Смекни!
smekni.com

Проблема обрядовірства в житті та творчості Т. Шевченка (стр. 1 из 3)

Проблема обрядовірства в житті та творчості Т. Шевченка

Функціональність релігії, яка становить її сутнісну ознаку, у позитивному сенсі може реалізуватися тоді, коли вона, за висловом І. Франка, веде до «правдивої релігійності». Відомий християнський богослов отець О. Мень теж наголошував, що він не поділяє позиції, за якою «усяка релігійність слугує етичному відродженню». І пояснював: «Саме проти такого погляду виступав апостол Іоан, застерігаючи: «Не всякому духу вірте». Він дав і критерій для «розрізнення» духів, сказавши: «Хто каже: Я люблю Бога, а ненавидить брата свого, той неправдомовець». Варто зазначити, що таке християнське мірило правдивої релігійності визнавав і Т. Шевченко, бо саме ці апостольські слова обрав за епіграф до свого програмного «Посланія». Відомі й інші текстуальні підтвердження поетового кредо. А під правдивою релігією та релігійністю, очевидно, слід мати на увазі такий стан, за яким морально-етичний, безкорисливий мотив у цій релігії, розвиваючись «поруч з егоїстичним мотивом страху чи вигоди, що примушують шукати зв'язку з вищими істотами», усе ж залишається в ній первісним та одвічним, а нині – і цілком домінантним. На заваді такій релігії та релігійності передусім стоїть те, що можна назвати «обрядовірством». Під цим поняттям і близьким до нього марновірством маємо на увазі такі суто зовнішні вияви віри в Бога (і не тільки обряди) та догматичної нетерпимості, які заступають собою релігійні чесноти, Божу науку як таку, навіть породжують певну відстороненість від неї. Сучасний православний священник, наприклад, подає такі «відстороненості» в сучасній службі Божій: «уневажнення євхаристійної літургії через поширене служіння молебнів та панахид відразу після недільної євхаристії; хрещення та вінчання без катехитичних бесід; нерегулярне причастя всієї громади; незрозумілість богослужіння для всіх його учасників; практика так званого «таємного» читання молитов і відмова від первісних рішень проведення храмових богослужінь (зачинення «царських» воріт тощо)».

«Единственная отрада моя в настоящее время – это Евангелие. Я читаю её без изучения, ежедневно и ежечасно», – писав Шевченко в листі до княжни В. Рєпніної 1 січня 1850 року. Близька до цього й думка Л. Толстого:»… не толковать Евангелий, а понимать их так как они написаны». «Без вивчення» – це перейматися не так буквою, як духом великої Книги. А той дух та її наскрізна тема – це засудження лицемірства в усіх його формах та виявах як найогиднішого явища.

Обрядовірство постає як своєрідне й у своїй суті неприродне поєднання (навіть симбіоз) лише окремих елементів основних складників релігії. І в такій своїй багатоплановій невизначеності воно в сучасному світі має благодатний фунт для розростання. Адже, як висловився С. Аверинцев, ми перебуваємо в такому релігійному середовищі, яке «дає шанс найтупішим варіантам двох крайнощів, знов-таки пов'язаних парадоксальним чином: з одного боку – фундаменталізму, з другого – дурноверхому найбездумнішому секуляризму, що навіть не вдається до спростування віри, а просто відмовляється дивитися в її бік». Обрядовірство О. Мень уважав стійкою недугою, що «закорінена в глибинах людської психіки». А емоційно-почуттєвий характер української душі, її панестетизм (за літописом, предки казали: «В грецькій Церкві найбільше краси»), тривала атеїстична спадщина ще більше актуалізують проблему обрядовірства в нашій країні.

Термін «обрядовірство» з'явився уже в новітній історії, але якщо ми шукатимемо у глибинах європейської та української культури його відповідники, то натрапимо на вияви, які іменують «святенництвом». Зокрема, І. Величковський (? – 1701) у бароковій епіграмі «Не кождий свят і святоша» писав: «Не всі суть святі, не всі в святость многі, / що церковнії збит топчуть пороги, / Не всі за святих у Бога уходять, / хоч которії і до церкви ходять». І вже зовсім адекватне сучасності пояснення явища з позицій християнина дав Г. Сковорода у трактаті «Начальная дверь ко христианскому добронравию» (бл. 1768, глава «Благочестие и церемония – разнь»): «Вся десятословія сила вмъщается в одном сем имени любовь. Она есть въчным союзом между Богом и человъком. Она огонь есть невидимый, которым сердце распаляется к божію слову или волъ, а посему и сама она есть Бог. Сія божественная любовь имеът на себе внъшніе виды, или значки; // они-то называются церемонія, обряд, или образ благочестія. Итак, церемонія возлъ благочестія есть то, что возле плодов лист, что на зернах шелуха, что при доброжительствъ комплементы. Естли ж сія маска лишена своей силы, в то время остается одна лицемърная обманчивость, а человък – гробом разкрашенным. Все же то церемонія, что может исправлять самый нещастный бездьльник».

Святенництво в усіх своїх видах вужче за змістом, ніж обрядовірство, бо передбачає ще переважно індивідуальне імітування богобоязливості та богошанування. На відміну від нього обрядовірство має цілком стале й комплексне спрямування, містить виразні світоглядно-цільові орієнтації. Саме таку своєрідну «еволюцію» явища зустрічаємо пізніше, уже в Шевченкових текстах:»… А той, тихий та тверезий, / Богобоязливий, / Як кішечка підкрадеться, / Вижде нещасливий / У тебе час та й запустить / Пазурі в печінки, – І не благай: не вимолять / Ні діти, ні жінка» («Сон» (Комедія)). Тому у творчій спадщині цього поета й художника міститься чи не найяскравіший дискурс проблеми обрядовірства. І це бачення неминуче випливає із системи духовних вартостей, які плекав Шевченко. У нього серед основних понять, – які, до речі, тісно пов'язані з християнством, – на передній план виступає категорія «правди – істини». Сам Бог іде на розп'яття за людей та «слово істини» (поеми «Кавказ», «Неофіти»). Відповідно і її антоніми – «обман», «зрада», «лицемірство», «лукавство» – були в очах Шевченка чи не найгіршими виявами людської натури, до того ж на всіх рівнях: побутово-сімейному, громадсько-політичному, в особистих стосунках і особливо – на рівні релігійному та в осмисленні минулого. На аналізі двох останніх і варто зосередитися.

Очевидно, релігійне лицемірство, себто таке, що стосується найсвятішого, Шевченко вважав найганебнішим. Підстави так думати, зокрема, дає той факт, що в синонімічному ряду на означення нещирості та обману слово «фарисей» у його творчому лексиконі зустрічається частіше, ніж «лицемір». Перша лексема вживається не лише в переносному, а й у прямому значенні – як релігійний напрямок в юдаїзмі на час появи християнства (у поемі «Неофіти»), а другу за рукописною збіркою «Три літа» автор подає за церковнослов'янською транскрипцією – «лицемьри» (як і у Сковороди), ніби вказуючи на релігійно-християнську етимологію слова: той, хто змінює лице-образ, дволикий. І пригадується заклик із «Посланія»: «Умийтеся! Образ Божий / Багном не скверніте». Ще більше в Шевченковій мові похідних слів від дієслова «лукавити», що теж має праслов'янське та церковнослов'янське коріння.

Засудження Шевченком лицемірства взагалі та обрядовірства як його релігійної форми цілком основується на позиції самого Христа, який пояснював книжникам із їхньою сліпою відданістю букві закону, що милосердя бажаніше Богові, ніж обряди: «А я кажу вам, що тут більше, ніж храм. Якби ви зрозуміли, що значить: я милосердя хочу, а не жертви, – ви безвинних не осуджували б. Бо син чоловічий – Господар і суботи. Про це поет прямо мовить у поемі «Кавказ»: «По закону апостола / Ви любите брата! / Суєслови, лицемъри, / Господом прокляті». Оте «прокляті», укладене в уста Бога, суть якого – Любов, не буде здаватися дивним і, можливо, антихристиянським, якщо врахуємо, що воно стосується зневаження людьми саме зазначеної суті, себто Бога. Крім того, у народній мові та й у Шевченковому лексиконі «прокляті» найчастіше вживається просто як лайливе слово, що означає різке й безповоротне засудження чогось, але цей осуд не обов'язково має супроводжуватися зловісними побажаннями. «Господом прокляті» – це ті, поглядами й позицією яких обурюється сам Господь, суворо картаючи їх.

У підручниках із релігієзнавства прийнято зазначати: у християнстві, мовляв, збереглися певні елементи таких первісних форм релігії, як тотемізм, фетишизм, магія. Уважаємо це некоректною тезою. Треба наголошувати на іншому: коли у християнстві на перший план виходить те, що нагадує первісні форми релігії, то це жодним чином не означає повернення в дитинство релігії (ті давні форми були тоді природною річчю, дійсною релігією), а свідчить про банальне сповзання сучасної релігії до болота окультизму. Колись був анімізм, а тепер маємо спіритизм – його жалюгідну подобу. Обрядовірство – це ознака такого сповзання. А про те, що обрядовірство Шевченко вважав релігійною формою лицемірства, переконливо свідчить такий уривок із цієї ж поеми: «Храми, каплиці, і ікони, / ставники, і мірри дим, / перед образом твоїм / Неутомлені є поклони. За кражу, за войну, за кров, / Щоб братню кров пролити, просять /І потім в дар тобі приносять / 3 пожару вкрадений покров!! "»… Тарас Шевченко був чи не перший, хто в Російській імперії на весь голос сказав про блюзнірство офіційного православ'я, що благословляло вбивство людей і нищення цілих народів», – так коментує ці рядки І. Дзюба. Тут блюзнірство – це обрядовірство священнослужителів, яке особливо обурювало Шевченка. Очевидно, що межа, котра відокремлює обрядовірство від істинної релігійності, може бути невиразною. Але тільки стосовно простолюду, а не священиків, і якщо оминати головну заповідь у християнстві, яка цілком прозора й не допускає різночитань.

Наведемо ще один факт на доказ сприйняття Шевченком обрядовірства як релігійної форми лицемірства. 1859 року поета заарештували за доносом, у котрому він був звинувачений у богохульстві. У зв'язку з цією подією його далекий родич Варфоломій Шевченко листовно радив для засвідчення благонадійності написати «молитву або оду та й надрукувати у всіх журналах». 23 березня 1860 року Тарас Григорович пише йому чергового листа, де іронічно згадує і ті поради-застороги: «Чого се ти замовк, мов тобі заціпило? Чи не завадила тобі ота казань, що ти для мене так мудро скомпонував? Спасибі тобі, брате мій рідний, друже мій єдиний! Брехня цьому! Я тільки не фарисей, не ідолопоклонник такий, як оті християни-сіпаки і брехуни. Собака погавкає, а вітер рознесе». Як бачимо, автор листа запевняє стривоженого побратима, що він таки християнин. Натомість ідолопоклонство тут постає конкретизацією фарисейства, а слово «ідолопоклонник» синонімічно легко прочитується і як «обрядовірець».