Ці вічні проблеми існуватимуть доти, доки взагалі житиме людина. Тільки вирішуватимуться вони різними шляхами залежно від рівня культури як усього суспільства, так і окремої людини, світогляду письменника.
Однією з таких вічних тем стала тема кохання й ті страждання, що їх воно несе людям. У Есхіла вона повністю відсутня. Софокл у стосунках Антігони і Гемона лише натякає на їхнє кохання, хоч воно, мабуть, було сильним і щирим, якщо штовхнуло героя на самогубство. Евріпід першим ставить це почуття в центр деяких своїх творів, зображуючи його як могутню пристрасть, якій неможливо протистояти ( “Іпполіт” ) і яка може штовхнути і на злочин ( “Медея” ), і на високий подвиг ( “Алкеста”, ”Іфігенія в Авліді” ).
Подібно до свого духовного батька Евріпіда, його герої ніколи не беруть участі в громадському чи політичному житті, яке їх зовсім не цікавить. Можливо, саме ця риса - повна аполітичність Евріпіда та його персонажів, а часом і сумнівна для глядачів їхня моральність- викликали ворожість до нього Арістофана, полум’яного патріота й захисника афінської демократії.
Особливістю героїв Евріпіда було те, що майже всі вони втілювали найхарактерніші ознаки часу, тобто доби розкладу полісної системи. До того ж, намагаючися їх максимально “приземлити”, зробити реальними, Евріпід іде на надзвичайно сміливий крок: він замінює розкішний одяг трагічного актора на одежу, що відповідала становищу героя в даний момент.
Традиційним елементом трагедії з моменту її появи був незмінний хор, що став колективним актором в Есхіла і втратив цю роль вже в Софокла. Хор в Евріпіда зовсім не пов’язаний з розвитком дії п’єси, часом виступає як резонер або обмежується окремими репліками, засуджує або схвалює думки чи вчинки героїв, констатує якийсь факт.
Змінився в Евріпіда і характер самої трагедії як жанру. З моменту виникнення вона мала свої неписані правила: збереження єдності дії тобто дотримання однієї сюжетної лінії і , таким чином, відсутність інтриги, а з нею - елементів жарту й сміху, драматичне закінчення.
Трагедії Евріпіда досить динамічні. Актори відтиснили хор, який перестав грати роль головної діючої особи. Хорові партії у Евріпіда представлені ліричними інтермедіями. Відсутність зв’язку хорових партій з дією дозволило Евріпіду ділитися з глядачами своїми почуттями та думками. Евріпід пильно приглядається до всього, що оточує його, і особливо до людей. Він шукає своєї дороги. Мине ще декілька років, і він зрозуміє, що пензлем годі зобразити те, що так вабить і хвилює його, - загадкові обрії людської душі.
Висновки
Імена трьох великих трагіків - Есхіла, Софокла, Евріпіда - греки пов’язували з найсвітлішою в історії свого краю датою - днем морської перемоги над персами біля берегів Саламіну. Сорокап’ятилетній Есхіл, загартований під Марафоном воїн, вінчаний плющем трагічний поет, знову із зброєю в руках став на захист незалежної Греції; п’ятнадцятилітній Софокл, граючи на лірі, очолював хор юнаків, які славили піснею щасливий кінець Саламінської битви. Такими й увічнив їх незабаром знаменитий живописець Полігнот, оздоблюючи фресками так званий Мальований портик - оточене колонами місце відпочинку на Афінській агорі: одного - в бойовому запалі, другого - в натхненній пісні. Третій, Евріпід, кого згодом Арістотель назве “найтрагічнішим серед поетів”, у цей день, за переказом, уперше побачив сонце.
Есхіл, воїн і поет, творив для народу, який з надією дивився в майбутнє, загартувавшись у боротьбі проти іноземного поневолення. Прислухаючись до його могутнього подиху, “батько трагедії” наче з брили каменю висікав постаті своїх героїв. Тринадцять разів Есхіла вінчали переможним плющем. Та найдорожчим для нього був той вінець, який вповив його чоло після вистави “Персів”. Тут героїзм звершувався не на краю землі серед міфічних постатей, як у “Прометеї закутому”, а на самому порозі Аттіки, серед її реальностей. Проявив цей героїзм народ, часткою якого був і він – Есхіл. Афінський громадянин, захисник і співець рідної землі останні роки свого життя, певно з політичних причин провів за її межами, в Сіцілії. Тут, у місті Гелі, на шістдесят дев’ятому році життя він помер.
Есхіл був уже на порозі старості, коли в 468 році до н.е. на святі Великих Діонісій виступив як його суперник Софокл. Чотирнадцять років тому п’ятнадцятилітньому Софоклові, в день великої перемоги випало очолити хор. Відтоді він протягом шістдесяти років писав і ставив свої трагедії, і кожен наступний твір був досконаліший. Талант поета не пригасав навіть на схилі віку.
Понад сто драматичних творів написав Софокл, створивши, за словами Арістотеля, найзавершеніший тип античної трагедії. Розвиваючи жанр трагедії, Софокл доводить кількість акторів до трьох, збагачує декорації та музику, бо й сам був чудовий музикант.
Кожна з його трагедій – це закінчений, самостійний твір, а не частина трилогії, як у Есхіла. Та головне в його нововведеннях – обмеження ролі хору й побільшення діалогічних партій. Софоклові випало щастя жити у “вік Перікла”. У ті часи формувався ідеал громадянина, людини гармонійно розвиненої, морально й фізично досконалої. Бездоганним громадянином був Софокл. Він вирізнявся чудовою будовою тіла, втішав афінян перемогами в атлетичних, а потім і в поетичних змаганнях.
Саме тогді, коли Афіни творили ідеал громадянина, Софокл в одній із найславетніших своїх трагедій – “Антігоні” проспівав натхненний гімн людині – “найдивнішому з усіх див на світі”.
Традиція споріднювала трьох великих трагіків Есхіла, Софокла і Евріпіда не тільки переможним днем Саламінської битви. У той рік, коли Есхіл помер, а Софокл сягнув вершин поетичної слави, Евріпід сягнув вершин поетичної слави, Евріпід уперше вивів на сцену свій хор. І сталося це в 455 році до н. е., в середині V століття, - полудні розквіту Афін. Цікаво й ще одне: тоді, коли Евріпід дорівнювався віком Есхілові, учасникові Саламінської битви, почалася Пелопоннеська війна. Есхіл у розквіті сил зустрів війну визвольну, славну героїзмом усього грецького народу, Евріпід – похмуру й затяжну, в якій зіткнулися самі греки, війну, що призвела Афіни до занепаду.
Час гартував Есхіла, щадив Софокла і зранював Евріпіда, який саме в пору найбільшого розквиту своїх творчих сил бачив присмерк рідного краю.
Значне місце у світогляді Софокла належить релігійним роздумам. Вони мало збігаються з думками його попередника Есхіла. Поет беззастережно вірить у богів, які до нього уособлюють вищі могутні сили, чиї задуми чи дії смертна людина осягнути не може. І в той же час вони владні над життям і діяльністю людини, визначають її існування. В ідеї богів Софокл шукав пояснення тим суперечностям, що дедалі загострювалися, особливо в часи розкладу полісної системи, в суспільному житті. Високо цінуючи людський розум, поет доводить його обмеженість. Закони богів нездоланні, але люди часто цього не розуміють або забувають про них і тим завдають собі лиха:
Зевсе, владу і міць твою
Не здолає людська зухвалість…
І в минулим, і в майбутнім
Панує один закон:
Не перейти людині
Шляхами життя без тягарів недоволі.
Софокл вірить, що лише боги визначають долю людини, але безпосередньо у вчинки людей вони не втручаються.
Софокл довершив розпочате Есхілом перетворення трагедії з ліричної кантати на власне драму. Герої його трагедій діють здебільшого самостійно і самі визначають свою поведінку щодо інших персонажів. Він рідко зображував на сцені богів. Вчинки героїв мотивуються їхнім характером. Спільною для обох великих драматургів є: а) відсутність або незначна роль любовних мотивів у творах; б) традиційне висвітлення релігійних та моральних проблем. Одночасно намічаються у Софокла і риси, які зближають його творчість із творчістю його молодшого сучасника Евріпіда: поглиблений психологізм, намагання зробити персонажі трагедій не тільки певними типами, але й яскраво вираженими індивідуальностями. Проте Софокл переважає Евріпіда, по-перше, витриманою якістю композиції; по-друге, гармонією між ліричними, хоровими та суто драматичними, діалогічними частинами трагедії.
Загалом же можна погодитися як із думкою Арістотеля, який назвав трагедії Софокла найдосконалішим типом античної трагедії, так і з думкою Гете – “ніхто так досконало не знав сцени і свого мистецтва, як Софокл”. Елліни називали Софокла “Фідієм літератури”, і вищої оцінки тоді не могло бути.
Поряд з античними трагіками, такими як Есхіл і Софокл, творчість Евріпіда в цілому позначена прагненням до зниження трагедійного стилю, до перетворення драми, що була спочатку формою культового дійства, в акторську виставу, цілком незалежну від культу. Новиною були в ній олюднення героїв, увага до їх психології. Поряд з цим основна тенденція всіх драм Евріпіда – в критиці засад суспільної моралі з погляду її відносності. Герої Евріпіда взагалі дуже багато розмірковують, часом на шкоду дії, висловлюючи “небезпечні” для моральності й релігії ідеї. В цій критиці і разом з тим в емоціональній спрямованості драм Евріпіда, який прагне зворушити глядача патетичними й афективними мотивами, і є істотна відмінність його від попередників.
Драматична композиція – єдність дії – рідко вдається Евріпідові: часто для того щоб ввести глядача в сюжет або розв’язати дію, він удається до виведення на сцену якогось бога. Хор у Евріпіда втрачає колишнє значення безпосереднього учасника дії, і партії хору виконують функцію музично-вокального антракту. Більш реалістично-життєвий характер п’єс Евріпіда, увага драматурга до почуттів, до простих, маленьких людей, до жіночої психології, нарешті- його пафос забезпечили поетові успіх у пізнішій літературі: його трагедії в Римі наслідував Сенека, пізніше - в добу класицизму- Расін, який знав, як переказують, напам’ять більшу частину віршів Евріпіда. Окремі його п’єси, такі як “Медея” та “Іпполіт”, обросли великим числом наслідувань. “Проблемність” драм, жіночі образи їх, любов до парадоксів і інші риси дозволяють порівнювати Евріпіда з такими драматургами новітніх часів, як Ібсен і Шоу.