Позивач обґрунтовував свою позицію тим, що відповідач здійснює продаж товарів за публічним договором, проте стосовно позивача відповідач надав переваги іншим споживачам щодо укладення публічного договору, не обґрунтувавши таку перевагу законодавчим положенням про її надання. Також відповідач відмовився від укладення публічного договору, не допустивши позивача до магазину, не пояснюючи відмову відсутністю можливостей надати позивачу відповідний товар. Таким чином, позивач вважав відмову відповідача у допуску позивача до центру торгівлі неправомірною. Позивач, просив суд визнати за позивачем право на здійснення покупок у магазині відповідача, а також визнати недійсним п. 1 Загальних умов покупки у системі оптових торговельних центрів відповідача.
Рішенням від 20 вересня 2007 р. Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська відмовив у задоволенні позову в повному обсязі. Суд мотивував своє рішеннятим, що за загальним правилом продавець як сторона договору купівлі-продажу за своїм власним волевиявленням визначає контрагентів за договором. Таким чином, якщо підприємство обрало своїми контрагентами саме суб’єктів підприємницької діяльності, то такі дії не суперечать нормам чинного законодавства України. Отже, підприємство як власник майна (торговельних центрів) на власний розсуд може встановлювати режим його використання, зокрема, визначати умови доступу до своєї власності. Тобто встановлення правил, за якими до торговельних залів підприємства допускаються власники відповідних карток, не суперечить основам цивільного законодавства України, що регулює відносини власності.
Суд зазначив, що наведене спростовує твердження позивача про порушення його прав, а саме:
- Відповідач здійснює виключно оптову торгівлю товарами через „Оптові торговельні центри „МЕТРО кеш енд кєрі Україна”.
- Ураховуючи, що відповідач не здійснює роздрібну торгівлю товарами, на його відносини з контрагентами не поширюється дія Закону України „Про захист прав споживачів”, адже споживач за визначенням не може оптом купувати товари для задоволення власних потреб.
- Відповідач не здійснює продаж товарів за публічним договором, адже не взяв на себе обов’язок здійснювати продаж товарів кожному, хто до нього звернеться, а затвердив „Загальні умови торгівлі, що здійснюється через мережу оптових торговельних центрів „МЕТРО кеш енд кєрі Україна”, якими обмежив коло своїх контрагентів юридичними та фізичними особами – підприємцями.
Таким чином, придбаваючи товари в мережі центрів оптово-роздрібної торгівлі, споживач – фізична особа не зможе згодом пред’явити претензії до такого центру торгівлі з приводу якості придбаного ним товару. З іншого боку, слід також зауважити, що в преамбулі Закону України „Про захист прав споживачів” наголошується, що він поширюється також і на виробників, продавців товарів, виконавців робіт і надавачів послуг різних форм власності. Ці суб’єкти зазначені саме тому, що цей Закон регулює відносини між суб’єктами підприємницької діяльності та споживачами. Суб’єкт господарювання в цьому випадку є виконавцем. Саме він виконує роботи, надає послуги, реалізує продукцію тощо. Ураховуючи викладене, слід зазначити, що у разі виконання роботи, надання послуг або реалізації продукції фізичною особою – не підприємцем дія Закону на ці відносини не поширюється, а отже, укладаючи договір з такою особою, споживач не має жодних гарантій щодо придбаного товару, послуги, виконаної роботи тощо [9].
2.3 Чи відшкодовується шкода споживачу
Кожен у цьому світі є споживачем. Звичайно ж, у кращому розумінні цього слова. Кожен практично щодня придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. І добре, якщо ці процеси не супроводжуються негативними ситуаціями, пов’язаними з порушенням “професійних” прав споживача. Однак подібна ситуація – скоріше міф, правовий ідеал, аніж буденна дійсність. Слід визнати, що в Україні немає жодного “середньостатистичного українця” споживчі права якого хоча б один раз не були порушені.
Крім фактичного виміру відносин між виробниками, продавцями продукції та її споживачами, які характеризуються загальним зневажанням і неповагою останніх, існує ще й правовий аспект взаємовідносин цих різних соціально-економічних груп. Його визначають Закон України “Про захист прав споживачів”.
Законодавче закріплення деяких можливостей не означає їх автоматичної реалізації. Особливо яскраво це твердження проілюстроване в України, де й досі відчувається тяжкий спадок радянської моделі сфери обслуговування та виробництва.
Якщо закон визначає деякі права, то які механізми можна задіяти для їх захисту? Умовно виділимо три види:
– відшкодування матеріальної шкоди;
– відшкодування моральної шкоди;
– інші (примушення до виконання, обмін, повернення коштів тощо).
На законодавчому рівні держава декларує забезпечення громадянам як споживачам захист їхніх прав, надання можливості вільного вибору товарів (робіт, послуг), набуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час придбання та використання товарів (робіт, послуг) відповідно до їхніх потреб.
Суттєвою державною гарантією забезпечення прав споживачів є положення ст. 21 Закону “Про захист прав споживачів”, відповідно до якої умови договору, що обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними. Якщо в результаті застосування умов договору, що обмежують права споживача, йому завдано збитків, то вони мають бути відшкодовані винною особою в повному обсязі.
Споживач також має право на відшкодування збитків, завданих йому виробником (виконавцем, продавцем) у зв’язку з використанням останнім переваг свого становища у виробничій чи торговельній діяльності.
Відшкодування майнової шкоди
Стаття 17 Закону “Про захист прав споживачів” врегульовує питання майнової відповідальності за шкоду, заподіяну товарами (роботами, послугами) неналежної якості.
Шкода, заподіяна життю, здоров’ю або майну споживача товарами (роботами, послугами), що містять конструктивні, виробничі, рецептурні або інші недоліки, підлягає відшкодуванню в повному обсязі, якщо законодавством не передбачено більш високої міри відповідальності. В такому випадку відповідальність перед споживачем несе сторона, яка її заподіяла (продавець, виробник, постачальник тощо).
Відшкодування збитків у повному обсязі, очевидно, дає споживачу підстави вимагати не лише відшкодування витрат, безпосередньо пов’язаних із купівлею неякісного товару (роботи, послуги), а й пов’язаних з цим витрат (на звернення до лікаря, поїздка до іншого міста на завод-виробник).
Право вимагати відшкодування заподіяної шкоди визнається за кожним потерпілим споживачем незалежно від того, перебував чи не перебував він у договірних відносинах з виробником (виконавцем, продавцем). Таке право зберігається протягом встановленого терміну служби (терміну придатності), а якщо такий не встановлено – протягом 10 років з часу виготовлення товару.
Як правило, строки експлуатації встановлюються на технічно складні вироби – автомобілі, пральні машини, праски, кавоварки, електроплити тощо, а строки придатності – на продовольчі й деякі непродовольчі товари.
Крім того, виробник (виконавець) несе відповідальність за шкоду, заподіяну життю, здоров’ю або майну споживача в зв’язку з використанням матеріалів, обладнання, приладів, інструментів та інших засобів, необхідних для виробництва товарів (виконання робіт, надання послуг), незалежно від рівня його наукових і технічних знань.
Закон вказує, що виробник (виконавець, продавець) звільняється від відповідальності, якщо доведе, що шкоду заподіяно з вини самого споживача внаслідок порушення ним встановлених правил використання, зберігання чи транспортування товару (роботи, послуги) або дії непереборної сили.
Це положення ст. 17 не можна вважати досконалим. Передусім норма закону не містить уточнень чи завжди виробник (виконавець, продавець) звільняється від відповідальності в разі недотримання споживачем певних правил використання, транспортування або зберігання товару (роботи, послуги). А якщо таке порушення правил споживачем є наслідком злого умислу виробника (виконавця, продавця), який навмисно не ознайомив споживача з існуючими правилами або ввів в оману щодо конкретних правил? І що робити, коли порушення споживачем існуючих правил щодо товару (роботи, послуги) відбулося внаслідок простої недбалості виробника (виконавця, продавця)? Закон має розмежувати ці два випадки з метою збільшення кількості справедливих засад у галузі захисту прав споживачів. Закон має враховувати такі ситуації. На мій погляд, у зазначених випадках тягар відповідальності має лягти на плечі виробника.
Відшодування моральної шкоди
Законодавство України не дає чіткої відповіді на питання, що ж є моральною шкодою. Це певною мірою ускладнює процес розгляду справ у суді, що стосуються згаданого інституту. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 р. під моральною шкодою розуміє втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.