Зразком українського поетичного барочного стилю є твори І.Величковського. О. Білецький так пише про цього поета: «Характерною ознакою його є надзвичайно гіпертрофований розвиток словесно-декоративного орнаменту: в художньому творі на перше місце висувається форма, змістові надається другорядного значення. Мета мистецтва за часів «бароко» — вразити, зацікавити читача несподіваними стилістичними ефектами» [27, 213]. В передмові до твору «Зегар з полузегарком» Величковський відверто висловлює своє прагнення до ускладненої, витонченої, незвичної художньої форми.
Але кращі вірші поета характеризуються не лише багатством формальних прийомів, а й глибиною змісту. І справді, у першій частині тут поет вишукано обігрує ідею плинності часу, вдаючись зокрема до гри слів минута і минати. Друга частина рукопису це своєрідна віршована поетика, що демонструє складну техніку версифікації на зразках найхарактерніших барочних поезій — таких як рак, ехо, акровірш, азбучний вірш, лабіринт тощо, є тут вірші з розташуванням рядків у вигляді піраміди, куща, хреста.
Формалістичний струмінь виразно помітний в масовій панегіричній шкільній поезії, де автори виявляли справді безмежну нестримність в користуванні набутою технікою: сміливими метафорами і алегоріями, незвичними уподібненнями і протиставленнями, зливою синонімів, епітетів, багатством формальних, часом чисто графічних прикрас — записуванням віршів у вигляді фігур (зірки, серця, трикутника тощо). Ці твори часто, по суті, являють собою заримовану словесну гру, голу дидактику. Панегіризм та курйозне віршування, власне, й створили погану репутацію барочній поезії.
У стилі бароко написана і значна кількість драматичних творів XVII—XVIII ст. За шкільною драмою вже здавна закріпилася репутація схоластичної, що, власне, й викликало зневажливе ставлення до неї істориків літератури Інтерес зосереджувався навколо інтермедій, трактованих як твори, з елементами реалістичного сприйняття дійсності. Але ж інтермедії та інтерлюдії становили органічну складову частину трагедокомедій і аналізувати їх слід тільки цілісно. Барочною справедливо вважав О. Білецький одну з найстаріших шкільних драм “Олексій, чоловік божий" (1673—1674). На його думку, це — «типовий зразок бароко», що позначається «і в поєднанні образів християнської міфології з античними міфологічними фігурами і в стилізації «царства небесного» й Рима часів імператора Гонорія (V ст.) під сучасну авторові Польщу та Україну, і в аристократичних тенденціях, так само, як і у закінченні, що панегірично вихваляє царя Олексія і його «небеснего патрона» — героя «п'єси» [27, 219]. Зразками барочних трагедокомедій є також драма «Милость божія...», трагедокомедії М.Довгалевського, М. Козачинського, В. Лащевського, Г. Кониського та інших.
Становлення і розвиток прози регламентувалися настановами риторик, автори яких з середини XVII ст. виразно орієнтуються на ті стилістичні норми, що були вироблені барочною естетикою Польщі та інших країн. Риторична проза бароко досягає значного розквіту втворчості таких видатних письменників, як А.Радивиловський, І. Галятовський, Л. Баранович та Ст. Яворський. В ораторській прозі виразно помітна взаємодія художнього і риторичного начал. Казання І.Галятовського та А. Радивиловського характеризуються широким залученням фантастичного матеріалу, незвичайних відомостей, несподіваністю численних порівнянь, антитез, метафор тощо [28, 112].
Аналізуючи ораторську прозу І. Галятовського, І. Чепіга також відзначає напружений метафоризм, порівняння-символи, широке використання письменником величезної кількості відомостей з природознавства та історії, своєрідно переосмислених і скомпонованих. Щоправда, дослідниця лише побіжно зауважує, що такі риси властиві барочній літературі взагалі [29, 5], а проте осмислення творчості письменника саме всвітлі стилю бароко допомогли б І.Чепізі повніше і точніше охарактеризувати ідейно-художню основу творів Галятовського.
Не менш характерні зразки барочної проповіді залишив і Лазар Баранович. Зокрема, «Слово третєє на рожество пресвятыя богородицы» з книжки «Трубы словес проповедных» (1674) можна назвати зразком витонченого барочного письма, вишуканої риторичної культової прози (скажімо, кожний абзац тут починається зі слова «Радость», яке по-різному обігрується зі словом «рождество»). Та вершиною барочної проповіді була, мабуть, творчість С.Яворського. Ці стильові особливості риторичної прози зберігаються і в XVIIIст.
Збарочною риторичністю, при всій відмінності від культової прози XVIIст., тісно пов'язана творчість Г. Сковороди. Ознаки пізнього бароко можна знайти у філософських діалогах, трактатах і притчах Сковороди [30,5].
У прозі стиль бароко на Україні реалізував себе і в жанрі історичної хроніки, перекладної новели тощо. Конкретний аналіз стилю «Літопису» С.Величка покаже, наскільки його автор близький до бароко. Ця літописна хроніка, яка включає в себе найрізноманітніший історичний, легендарний і літературний матеріал, за своїм стилем цілком виразно примикає до барочної прози. Її виклад важкий, багатослівний, але в мові, незважаючи на старослов’янські і польські елементи, виразно відчувається народна основа. Для автора історичні події сповнені подвійного смислу, і він охоче звертається до арсеналу барочної символіки, широко використовує алегорію тощо. Дуже характерним є такий епізод твору: для опису облоги Львова татарами через брак матеріалу автор ввів картини, запозичені із «Звільненого Єрусалима» Т. Тассо [1,355].
Нині вже немає сумнівів у тому, що бароко – це одна з великих культурно-історичних епох, якій належить принципово важливе місце в поступі європейської культури загалом і української культури зокрема. Воно прийшло на зміну Відродженню, проте аж ніяк не було лише його запереченням, до того ж однозначно реакційним, як трактувалася у нас ця проблема ще півтора-два десятиліття тому. Справді, у чомусь бароко заперечувало Ренесанс, у чомусь його проблематизувало, але разом з тим розвивало й поглиблювало чимало започаткованих ним процесів і тенденцій в сфері духовної культури. Словом, спадкоємна пов'язаність Ренесансу й бароко не суперечить загальній діалектиці розвитку, зокрема й культурного.
Важливо зафіксувати, що в добу бароко складається перша дійсно всеєвропейська художня культура. Як відомо, Ренесанс розквітнув переважно в "латинській", тобто католицькій Європі, і лише спорадично проявився в межах візантійсько-слов'янської культурної спільності, причому чи не найзначніші його прояви виникли тоді на Україні, передусім у Галичині. Однак процес масштабного взаємозближення художніх культур Західної і Східної Європи, їх ідентифікації значного розмаху набув уже в добу бароко. За визначенням відского польського Вченого Ю. Кжижановського "бароко завершило справу, не доведену Відродженням до кінця, воно гуманізувало культуру всієї Європи і всупереч перешкодам, які породжувалися політичним і релігійним антагонізмом, витворило спільну інтелектуальну й художню культуру, значення якої належним чином починає розуміти й оцінювати тільки наука наших днів" [2, 266].
Серед країн православно-слов'янської культурної спільності бароко найраніше почало сформуватися й найзначнішого розвитку набуло в Україні й в Білорусії, які входили до складу Речі Посполитої і тісніше стикалися з польською та західноєвропейською бароковою культурою. Цей процес відбувався на різних рівнях і в різних аспектах, зокрема й на рівні глибинних, константних структур художньої творчості, на рівні формування нової жанрово-стильової системи. Не можна сказати, що цей процес не привертав уваги дослідників, але тут спостерігається явна нерівномірність в розподілі уваги. Давно вже помічено й описано входження в українську літературу XVII - XVIII ст. барокових засобів художнього вираження – ускладнених метафор і риторичних фігур, контрастів й антиномія, емблематики, копчетто, оксюморонів тощо, тобто формування барокового стилю, який цілком визначено проявляється у багатьох письменників – від Софронія Почаського до Григорія Сковороди. Слушно вказувалося також, що на формування цього стилю великий вплив мала література польського і неолатинського бароко, хоча це не заперечує локальних і регіональних джерел українського бароко.
Набагато менше уваги приділяється принципово важливим змінам у жанровій системі тогочасної української літератури. Але ж саме через ці зміни розвиток літератури розкривається як дух довготривалих, константних структур. Сучасна наука розуміє жанри не як результат зовнішньої формальної класифікації, а як вияв внутрішніх властивостей і закономірностей літературного процесу. За визначенням М.М.Бахтіна, "жанр за самою своєю природою відбиває найбільш стійкі, "віковічні" тенденції розвитку літератури" [31, 141].
Відродження можна вважати епохальною віхою на шляхах розвитку європейських літератур ще й тому, що ним була витворена якісно нова система жанрів і стилів; ця система, що формувалася з різнорідних елементів, як класичних, тобто античних, так і середньовічних та фольклорних, була якісно новим утворенням, жанрово-стильовою системою європейських літератур нового часу [32, 16]. Тим самим доба Відродження сформувала кістяк макроструктури європейських літератур нового часу, який згодом зазнавав певних змін і доповнень, але радикально не перебудовувався аж до наших днів. Ті ж європейські літератури, які, подібно до української, пізніше переживають свій перехідний період, теж поступово переходять до цієї нової системи, зрозуміла річ, зі своїми регіональними й національними відмінностями.