Воднораз серед запорожців і городових козаків шириться невдоволення тим фактом, що вибори нового гетьмана сталися не на чорній раді, тобто без їх участі. Всі ці чинники й зумовили вибух опозиційного руху, який до кінця 1657 р. набрав загрозливого характеру. Його центрами стали Запорожжя і Полтавський полк. Зіткнувшись із серйозним спротивом, І.Виговський обрав згубну для держави тактику дій. Замість того, щоб рішучими діями (мав у розпорядженні 40—60-тисячне військо) придушити виступ, або шляхом поступок залагодити конфлікт, почав схиляти до його розв'язання (всупереч договору 1654 р.) російський уряд. До такого ж кроку вдається керівництво опозиції. Внаслідок цього обидві сторони несуть відповідальність за створення сприятливих умов для реалізації Москвою планів обмеження суверенітету козацької України та її перетворення в автономну частину імперії.
В зовнішній політиці до початку 1658 р. проводився курс, спрямований на захист національних інтересів. Було зроблено кроки для відновлення союзницьких відносин з Кримом й порозуміння з Портою; 16 жовтня укладено договір із Швецією, що передбачав утворення військово-політичного союзу й визнання її урядом незалежності України. Серйозна увага приділялася врегулюванню взаємин з Річчю Посполитою і в жовтні укладається угода не розпочинати воєнних дій й дотримуватися кордону по р. Горинь. Протягом лютого-березня 1658 р. І.Виговський веде складну й в окремих аспектах важкозрозумілу зовнішньополітичну діяльність. Визначальними були два напрями. З одного боку, він проводив курс на зближення на антиросійській платформі з Річчю Посполитою і Кримом, з другого - робилися такі поступки Москві, про які російський уряд міг лише мріяти.
Договір, укладений у Гадячі 16 вересня 1658 р., передбачав утворення в Речі Посполитій третьої складової частини федерації — Великого Князівства Руського (з Київського, Чернігівського й Брацлавського восводств), верховна влада в якому, як цивільна, так і військова, належала гетьманові, якого обирали пожиттєво. Законодавчу владу мали виконувати національні збори депутатів від усіх земель Князівства. Судочинством керував би свій судовий трибунал з українським діловодством, фінанси, включаючи й карбування монет, також передбачались самостійними. Військо мало налічувати ЗО тисяч козаків і 10 тисяч найманого війська. Щороку гетьман мав право подавати королю реєстр із 100 козаків з кожного полку для нобілітації (надання шляхетства). Унія мала бути скасована в усій державі, православ'я зрівнювалося з римсько-католицькою вірою, а митрополит отримував місце в сенаті. В галузі культури передбачалося заснування в Україні двох університетів, розгалуженої мережі гімназій, шкіл, друкарень.
Ще під час переговорів у Гадячі гетьман видав ВІЙНА З МОСКВОЮ маніфест до народу, в якому пояснював причини
розриву з Москвою: "Цар не виправдав надій України, не подавав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав будувати фортецю в Києві, щоб тримати народ у ярмі... Та зрада підступної Москви видна у всьому — вона готує нам ярмо — передусім домашньою, громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини. ...Ми примушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів з проханням про допомогу для своєї свободи. Не в нас лежить причина війни, що розгорілася..." Цей маніфест Україна надіслала європейським урядам. Зі свого боку цар закликав народ не слухати Виговського й оголосив гетьмана зрадником.
Бойові дії почалися у серпні 1658 р. Брат гетьмана Данило спробував вибити московитів з Києва, але зазнав невдачі, після чого воєвода Барятинський випалив околиці міста й повісив понад 3000 "зрадників". Сам гетьман разом з татарами пішов на Лівобережжя проти воєводи Ромодановського. Москва, злякавшись рішучості гетьмана, обіцяла забрати з України воєвод, визнати Гадяцький договір, гарантувала вольності старшині тощо. Водночас на Україну вирушила стотисячна армія Трубецького, Ромодановського й Пожарського, плюндруючи все вогнем і мечем.
Мужній опір агресорам вчинив зі своїми козаками КОНОТОПСЬКА БИТВА (Ніжинського й Чернігівського полків) Григорій
Гуляницький під Конотопом. Завдяки героїчній тримісячній обороні Конотопа Іван Виговський зумів зібрати всі наявні сили, дочекався союзників — татар і поляків Потоцького — і рушив на підмогу
Конотопу. Завдяки вмілому маневрові він непомітно наблизився до московського війська й у кривавому бою 8 липня 1659 р. розгромив ворога. На місці полягло ЗО тисяч московського війська, в полон потрапили воєводи, одного з яких, Пожарського, татари стяли за зухвальство перед ханом. Такої поразки Москва давно не бачила. Цар навіть наказав зміцнювати фортифікації столиці, побоюючись походу козаків.
Обставини не дали змоги Виговському використати плоди перемоги. У нього в тилу знову підняла голову опозиція, договір з Польщею викликав народні заворушення, в Києві далі сиділи московські воєводи, плюндруючи околиці. Та найгірше — славний Сірко напав на Крим, і це змусило хана поквапитися додому. Вміло керована Москвою опозиція знову розпалила громадянську війну і звела нанівець усі політичні й воєнні здобутки Виговського.
Козацька старшина — Цюцюра, Золотаренко, ЗАКОЛОТ Сомко — організувала проти гетьмана заколот. ПРОТИ ВИГОВСЬКОГО Прихильників Москви підтримували деякі духовні
особи. Коло Ніжина селяни замордували соратника Виговського Юрія Немирича, інших підступно вбив Цюцюра, поодинці заманивши до себе. Внаслідок шаленої агітації та підступних дій прихильників Москви було скинуто Виговського. Гетьманом обрали Юрія Хмельницького, оскільки старшина вважала, що лиш ім'я Хмельницького може в цій ситуації знову об'єднати народ, Іван Виговський добровільно віддав йому гетьманські клейноди й перейшов з України в Польщу. На цьому політична кар'єра Виговського завершилася, хоч він ще кілька років докладав усіх зусиль до визволення України, залишившись в історії як один з найосвіченіших і найпатріотичніших державних діячів, який за свої політичні прорахунки заплатив найвищу ціну. Слід зауважити, що соратники й послідовники Виговського ще довго перебували при управлінні Україною, але вже не зважувалися, як гетьман, відверто стати на боротьбу, намагалися досягти мети іншими способами.
ЮРІЙ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І ПАВЛО ТЕТЕРЯ
Юрій Хмельницький, який усе ще був замолодий до булави, за свідченням сучасника, був "маломовний, середньої освіти, рівний у поведінці, людина здержлива, що чим-небудь вдовольняється". Головними радниками юного гетьмана стали генеральний осавул І. Ковалевський, прилуцький полковник П. Дорошенко й кошовий І. Сірко. Але й найкращі дорадники не допомогли б Юрасеві у ситуації, що склалася. Доки українці вирішували внутрішні справи, армія Трубецького знову оволоділа Лівобережжям і стала в Переяславі. Молодий гетьман і старшина, які мусили знову повертатися під владу царя, оточені в Переяславі московським військом, під натиском промосковської лівобережної старшини погодилися на ганебні Переяславські статті, взяті боярами буцімто з Переяславського договору Богдана Хмельницького. За цими статтями, московські воєводи з'являлися у Переяславі, Ніжині, Брацлаві, Умані, а їхні гарнізони мусило утримувати місцеве населення. Українські війська покидали Білорусію. Обрання гетьмана надалі залежало від волі царя. Москві поверталися конотопські трофеї й полонені, а гетьман мав видати всю родину Виговського. Троє братів Виговських загинули в неволі. Заборонялися дипломатичні зносини з іншими державами, київський митрополит підпорядковувався московському патріархові, як і гетьман, який без відома царя не міг здійснювати ніяких походів. Зрозуміло, ці статті не викликали особливого захоплення в Україні і стали джерелом майбутніх конфліктів і ворожості до Москви.
42. Український національний рух та виникнення політичний Україні.
1. Нове пожвавлення українського руху в Західній Україні було викликане прийняттям нової Конституції 1860 р., за якою краям було надано автономних прав і дозволено мати свої законодавчі органи — край-овї сейми. У Галицькому сеймові українцям вдалося зайняти 49 депутатських місць.
2. В суспільно-політичному русі існувало дві основні течії: москвофілів та народовців.
3. «Москвофіли» займали консервативні позиції в суспільно-політичній боротьбі. Ця течія об'єднувала представників консервативної інтелігенції, сільської буржуазії. Вважаючи Російську імперію своїм рятівником, москвофіли прагнули до повного злиття українців Галичини з росіянами. Ідеологами цього напрямку були Б. Дідицький, 1. Наумович. Друкованим органом москвофілів була газета «Слово».
4. Результати діяльності консерваторів виявились незначними. Ними не було знайдено контакту з селянами і не надано широким народним масам допомоги у важкій соціальній боротьбі із залишками феодальних пережитків.
5. Другою течією, що протистояла москвофілам, були «народовці» які відбивали інтереси української національної буржуазії та уніатського і православного духовенства. У 1868 р. народовці засновують громадське товариство «Просвіта», що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Першим головою товариства став Анатоль Вахнянин.