Смекни!
smekni.com

Література Австралії (стр. 4 из 7)

Якщо міф про «щасливу Австралію», який вже друге століття залишається актуальним в історіографії і соціології, маскував природу суспільних відносин, то його породжували реальні переваги розвитку і завоювання молодої демократії. «Великі страйки» 90-х років в Австралії виявили, що вона страждає загальними хворобами для країн Заходу, хоча багато з радикалів і винили у всіх бідах заморських підприємців, продовжуючи вірити у винятковість австралійського шляху. Широкого поширення набули ідеї утопічного соціалізму.

Такий був соціальний грунт, який зумовив, з одного боку, переважаючий соціально-критичний і реалістичний характер нової літератури, її вірність національного життя і демократичну орієнтацію («про народ і для народу»), з іншої — її стійкі романтичні мотиви [8, c. 67].

Література, що формується, спиралася на накопичений нею в колоніальний період досвід естетичного освоєння австралійської дійсності і на художні традиції генетично споріднених культур, перш за все англійською і американською. Завдяки тісним зв'язкам з масовими народними рухами в австралійській літературі яскраво виявилися тенденції демократизації героя: головна роль відводилася рядовому трудівникові — стригалю, гуртівникові, фермерові, саме тому, хто весь час прагнув цього.

Колискою австралійської літератури став тижневик Сіднея «Буллетін», рупор національно-патріотичних, демократичних і республіканських ідей. Відкривали їй дорогу і робочі газети. У літературі, пов'язаній з цими виданнями, переважали злободенність, лаконічність, дохідливість [9, c. 24].

З англомовних літератур XIX ст. в Австралії знаходили відгук раніше всього твори, відмічені демократичним пафосом, шанобливим відношенням до трудівника-простолюдина, сатирою на елітарні домагання пануючих класів (Діккенс, Твен, Уїтмен), те, що безпосередньо перепліталося з австралійським досвідом (Брет Гарт), поетизувало прозу буднів, мужність і стійкість (Кіплінг).

Найважливіша роль тут належала і австралійському фольклору, де яскравіше, ніж в літературі колоніального періоду, проступили риси нації, що народжується.

Письменники, що групувалися навколо «Буллетіна», зверталися до жанрів, що мали фольклорні витоки, — до балади і короткої розповіді. Балада близька до пісенного фольклору сільських робочих і історій подвигів розбійників-бушрейнджеров; розповідь, подібно до американської, вбирала культуру усного оповідання, бувальщини і небилиць. І до балади, і до розповіді часто приєднується визначення «буш». Неосяжний буш, головне джерело багатств країни — шерсть, м'яса, пшениці, корисних копалини, був втіленням австралійського початку; «бушмен» являв собою справжнього австралійця [16, c. 345].

Твори власне художні, та видані в Австралії, можна перерахувати на пальцях. Переважання матеріальних інтересів над духовними, загальне прагнення багатства, перевага вузького практицизму впадали в очі.

Дослідження, зроблені в післявоєнний період австралійськими істориками та літературознавцями, а також вченими інших країн, зокрема американцем Дж. Наделем, автором книги «Колоніальна культура Австралії» (1957 р.), направлені на те, щоб визначити наше уявлення про австралійське колоніальне минуле, показати, що культурне життя колоній було все ж таки дещо багатшим, ніж вважають деякі історики, вичерпувати із забуття найдрібніші подробиці творчих праць [5, c. 7].

До 1850 р. виникли і школи, і бібліотеки, і перший университет— Сідней. Народилося на світ близько 170 газет, столичних та провінційних. Щоправда, більшість з них швидко зазнала поразки, але деякі дожили і до наших днів: «Сідней морнінг геральд», мельбурнський «Аргус», брисбенський «Кур'єр», пертська «Вест Остреліен». В кінці 40-х років випускалося близько десятка журналів різноманітного змісту, в яких друкувалися вірші та ліричні романи з продовженням, найчастіше англійські.

Рання австралійська проза була розрахована головним чином на європейського, англійського читача і покликана задовольняти його інтерес до життя на краю землі, «у антиподів». Перші романи, схожі на мемуари, та мемуари, прикрашені вигаданими епізодами, об'єднують дух «колоніального досвіду», знайомства з новою, нікому не відомою країною. Досвід цей проявлявся головним чином в двох формах: шлях каторжника, засланця, та шлях вільного поселенця [13, c. 329].

Першу половину XIX ст. Австралія, по суті, залишалася виправним будинком, обширною в'язницею.

Серед каторжників разом з професійними злодіями, грабіжниками і шахраями були тисячі людей, яких важко назвати злочинцями. Адже страта вважалася за крадіжку на суму в декілька шилінгів, і не одного бідняка – чергову жертву промислової революції та законів про бідних – суд засудив до семи, а то і до чотирнадцяти років каторги за вкрадений в хвилину відчаю коровай хліба або зайця, зацькованого в парку сквайра.

Каторга так чи інакше торкнулася майже кожного з австралійських письменників XIX ст. [2, c. 85].

І перші австралійські романи — «Квінтус Сервінтон» Генрі Сейвері і «Пригоди Ральфа Решлі» Джеймса Таккера — написані каторжниками і оповідають про їх сумну долю.

Генрі Сейвері (1791—1842), нащадок старовинного дворянського роду та журналіст, був арештований за фабрикацію фіктивних рахунків. Йому загрожувала шибениця, але смертний вирок замінили довічним посиланням. Сейвері — автор першої книги нарисів, виданої в Австралії, — «Відлюдник на Землі Ван Дімена». Нариси ці були написані під час п`ятнадцятимісячного перебування в хобартській борговій в'язниці та в 1829—1830 рр. друкувалися в хобартській газеті «Колоніел Таймі» під псевдонімом, оскільки каторжникам не дозволялося виступати у пресі [7, c. 43].

Сейвері мав на меті «повідомити данні про стан норовів та стану життя суспільства в колонії Земля Ван Дімена, виставити на заслужене осміяння деякі з пороків та чудасій, якими воно відрізняється, оглянути, як у відображенні, хороші якості». Персонажі або не мають імен, або названі вигаданими іменами. Проте жителі Хобарта впізнали себе. Проти видавця було збуджено судову справу, і йому довелося сплатити штраф. Все ж таки сатиричні домагання Сейвері серйозних підстав не мають. Він – прихильник губернатора, полковника Артура, цілком вірнопідданий, і дозволяє собі лише зачепити його супротивників – скватерів, установи Законодавчої ради, що добивалися, а також суддівських хижаків, особливо адвокатський стан, прокритикували порядок видачі ліцензій на прибуткові підприємства.

Сейвері завіряє майбутніх колоністів, що в Австралії їм не треба боятися насильства: право приватної власності охороняється належним чином, та система виправлення каторжників є досить плідною та дієвою [19].

Але виходило і безліч справжніх мемуарів каторжників – Джеймса Харі В, Ч. Козенса, Ю. Юргенсена.

«Пригоди Ральфа Решлі» - роман-життєпис. Стиль його видає турботу про книжкову гладкість і недосвідченість автора, що угрузає в подробицях і описах. Проте діалоги не позбавлені живого звучання. У тексті ми зустрінемо і латинь, і слова злодійського арго. Автор береться провести освіченого читача по сходинках, що ведуть до пекла злочинного світу [1, c. 56].

Прагнучи до цікавості, Таккер додає абсолютно вигадані епізоди до тих, що мали автобіографічну основу: Ральф тужить в полоні у бушрейнджеров; його усиновляє старійшина племені аборигенів; він рятує жінку з дитиною, залишену командою на напівзатонулому судні.

Ми переконалися, що для ранньої австралійської прози інформаційно-пізнавальна функція була найголовнішою; тому її твори понині зберігають значення історичних документів. У своєму прагненні повідомити європейського читача про те, яке життя поселенця на далекому континенті, письменники спиралися на традиції англійського просвітницького роману. Причому це стосується не тільки поведінки людини, початківця «від нуля» в оточенні невинної природи, але і зображення злочинного світу [10, c. 26].

«На честь ім'я літератури, — пише про австралійських письменників XIX ст. австралійський літературознавець Дж. Барнс, — вони запозичували відчуття і мову англійських письменників. Тому не дивно, що аж до кінця сторіччя найцікавіші та виразніші картини австралійського життя знайти можна в листах та щоденниках, де письменники мали справу з конкретною реальністю свого життя, не прагнучи створювати «літературу». Але ця конкретна реальність присутня і в ранніх романах через їх напівмемуарний, автобіографічний характер. У властивому їм автобіорафізмі закладена сила достовірності, суцільна обмеженість одиничного випадку [6, c. 43].

«Що таке Австралія? Величезна дика пустеля, де все на світі гине з голоду та спраги; є там одне чи два більш-менш путящі міста, в яких облагороджують свої справи іноземні спекулянти, та ще кілька скупчень розмаїтих халупок, що їх там містами називають, - також до послуг іноземним спекулянтам; а населяюь ту країну переважно миршаві вівці, а ще – дурні, що нидіють у містах, батракуючи та поневірячись по європейцях, а в буші животіють, як дикі собаки динго, та ще й ляпають язиком про «демократію», а самі здатні хіба що тільки на те, щоб напихати кишені тим лондонським жевжикам, які здебільшого напропале гуляють у Парижі... Гай-гай! Прокляття Австралії! – вівці, а австралійський бойовий поклик – «бе-е-е!» - саме так говорив про свій рідний край один з героїв славетного австралійського письменника Генрі Лоусона, подорожуючи в диліжансі по Новій Зеландії. Здавалося б, усе ясно: цей блудний син Австралії відцурався своєї батьківщини і тому поганить її чимдуж. Та ось погляд його натрапляє на дивне для Нової Зеландії дерево – пересаджений з п`ятого континенту евкаліпт. Австралієць жадібно вдихає аромат евкаліпта і весь ніби міняється. З пахощами евкаліптового листя до нього приходять спомини про Австралію, виникає туга за цим куточком землі. І виявляється, що прикипів він до батьківщини серцем. Тому на недбалу репліку пасажира-англійця про п`ятий контингент, австралієць войовничо озивається: «О, сто чортів!.. Та що ви, британці, про Австралію знаєте? Так чи інак – вона така сама самісінька, як і Англія – не гірша!» [13, c. 390].