Антиномічність понять «квіти» і «зло», протиставлення відчаю і пошуків ідеалу стають наскрізними в книзі Бодлера.
Основоположний структурний принцип збірки «Квіти зла» — романтичний. Це визначається контрастним протиставленням поета, який прагне до ідеалу, і жорстокого навколишнього світу. Домінантами, які організовують образно-поетичну структуру збірки, виступають принцип контрасту, характерний для романтизму, і символіка.
Квіти зла вплинули на розвиток сучасної поезії. Французькі послідовники Бодлера - Ст. Малларме, А. Рембо, Т. Корбьер, Ж. Лафорг й ін. - починали з відвертих наслідувань його манері. Сильний вплив Бодлера можна виявити у творчості Р.М. Рильке, Г. фон Гофмансталя й Р. Демеля (Німеччина); Р. Дарио (Латинська Америка); А.К. Суинберна й А. Саймонса (Англія); Х. Крейна (США).
Як відомо, кожен художній образ тією чи іншою мірою є символом, бо він не тільки щось безпосередньо відображує, а й символізує ширше, істотніше, загальніше, як-от у сонеті Бодлера «Відповідності»:
Природа — храм живий, де символів ліси
Спостерігають нас і наші всі маршрути;
Ми в ньому ходимо, й не раз вдається чути
Підмурків і колон неясні голоси.
Всі барви й кольори, всі аромати й тони
Зливаються в могуть єдиного єства.
І зрівноважують їх вимір і права
Взаємного зв'язку невидимі закони.
(переклад Дм. Павличка)
Збірка «Квіти зла» складається із шести розділів: «Сплін та ідеал», «Паризькі картини», «Вино», «Квіти зла», «Бунт» та «Смерть». Перший, найоб'ємніший розділ збірки — «Сплін та ідеал». Це лірична драма, де ідеалові протиставлена не сама дійсність, а сплін — важкий хворобливий душевний стан поета, якому притаманні скептицизмом, зневіра й туга. Цей душевний стан породжений дійсністю, адже бодлерівський сплін має реальну суспільно-психологічну мотивацію. У вірші, який відкриває розділ «Сплін та ідеал», Бодлер дає своє пояснення цього стану: сплін — це «найзліше Страховидло», яке «ні повзати не вміє, ні ревти», це «Хандра, що бачить плахи й страти».
Цікавий філософсько-естетичний цикл віршів першого розділу, де Бодлер порушує загальні питання мистецтва. Так, наприклад, вірш «Маяки» присвячений геніям живопису різних епох. Леонардода Вінчі, Рембрандт, Мікеланджело, Ватто, Гойя,— усі вони «маяки людства», які «засвічені мільйонами фортець», їх геній живе у віках, вони безсмертні й вічні, як вічним є прибій. Вони — «роду людського чесноти і могуть». Своєю величчю вони не дають поетові потонути у бурхливому життєвому морі, Бодлер намагається визначити завдання поета, чий «сад спустошений громами і дощами», говорить про шляхи поета у буржуазному суспільстві. Свою музу він називає «хворою» і «продажною». В її очах «похмуро палахтить ненависть і тривога», а заробляючи на життя, вона повинна «співати... мольби й псалми суворі, не віруючи в них».
Становище поета в тогочасному суспільстві бачиться Бодлеру безправним і трагічним. Поет приречений на нерозуміння. Дивовижне, воістину символічне втілення здобули ці думки у вірші «Альбатрос». Тут — усе символ: і Альбатрос - великий прекрасний сильний птах, і моряки, які спіймали його, щоб посміятися і познущатися з нього. Альбатрос — образ-символ поета. Бодлер називає птаха «королем блакиті». Йому, поетові, він співчуває, бачачи, як «волочаться за ним великі білі крила, як весла по боках розбитого човна». У руках моряків Альбатрос утратив свою силу й могутність: його «ходити по дошках природа не навчила». Але, попри увесь цей трагізм, у голосі автора немає приниженості. Навпаки, в останніх рядках вірша відчувається не лише гордість за поета, але й виклик тим, хто його принижує.
Поет, як Альбатрос — володар гроз та грому.
Глузує з блискавиць, жадає висоти,
Та, вигнаний з небес, на падолі земному
Крилатий велетень не має змоги йти.
Бодлер говорив, що з дитинства в ньому боролися два протилежні почуття: «жах життя» і «екстаз життя». І ця боротьба незмінно призводила до духовної ізоляції поета. «Таке середовище не для поетів,— розмірковував він,— їм потрібна республіка духу, керована красою». Пристрасним пошукам краси присвячена більшість віршів збірки («Краса», «Гімн красі», «Запрошення до подорожі»). Краса у Бодлера має різні вияви. Вона і «мрія з каменю» і «білість лебедів і серце з кришталю» («Краса»). У її погляді «покора і провина, і присмерк, і світання». Поет не розгадав природи краси, але бажає, щоб вона зробила світ не таким огидним:
Це байдуже, хто та, чи Діва, чи Сирена,
Чи Бог, чи Сатана, чи ніжний Херувим,
Щоби тягар життя, о владарко натхнення,
Зробила легшим ти, а всесвіт — менш гидким!
У своїх творах поет постійно використовував контрастні барви, що вражали своєю парадоксальністю і незвичайністю. Поезія Бодлера об'єднує піднесене, майже безтілесне, з ницим, навмисно грубим. Так, у вірші «Піднесення» він закликає поета:
Тікай же від земних міазмів якнайдалі!
В повітрі горньому своє очисть єство!
І сяйво пий, немов божественне питво,
Розлите в просторі, як почуття в хоралі!
Його вірші часто сповнені жахливих, гидких, відвертих картин пороку, бруду, розбещеності. Але якщо поезія насичена образами суспільного й морального занепаду, то це не означає, що сама вона випромінює зло. Тим більше, що будь-який вірш Бодлера обов'язково несе віру та надію на краще. Про це свідчать слова, змого поета: «...У цю жорстоку книгу я вклав усе моє серце, усю свою ніжність, усю мою віру... усю мою ненависть...»
«Квіти зла»— це здійснений із рідкісною послідовністю і завершеністю синтез значної епохи європейської поезії — епох романтизму, й водночас це своєрідний пролог до іншої видатної поетичної епохи кінця XIX— початку XXстоліття. Тому невипадково Бодлера називають і пізнім романтиком, і поетом епох імпресіонізму, і предтечею символізму.
Бодлер залишив порівняно невеликий творчий спадок: збірку «Маленькі поезії в прозі», книгу статей про мистецтво та літературу «Романтичне мистецтво», яка була видана посмертно. Бодлеру також належать чудові переклади поезії і прози Е. По, з яких почалася слава американського романтика в Європі. Але вершиною творчості Бодлера залишається поетична збірка «Квіти зла», в якій схрестилися магістральні шляхи французької і всієї європейської поезії.
Декаданс
(Французькою decadence – занепад) – узагальнена назва кризового світосприйняття, яке виявляється в літературі, мистецтві, культурі. Уперше цей термін використав поет Теофіль Готьє 1869 р. у передмові до книги Ш.Бодлера «Квіти зла». Пізніше про декаданс писав П.Верлен у віршах 80-х років XIX ст. («Нудьга» та інші). На межі ХІХ – ХХ ст. декадентське світовідчуття поширилося у багатьох країнах. Декаденський герої – це людина, яка відчуває свою відчуженість у світі, втрату моральних ідеалів, віри в майбутнє. Вона не сприймає брутальної дійсності, надаючи перевагу самозаглибленню і самоспогляданню. Єдина дія, на яку вона здатна, за словами французького письменника П. Клоделя, - лише «пристрасна нудьга». За визначеннями критика Л. Тайада, декадент - це «покоління, яке співає і плаче»: плаче від «прози життя, «незатишної дійсності», а співає, щоб не втратити «сердечного настрою», хоча «серце вже перетворилося на кладовище нездійсненних мрій і надій». Основними мотивами письменників-декадентів були сум, відчай, песимізм, розчарування, скарги беззахисної душі. Підкреслина хворобливість і згасання життя стають улюбленими темами, які перетворюються на джерело витончених переживань. Мистецтво декадансу знайшло адекватні форми для відображення духовного напруження й розгубленості людей доби і дало яскраві зразки дійсно художніх творів. Декаданс у літературі не має спільної поєтики, він ґрунтується на поєднанні різних напрямів, течій, стилів. Наприклад, від романтизму він бере не прийняття навколишнього суспільства, розчарування в дійсності, прагнення втекти від недосконалого життя у світ краси й прекрасної ілюзії. Одним із провідних мотивів декадентських творів є утвердження ролі мистецтва його переваги над реальністю. Звідси прихильність до естетизму Оскара Уайльда та інших письменників. Використанні різних напрямів і стилів епохи декадансу засвідчило різнопланові шукання мистецтва кінці ХІХ – початку ХХ ст., яке поступово наближалося до кардинальної зміни естетичної системи й появи модернізму.
Модернізм
Модернізм (від франц. modernisme, від moderne- новітній, сучасний) – термін, що позначає сукупність літературних напрямів XX ст., яким притаманна форма, творчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Новизна разом з антитрадиціоналізмом є визначальними рисами модернізму. Літературні напрями модернізму: символізм, імпресіонізм, експресіонізм, неоромантизм, футуризм, сюрреалізм, екзистенціалізм. Модернізм утверджує перевагу форми над змістом. Нерідко модерністи руйнують традиційні конструктивні елементи твору. Їхнім творам може бракувати сюжету й композиції художнього часу й простору, персонажів і дії. Модерністи послуговуються «модерністськими» прийомами (монтаж, «потік свідомості», асоціативність), умовними засобами (гротеск, парабола, алегорія, фантастика), вдаються до міфологічних образів. «Новий роман» - назва школи, яка склалася в середині 50-х рр., у Франції (Наталі Саррот, Клод Сімон, Клод Моріак, Мішель Бютор). Новоромантики оголосили традиційний «старий» роман рутинним явищем у сучасному мистецтві. Відштовхуючись від традиційних форм, вони прагнуть до оновлення, реформування роману, сміливого експерименту.
Естетичні передумови модернізму
Підґрунтям раннього модернізму в літературі була творчість романтиків. Модерністське світовідчуття приховане в самій природі романтизму, від якого ранні модерністи перейняли неприйняття нищої реальності, протиставлення бездуховному світові сили духу й мистецтва незалежної особистості, утвердження творчої свободи митця, розвиток символьної природи мистецтва, творення нової художньої дійсності. Романтичні пошуки піднесеного світу, протиставленого буденності, прагнення з’ясувати сенс духовного буття, полинути в царину високих ідеалів призвели до появи нового напряму, що засвідчила, наприклад, творчість французького письменника Шарля Бодлера (1821-1867) – пізнього романтика і зачинателя модернізму. Поетика контрастів, характерна для віршів поета, теж зумовлена романтизмом. Водночас ліричний герой Бодлера виявляє модерністське світовідчуття. Він не просто прагне відірватися від буденності й полинути в ідеальний світ, а намагається зазирнути в свою душу. Бодлерові відкрилися небачені глибини людського духу, який підноситься на крилах своєї фантазії й творчої уяви. Формування модерністської поетики засвідчив вірш «Відповідності», в якому звуки, запахи, кольори сплітаються в багатогранну картину. Поет відмовляється від логіки, раціоналізму, об’єктивних спостережень, для нього головне – його інтуїція, внутрішні порухи серця, злети й падіння фантазії. «Непізнанна, таємнича суть світу вперше оголосила про себе в поезії Бодлера», - зазначав І. Анневський. Окрім того, французький поет надавав перевагу естетичним (суто мистецьким) чинникам, що також було характерним для його послідовників-модерністів, які вважали Красу єдиною метою і критерієм мистецтва. Бодлер вбачає прекрасне в кожній речі незалежно від її етичного змісту – позитивного або аморального. «І пекло, й рай однаково принадні», - пише поет, маючи на увазі, що пізнання естетичної природи різних явищ наближає до осягнення «вічної таїни» світу. «Бачити, відчувати, виражати – у цьому моє мистецтво», - ці слова одного з братів Гонкурів можна вважати девізом імпресіонізму.