на користь тези про зраду ним незалежницьких ідеалів. По-перше, М. Грушевський формально домовлявся з українськими комуністами і погодився на повернення лише тоді, коли був обраний «коренізаційний» політичний курс компартії. Його постійні контакти з націонал-комуністами М. Скрипником, О. Шумським, О. Гриньком – не що інше, як віра Грушевського у можливість мирного переростання напівзалежної комуністичної України у цілком окремішну соціалістичну за європейськими мірками Україну. Засобами науки, культури, освіти Грушевський сподівався українізувати місто, інтелігенцію, адміністративні кадри. За українізацією цілої суспільної культури радянської України мала наступити і державна сепарація від Росії.
Він був не одинокий у такому переконанні. Чим пояснити, що тисячі колишніх вояків УГА, січових стрільців, представників галицької інтелігенції масово переселялися у комуністичну, але ще не сталінську Україну? Отже, федералізм М. Грушевського, по-перше, продовжував традиційну федералістичну візію української суспільної думки XVII–XX ст.; по-друге, був свідомим тактичним кроком до здобуття цілковитої окремішності України. Федералізм і самостійництво не протиставлялися М. Грушевським, вони органічно доповнювалися і взаємно пов’язувалися в органічне ціле в його філософії і політичній практиці.
* * *
Говорячи про наступників народницької школи істориків-державників, необхідно з’ясувати два важливих моменти: 1) кого вважати представниками державницької школи у чистому вигляді і які хронологічні рамки цієї школи; 2) яке співвідношення існує між народницькою і державницькою філософіями історії?
На наше глибоке переконання, про державницьку школу в українській історіографії ми можемо говорити від часу утворення журналу «Хліборобська Україна», початку редагування Донцовим «ЛНВ», виходу «України на переломі», тобто з 1920–1921 рр.
1917–1918 рр. – це підготовчий період визрівання нової школи. Період існування державницької школи в чистому вигляді – це, власне, післяреволюційний період життя і діяльності В. Липинського (1920–1931 рр.). Початком «кінця» школи можна вважати розрив В. Липинського з П. Скоропадським. Другий етап існування державницької школи, її поступове згасання, був пов’язаний з науковою діяльністю її класиків і передусім Д. Дорошенка (С. Томашівський пішов з життя майже одночасно з В. Липинським). Закінчився другий етап фактично з кінцем Другої світової війни. Третя генерація істориків-державників, власне, лише назвою, а не ідеологічними настановами, пов’язувалася з представниками першої генерації. По суті ж, це був уже єдиний національно-державний напрям, що об’єднав фактично всіх істориків еміграції, всіх тих, хто визнавав себе українським істориком.
Те, що саме політико-ідеологічні засади лежали в основі державницької школи, чудово розуміли самі історики-державники. Так, у 50-х роках Борис Крупницький писав про трьох засновників школи, які об’єднували всіх тих, хто дотримувався ідеї трудової монархії, але вже на середину ХХ ст. цілком необхідним