Не могло не звернути на себе увагу і виконання азовцями набагато менших, у порівнянні з іншими козацькими формуваннями, військових функцій та обов`язків. Малочисельність Азовського з`єднання, невідповідність місця поселення статусу козацького формування, відмінності у несенні зовнішньої та внутрішньої служби значно виділяли Азовське козацьке військо у системі іррегулярних військ Російської імперії. Все це обумовило досить незначне місце Азовського козацтва у військовій структурі Російської держави.
Як для уряду, так і для самих азовців було очевидним, що Азовське формування не виправдовує себе як окреме козацьке військо. Питання про переселення азовців на Кубань не сходило з порядку денного протягом всього періоду існування війська в Приазов`ї. Створені в 1838, 1843, 1844, 1851, 1857 роках проекти передбачали оселення азовців в західній частині Кавказького хребта. Але вони не набули силу закону через складну ситуацію на Кавказі. Згідно з проектами азовці мали сколонізувати територію, що ще частково належала натухайцям. Малочисельність війська, незнання місцевості змусили вище військове керівництво відмовитися від поселення азовських козаків на неповністю контрольованій російськими військами території.
З наближенням до кінця військової кампанії на Кавказі з`являється можливість здійснити переселення азовських козаків на Кубань. В ході цілого ряду успішних військових походів під контроль російської армії підпала значна територія, яку треба було заселити і освоїти. В зв`язку з цим, головнокомандуючий Кавказькою армією князь Барятинський повідомляв Військове міністерство, що з`явилася можливість перевести Азовське козацьке військо на Кубань і оселити його на обіцяній ще Миколою І території. Водночас князь Барятинський зауважував, що доречно було б об`єднати це малочисельне військо з більш чисельним козацьким формуванням, боєздатність якого не викликає сумнівів і випробувана в ході кавказької кампанії. Гостра потреба в нових поселеннях на Кавказі надала можливість розв`язати проблему щодо остаточного місця поселення Азовського формування. Як наслідок – Височайша воля імператора про поетапне переселення азовців на Кубань. Згідно з “Положенням про заселення західної частини Кавказького хребта” 1862 року з Азовського війська мало переселитися в Кубанську область 8 офіцерських і 800 козацьких сімей,38 що становило 33% загальної кількості азовських сімей. На поселення повинні були йти такі сім`ї, що мали не менше одного служилого козака. Був встановлений і віковий бар`єр щодо козаків-переселенців. Від участі в жеребкуванні звільнялися ті козаки, що досягли 45-літнього віку і не мають синів, яким більше 17 років. На 1862 рік у війську вже була значна кількість сімей відставних нижніх чинів та офіцерів. Якщо рахувати тільки сім`ї, що мали одного і більше служилих козаків, то на Кубань повинна була піти майже половина сімей служилого козацтва війська.
Безперечно, починаючи широкомасштабну кампанію по переселенню козацьких формувань із внутрішніх губерній на Кавказ, уряд не міг одразу виселити Азовське козацьке військо у повному складі. Урядовими інстанціями, при прийняті такого рішення, до уваги бралося цілий ряд моментів, як-от: 1) неспроможність війська профінансувати переселення всього особистого складу одразу; 2) селянське походження переважної частини азовських козаків; 3) необхідність несення азовцями постійної патрульної морськоїслужби вздовж східного узбережжя Чорного моря; 4) присутність у війську значної кількості сімей відставних козаків та офіцерів; 5) наявність у війську матеріальних цінностей, нерухомого приватного майна, яким потрібно було належним чином розпорядитися.
Протягом 1862 – 1866 років від Азовського козацького війська в Кубанську область фактично переселилося 1093 сім`ї. В 1862 році на поселення в західну частину Кавказького хребта пішло 208 азовських сімей. Вони були поселені серед інших переселенців на землях Адагумського полку в станицях Анапській, Новоросійській, Благовіщенській та в Анапському селищі.
В 1863 році на Кавказ послідувало 504 сім`ї азовських козаків. Керівництво Кубанської області розпорядилося оселити їх разом з іншими переселенцями в станицях Абинській, Хабльській, Грузинській, Ільській Абинського полку. Під час поселення азовці намагалися відстоювати свої інтереси. Вони вимагали надати їм землі, обіцяні царем Миколою І, і дати змогу заснувати власні станиці. Відмова керівництва Кубанської області виконувати прохання азовських козаків привела до стихійних виступів азовців. З великими труднощами, погрожуючи зброєю, керівникам краю вдалося переконати азовських козаків припинити “неподобства”. Наслідком таких дій керівництва Кавказького краю щодо переселенців була відмова мешканців Азовського війська добровільно переселятися на Кубань. Тільки після того, як кавказьке керівництво зобов`язалося уважніше ставитися до переселенців із Азовського формування і оселити козаків на вибраних їх депутатами землях в окремих станицях, в Кубанську область на поселення послідувало ще 358 азовських сімей.
У кінці 1864 року уряд держави відмовився від своїх намірів переселити заплановану “Положенням” 1862 року кількість азовських сімей. Рішення мотивувалося майже повністю заселеною західною частиною Кавказького хребта і великою кількістю бажаючих оселитися на Кубані. Урядовці переконалися в недоцільності переселяти в Кубанську область колишніх новоспаських селян та петровських міщан, які за будь-яку ціну намагалися залишитися в Приазов`ї на освоєних ними землях.
В 1865 році переселенців на Кубань від Азовського козацького війська вже не призначалося. Водночас керівництво краю зобов`язалося прийняти азовських козаків, які побажають приєднатися до своїх станичників. В 1866 році в Кубанську область на поселення пішло ще 23 сім`ї із Азовського формування.
У Кубанську область переселилися в повному складі мешканці тих станиць, які були засновані вихідцями із-за Дунаю. Бажання поселитися поруч з Чорноморським козацьким військом підтримувалося серед колишніх задунайських козаків протягом всього періоду існування війська в Приазов`ї. З переселенням на Кубань задунайці та їх нащадки пов`язували надії зберегти право та привілеї козацького стану. На це сподівалися і представники малоросійського козацтва – мешканці Стародубської станиці, переважна частина яких також переселилася на Кубань. В Приазов`ї, на місцях попереднього поселення війська, залишилися колишні новоспаські селяни та петровські міщани. З переселенням у Кубанську область 48% населення Азовського війська (5244 чоловік), козацьке формування із азовців ліквідовувалося. Близько 5000 душ обох статей було переведено до цивільних відомств і зараховано: рядових служилих козаків та їх сім`ї – до розряду державних селян, офіцерів війська – до дворянства Катеринославської губернії. Правами відставних козаків та урядників користувалися ті азовці, які не менше 9 років прослужили на східному березі Чорного моря. 39
А 27 серпня 1866 року закінчила свою роботу і військова канцелярія. З її закриттям перестало існувати одне з останніх козацьких формувань на півдні України.
ЛІТЕРАТУРА
1. Скальковский А. А. Опыт статистичекого описання Новороссийского края. – Одесса, 1850. – Ч.1.; Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994.
2. Яворницький Д.І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. – К., 1995.
3. Короленко П.П. Азовцы // Киевская старина. – 1891. –Т.34. – № 7. – С.53-74; Т.34. – № 9. – С.171-194; Короленко П.П. Двухсотлетие Кубанского казачьего войска. 1696-1896. – Екатеринодар, 1896.
4. Ефименко А.Я. История украинского народа. – К., 1992.
5. Грушевський С.М. Ілюстрована історія України. – К., 1992.
6. Абаза К.К. Казаки донцы, уральцы, кубанцы, терцы. – Спб.,1891.
7. Щербина Ф.А. История Кубанского казачьего войска. – Екатеринодар, 1913. –Т.2.
8. Столетие Военного министерства. 1802-1902. Главное управление казачьих войск. Исторический очерк. – Спб., 1902. – Т.11.– Ч.1.
9. Шильдер Н.К. ИмператорНиколай 1, его жизнь й царствование. – Спб., 1903. – Т.2.
10. Рябінін-Скляревський О. З життя Задунайської Січі // Україна. – 1929. – Кн. 34, травень-червень. – С.7-34; Рябінін-Скляревський О. Кінець Задунайської Січі // Україна. – 1929. – Кн. 36, вересень. – С.40-71.
11. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – К., 1992. – Т.2.
12. Полонська-Василенко Н. Д. Історія України. – К., 1992. – Т.2.
13. Лаврів П.І. Історія Південно-східної України. – Львів, 1992.
14. Бачинський А. Д. Січ Задунайська. 1775-1828. Історико-документальний нарис. – Одеса, 1994; Бачинський А. Д., Бачинська О.А. Козацтво на Півдні України (1775-1869). – Одеса, 1995.
15. Бачинська О.А Дунайське козацьке військо.– Одеса, 1998.
16. Сапожников И.В. Материалы по исторической географии дельты Дуная. – Одесса, 1998; Сапожников І.В. Матеріали з історичної географії та етнографії дельти Дунаю. – Одеса, 1998; Сапожников И.В., Сапожникова Г.В. Запорожские и черноморские казаки в Хаджибее и Одессе (1770-1820-е годы). – Одесса, 1998.
17. ДАОО. – Ф. 1, оп. 214, спр. 7. – Арк.7, 13.
18. Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе (далі – ПСЗРИ). – Спб., 1830. – Т. ІV. – С.229; Бойко А.В., Маленко Л.М. Матеріали до історії Азовського козачого війська. – Запоріжжя, 1995. – С.50-51.
19. ДАОО. – Ф. 1, оп. 218, спр. 5. – Арк.100.
20. ДАОО. – Ф. 1, оп. 214, спр. 7. – Арк.192-193.
21. ПСЗРИ. – Спб., 1833. – Т. VІІ. – С.336-338; Бойко А.В., Маленко Л.М. Матеріали до історії Азовського козачого війська. – Запоріжжя, 1995. – С.52-56.