Смекни!
smekni.com

Петро Конашевич Сагайдачний (стр. 3 из 4)

Славні походи Сагайдачного на турків і татар високо піднесли славу козацтва. Чутка про запорожців, що вдалися в самісіньке серце бусурманського світу - Стамбул, тоді коли інші народи Європи з їхніми військами і флотами не насмілювалися вже про те й гадати, полинула з краю в край, і спілки з козаками почали шукати не тільки близькі його сусіди-Московія й Молдова, а й далекі - італійці, німці, шведи.

Але такий розвиток козацького руху на Україні не влаштовував польський уряд. З одного боку походи Сагайдачного на Чорне море дратували турецького султана, й він, маючи Польщу за зверхника козаків, погрожував королю Жигмонду війною; з другого ж, польські пани й магнати, власники українських земель, вимагали від короля, щоб той вгамував козаччину, бо їхні селяни-кріпаки під впливом козаків не хотіли коритися й бунтували або втікали на Запоріжжя. Король Жигмон, захоплений розповсюдженням католицтва, і сам ненавидів козаків як оборонців православної віри й під впливом панських домагань вислав на Україну комісарів разом із польським військом, щоб вгамувати національне пробудження. Вони вимагали від козацької старшини й Сагайдачного вирядити з військом усіх новоприбулих козаків і зменшити кількість козаків до однієї тисячі й заборонити їм воювати з турками.

Щоб не розв’язувати війни з Польщею, Сагайдачний дав обіцянку комісарам, що підпише згоду на їхні вимоги, та тільки не на всі й поїде просити короля про зміну деяких пунктів і, таким чином відтягав справу, сподіваючись, що тим часом виникне якась війна й козаки знову будуть потрібні Польщі

На цей раз так і сталося. В 1617 ( 1618) році польський королевич Владислав зважився на війну з Москвою, щоб здобути обіцяну йому від боярів московську корону. Москва не виявляла охоти додержати обіцянки і єдиним виходом для Владислава була війна. Навесні 1618 року Владислав уже знаходився під Вязьмою і очікував там на обіцяну від польського сейму допомогу. Та сейм грошей на війну не давав. Через це король змушений був звернутися до Сагайдачного, щоб не тільки не зменшував козацтво, а навпаки, збільшив його та повів на підмогу королевичу.

Маючи надію, що за послугу козаків польський уряд залишить запорожцям всі їхні права, Сагайдачний почав скликати козаків дібравши їх біля 20000, і літом 1618 року рушив під Москву.

Польське військо стояло під Вязьмою далі. 2 липня 1618 року нерішуче рушило вперед і стало облягати місто Можайськ. Там стояло до серпня, не починаючи ніяких акцій. Під Можайсъком Владислав дістав нарешті поміч від сейму, так що війська в нього було десь біля 25000 чоловік. Та все ж королевич не почувався в силі, щоб йти далі на Москву і стояв на місці. Тому звістка про вирушення в похід українського війська у польському таборі " сповнила душі радістю незвичайною ".

Польський табір залишив Можайськ якого не зміг здобути, і не стрічаючи ніякого опору, став під Звенигородом. Там Владислав отримав звістку від козаків. Сагайдачний прислав послів, полковників Михайла Дорошенка і Богдана Коншу. Рішили, що українське й польське війська зустрінуться в Тушині під Москвою. На визначене місце поляки прибули З жовтня.

Характеризуючи польську військову акцію, слід відмітити, що ціла кампанія відзначалася браком віри у власні сили, неясністю цілі, тактичною нерішучістю і безплановістю, браком віри в успіх. Ознаками цього були довгі вичікування української помочі, непевнірухи вперед, облога Можайська без волі здобути його.

При такій пасивності польського війська Сагайдачний перейняв ініціативу в свої руки і повів за своїми планами. Прибувши під Москву і з’єднавшись із польським військом, Сагайдачний сприяв тому, що Московський уряд згодився на деякі домагання поляків і змирився з королем.

Повернувшись з походу, Сагайдачний вирядив запорожців на Січ, городових козаків розпустив по домівках, а сам, передавши булаву, поїхав у Київ служити Україні тим чином який мав за найкращий.

На той час закінчили будівлю Братського монастиря на Подолі та стала працювати при тому монастирі школа Сагайдачний разом із Плетенецьким та Борецьким узявся до подальшої боротьби проти латинства та спольщення українського народу. В першу чергу він поставив відновлення на Україні православних владик. По смерті Балабана (1607) у Львові Копистянського (1610) у Перемишлі король Жигмонд віддавав владицтва тільки уніатам і до року 1619-го на всю Україну лишався тільки один православний владика Тисаровський, тай той здобув сан тільки через те, що обіцяв королеві прийняти унію, хоча й не зробив того.

Почувши, що через Україну має вертатися з Москви в Туреччину єрусалимський патріарх Феофан, Сагайдачний закликав його до Києва на престольне свято Печерського монастиря; разом з іншими православними діячами почав просити його, щоб висвятив для України митрополита і владик. Проте патріарх Феофан, остерігаючись польського короля та єзуєтів, а також не маючи на те дозволу константинопольського патріарха, котрому віддавна була підпорядкована Київська митрополія, довго вагався. Однак тодішні події в Польщі допомогли Сагайдачному схилити на свій бік патріарха і здійснити свої наміри. Саме в той час супроти поляків виступили турки під орудою Скиндерпаші. Гетьман Сагайдачний не взяв участі в цій боротьбі Турки посунули на місто Цицерону в Молдавії, до річки Прут. Проти мусульман виступив гетьман Станіслав Жолкевський із багатьма знатними польськими панами. У битві під Цецорою проте, поляки зазнали нищівної поразки. Салі гетьман загинув, а з ним було вбито чимало поляків. Сагайдачний не спішив допомогти полякам, і його відсутність обернулася для них трагедією. Після цього акції Сагайдачного зросли, а козацтво набуло ще більшої ваги. "Тепер козаки оволоділи всією Києвською Украйною, вони владарюють у всьому придніпровському краї; що хочуть те й роблять ;мешканці сіл і місту басейні річок Тетерева та Ірпеня утворили козацькі сотні і визнали себе складовою частиною південно-руського козацтва ".Для Сагайдачного це був дуже сприятливий час і він ним повністю скористасвся, щоб прихилити патріарха Феофана до висвячення митрополита в місті Києві. Крім того Феофан висвятив за осіньї620 року та зиму п’ятьох православних єпископів на українські та білоруські землі, для єпархій, ієрархи яких підписали унію.

Король Жигмонд, почувши про висвячення владик, звелів усіх їх захопити та кинути до в’язниці. Проте Сагайдачний не допустив із козаками не допустили цього злодійства й переховували владик у різних монастирях. Усі вони згодом стали великими борцями за православну віру й руський народ.

При висвяченні митрополита і єпископів їм було повернуто багато православних церков, монастирів та земель, одібраних раніше у православних уніатами й католиками.

Відтоді козацтво і стало опорою православия і народності в Україні, відтоді український народ свідомо розпочав боротьбу за віру й народність не лише з католиками й уніатами, а і з ополяченими, окатолеченими, обуніаченими українськими панами й підпанками.

У той час, коли на Україні сталася така важлива подія, турки, розгромивши поляків під Цецорою, на цьому не зупинилися : вони зібрали нові, ще грізніші сили, щоб вдруге рушити на Польщу. У свою чергу, і польський уряд вирішив підготуватися до відсічі, для чого зібрав раду у Варшаві, куди було запрошено також "великого і доброго справцю Сагайдачного ", як називає його польський літописець Йоахим Єрлич.

Але гетьман не зразу погодився їхати до Варшави. Він розумів все вигоду свого становища і спершу ухилився від будь-якої допомоги полякам. Тоді вони почали діяти через Феофана, котрий на той час ще перебував у Києві. Патріарх переконав Сагайдачного аби він "з усіх своїх сил чинив кривавий напад на ворога Божого і християнського "

Тільки після цього Сагайдачний зголосився допомогти полякам, та й то за умови, якщо патріарх Феофан і королівський посол Бартоломей Обілковський гарантуватимуть, що король підтримуватиме новоосвячених православних митрополита і єпископів.

І коли король зголосився задовольнити вимогу Сагайдачного, тоді й він із свого боку погодився їхати до Варшави.

Там Сагайдачному виявили велику шану і прислухалися до його порад. Сам король звернувся до гетьмана із словами : "Я посилаю сина під Хотин і вручаю його тобі".

Проте гетьман не задовільнився лише одним люб’язним прийомом короля і висунув перед поляками вимоги, які просив розглянути тут же, у Варшаві, в його присутності. Ці умови такі: 1) скасування посади козацького стар­шого, назначуваного над козаками польським урядом;!) офіційне визнання влади українського гетьмана над Україною;3) скасування неприйнятних розпоряджень щодо козацтва; 4) надання населенню України свободи віросповідання.

Коли всі ці умови були прийняті й затверджені, лише тоді Сагайдачний поспішив до Києва, і звідти відпустив в Єрусалим Патріарха Феофана.

Після проводів у Києві остаточне прощання з патріархом відбулося на кордоні землі Руської, в Буші.

Тим часом гроза, яка насувалася на Польщу, вилилася нарешті в те, що проти Речі Посполитої пішов сам турецький султан Осман 11. Султан вів із собою триста тисяч турків і сто тисяч татар.

Проти полчищ мусульман поляки могли виставити всього вісімдесят сім тисяч власного війська та сорок тисяч козацького, які й рушили до турецької фортеці Хотин. Командувачем хотинської війни було оголошено королевича Владислава. Великі надії покладалися на Сагайдачного. Цього разу гетьман зустрівся з королевичем, а пізніше і королем у Львові.

Тим часом, 22 липня 1621 року королевич Владислав і гетьман Ходкевич перейшли Дністер і незабаром розташувалися біля Хотина.

Гетьмана Сагайдачного затримали на нараді в короля, тому замість нього козаків повів поки-що Михайло Дорошенко.