Евріпід
Третій етап розвитку давньогрецької драматичної поезії репрезентує Евріпід ( 484 - 406 р. р. до н. е. ) – молодший сучасник Софокла, останній у тріаді великих афінських трагіків.
Біографія Евріпіда поставила перед дослідниками багато проблем. Як це не парадоксально, але хоч до нас дійшло чимало фактів його життя, проте воно все ж маловідоме. Пояснюється це тим, що Евріпід став значною мірою реформатором класичної трагедії, але його новаторство багатьом афінянам до душі не припало. Поета за це критикували, комедійні автори уїдливо висміювали його і навіть вигадували анекдоти й небилиці. Тобто вони нерідко приписували йому “факти”, що не були достовірними.
Життя і творчість Евріпіда відбивають зміни, які сталися під час Пелопоннеської війни. Криза Афінської демократії, що почалася ще за Софокла, посилюється. Вільні ремісники й землероби не можуть витримати конкуренції з рабовласниками і банкрутують. Так частина громадян перетворюється на люмпенів. Глибшає прірва між інтересами особи та суспільства. Хитається віра в довічну гармонію, у справедливість громадського устрою, в етичні норми, у богів, які за доби Фідія і Софокла сприймались як захисники Всесвіту, людства та квітучих Афін.
Формується новий світогляд Евріпіда на відміну від Софокла, не приваблювали його офіційні посади. Антична традиція малює його людиною, що кохалась у музиці й філософії, мрійником, схильним до роздумів у тиші, на самоті, другом природи.
Сам Евріпід мав одну з найбільших бібліотек в Афінах. Спеціально оброблені баранячі шкіри, на яких писали, чи єгипетський папірус становили на той час предмети розкоші, отже рукописи являли собою величезну цінність і потребували значних коштів.
Факти особистого життя певною мірою спростовують думку про його ненависть до жіноцтва. Він двічі був одружений. Від Херілли мав трьох синів і прожив з нею багато років, з Меліто швидко розлучився. Щоправда, в родинному житті поет особливо щасливим не був. Але ж подібна доля спіткала й Сократа, а пізніше – Данте, Шекспіра, Мільтона. Можливо, лише цим пояснюються нарікання головного героя трагедії “Іпполіт” на жінок:
Навіщо, Зевсе, ти під сонцем місце дав
Хворобі смертних – жінці? Чи не міг якось
Без неї обійтися, як намислив був
На суходолі рід людський посіяти?..
Що жінка зло велике – очевидна річ:
За доньку батько, хоч зростив і виплекав,
Дає, аби позбутись лиха, придане.
А хто до дому згубне зло – жону – прийняв…
Увесь свій статок аж до дна вичерпує.
Евріпід, як свідчать його трагедії, не стояв осторонь пекучих проблем сучасності. Поет-трудівник, Евріпід старанно відшліфовував свої вірші. Сучасники закидали йому, ніби він спроможний написати не більше трьох рядків у день. Проте Евріпід залишив 90 п’єс. До нас дійшло лише 18, а також окремі уривки.
Софокл підкреслював, що показував людей такими, якими вони мають бути бути, а Евріпід зображував їх такими, якими вони є. Ці слова свідчать, що творчість Евріпіда сприймалась як антитеза героїчній драмі. Поет-новатор, - Евріпід відкидає принципи високої трагедії з її орієнтацією на ідеальних героїв. Його трагедія наближається до побутової драми.
Щоправда, Евріпід за традицією будує свої п’єси на міфологічному сюжеті, проте міфологічні образи мають у нього побутове забарвлення. Крім героїв міфів, ми бачимо в Евріпіда чимало “простих людей”, на що звертали увагу ще його сучасники.
Важливо згадати, що в п’єсах Есхіла і Софокла персонажі постають як втілення доброчесності, носії родових забобонів чи застарілих моральних норм; мотиви вчинків всіх цих царів, титанів, героїв високі чи життєво важливі. Їх вибір до кінця не вільний, бо вони бояться порушити вищий закон. Есхіл і Софокл дають морально – еститичну оцінку своїм героям з погляду вічних, ідеальних законів, з погляду родової сутності людини. У Евріпіда вчинки персонажів здебільшого суб’єктивні, в основі їх лежить індивідуалістична мораль самоствердження. Причину і імпульс до свого вчинку людина знаходить завжди у власній душі. Це надає можливість Евріпіду заглибитися в душу героя, висвітлити в ній досі не відомі мистецтву пристрасті. Його приваблює насамперед розкриття інтимних переживань. Найсильнішим імпульсом душі, який зароджується автономно і стає могутньою рушійною силою вчинків, є кохання.
Тема кохання, сімейних відносин стає головною для Евріпіда. 12 з 18 п’єс, що дійшли до нас, названі жіночими іменами. В більшості з них розкривається доля жінки, закоханої нещасливо і навіть трагічно.
Евріпід не обходить мовчанням безправного становища жінки в Афінах, загального занепаду моралі, а подекуди висловлює думки, що підривали основи рабовласницького суспільства.
У формі голосіння рабинь-троянок Евріпід написав трагедію “Троянки”. Полоненні жінки приречені на рабство. Стара Гекуба гнутиме спину на тих, хто вбив її дітей, спатиме на землі, ходитиме в лахмітті. Не менш виразно змальовано долю її дочок, невісток. Евріпід змушує відчути жах рабського стану. Страждання гідне співчуття. Нехай і рабині, але вони – люди.
Я носитиму воду – рабиня з рабинь,
О якби пощастило потрапить
У славетний, блаженний Тесеїв край!..
Тільки б вирів Еврота не бачить,
Де ненависна всім нам Єлена живе,
Де в неволі зустріти б мені довелось
Менелая, що Трою спустошив.
Пригадаймо, що навіть такий мислитель як Арістотель, згодом говоритиме: раб - не людина, а тварина, яка вміє розмовляти.
Евріпід тяжіє не до стрімкої дії, а до філософських роздумів, не завжди відкрито пов’язаних із темою твору.
Сучасники визнавали його за філософа на сцені. За новітнього часу його іноді називають античним Гамлетом. Роздуми про те, що таке життя, смиерть, про розлад у світі, про муки, на які приречені люди, переповнюють монологи героїв Евріпіда. Друг філософа Сократа, засудженого до страти за невіру в богів, Евріпід у своїх трагедіях кидає виклик офіційному світогляду.
Евріпіда цікавить діалектика почуттів: людина в його п’єсах завжди б’ється між протилежними пориваннями, в її серці живуть складні суперечливі емоції. Як правило, в Евріпіда немає характерів цілісних, гармонійних. Трагедійний конфлікт він переніс у душу героя. Можливо, через те Арістотель вважав Евріпіда найтрагічнішім із поетів. Поета цікавлять пристрасті та їх боротьба, що споріднює його з мистецтвом нових часів. Він створює психолгічну драму.
Розкриття внутрішнього світу людини потребує вміння будувати монологи, діалоги, і тут Евріпід досягає великої майстерності.
Поет-філософ уперше в драматургії сміливо поєднує комічне й трагічне, як це буває і в житті. Наприклад, у трагедії “Алкеста“ йдеться про молоду жінку, яка добровільно погодилася вмерти замість свого чоловіка.
Тим часом дітки, за поділ хапаючись,
Ридають. Їх по черзі до грудей вона,
Готова вмерти, горне, приголублює.
Ридала й вся прислуга, співчуваючи
Своїй владарці. А вона до кожного
Правицю просягає. З найубогішим
Прощається й сердечний чує відгомін.
Тількино одбриніли її останні слова прощання з дітьми, щойно понєсли померлу, як з’являється Геракл. Веселий, він їсть за двох, багато п’є, голосно співає - і таке контрастне зіставлення підкреслює трагізм ситуації. Згодом цей прийом широко вживатиме Шекспір.
Трагедії поета-новатора спочатку не мали визнання. Популярність прийшла до нього лише після смерті, йому віддавали перевагу навіть перед Есхілом. Про це розповів шанувальник Есхіла Арістофан.
Творчість Евріпіда мала особливо великий вплив на розвиток європейської драми.
Серед п’єс Евріпіда, що дійшли до нас, найвідоміші “Медея“ ( 341 р. до н. е. ) , “Іпполіт“( 428 р. до н. е. ) , “Іфігенія в Авліді“ ( 405р. до н. е. ) та “Вакханки”, традиційно побудовані на міфологічних переказах.
У трагедії “Медея” Евріпід скористався стародавнім міфом про похід аргонавтів за золотим руном, але п’єсу написав сучасну. Міф розкривається тут у несподіваному для афінського глядача ракурсі: Ясон постає не як славетний герой, а як примхливий коханець, невірний чоловік, зрадник Медеї. Він закохався в іншу жінку (Главку), хоче з нею одружитися, а Медею залишає. І хоча Медея- чаклунка (вона саме чаклунством допомогла Ясону здобути золоте руно), тут вона нічим не може собі зарадити, і страждає, як звичайна жінка.
З усіх істот, хто розум має й дихає,
Лиш ми, жінки, на світі найнещасніші!
По-перше, мужа ми собі купуємо
За добрі гроші, і до зла ще гірше зло -
Над тілом власним маємо господаря.
Найголовніше ж, чи лихий, не знаємо,
Чи так втекти - все сором неабиякий.
В нові ж закони увійшовши й звичаї,
Одно лиш ворожити нам доводиться, -
Як крайнє догодити чоловікові.
Для розкриття неоднозначності людини Евріпід знаходить сферу, яка за своєю природою не підлягає однозначній моралі і раціональному осмисленню, - кохання. Патріархальна мораль регулювала шлюбні відносини, але була байдужа до кохання. Оскіль ки однозначної моралі не існує, Медея вважає себе вправі діяти на власний розсуд і обирає чисто жіночий шлях - помсту. Вона посилає нареченій весільний подарунок: діадему, яка здушує їй лоба, і отруєну фату. У страшних муках Главка гине, а з нею її батько.
Як бачимо, тут Медея зовсім переступає через загально-прийняту мораль.
На цьому помста Медеї не закінчується. Вона вбиває власних дітей від шлюбу з Ясоном і залишає царя без спадкоємців, що в умовах патріархальних традиций було найстрашнішою бідою. Кульмінацією трагедії став знаменитий монолог Медеї в останньому епісодії. Перед нами ніби дві жінки – любляча мати і смертельно ображена коханка, які сперечаються одна з одною.