Образ Головатого, майстерно оспіваний Г. Квіткою-Основ’яненком, знайшов трактування і в творчості інших митців, зокрема, в геніального Т. Шевченка, який написав вірш “До Основ’яненка”.
Твір історичного характеру “Предание о Гаркуше” побачив світ у журналі “Современник” (1842). Однак автор подає Гаркушу не розбійником, як це прийнято було в середовищі дворян, а, користуючись народними переказами, створив образ народного месника, який наділений позитивними рисами, властивими Устимові Кармелюку. М. Походзіло вважає, що письменник лише частково відтворив історичне минуле, пов’язане з боротьбою Гаркуші як ватажка селянських повстань. “Проте читач виразно уявляє мужність, хоробрість і відданість цієї історичної постаті своєму знедоленому народові. Чесному, правдивому з волелюбним характером Гаркуші письменник протиставляє соціальних супротивників: шляхту, поміщиків та різних чиновників, що обдирали беззахисних селян та їх коштом наживалися... “Вся цель Гаркуши исправить людей и истребить злоупотребления” – така ідейна основа образу Гаркуші”. [45; 123]
Письменник доказує, що Гаркуша – не розбійник, а справжній народний месник, котрий не заради користі, а завдяки щирості допомагає бідним. Г. Квітка-Основ’яненко вважає, що найхарактернішою рисою героя є безкорисливість. Твір закінчується трагічно: загін Гаркуші був пійманий і покараний внаслідок зради. Головний герой розкаюється тільки в тому, “что принялся действовать самовластно”.
Повість “Марко Проклятий” сам Стороженко визначає як жанр поеми. Твір написаний на основі народних переказів і легенд, про що свідчить сам автор. І до цього часу існує приказка: “Товчеться, як Марко по пеклі”. Головний герой за свої вчинки не може знайти ніде спокою, носячи страшенно важку торбу, що символізує вагу гріхів, які треба спокутувати.
Образ Марка Проклятого, вимальований на основі народнопоетичної творчості, набуває символічних ознак. М. Зеров, досліджуючи творчість О. Стороженка у контексті тогочасної літератури, висуває таку думку: “Образ Марка Проклятого, задуманий первісно як образ вічного мандрівника, ускладнився потім рисами великого грішника. Його блукання – це і є рамка, в яку вставляються епізоди, пов’язані з часами Б. Хмельницького”. [16; 222-223]
Повість О. Стороженка “Марко Проклятий” досить неоднозначно була сприйнята літературною критикою. П. Гулак-Артемовський залишив схвальні відгуки про цей твір. В той час Г. Житецький засуджує ідеалізацію старовини та вільне поводження з історичними та етнографічними матеріалами. Житецький висловлював досить критичний погляд про те, що творчість О. Стороженка не сприяє розвиткові літературного процесу.
А. Іщук вважає, що творча діяльність О. Стороженка займає досить помітне місце у літературі. Дослідник зауважує, що твір досить легкий для сприймання: “Інтерес читача викликається майстерністю зображення окремих картин, окремих рис вдачі як головного персонажа – Марка, так і козаків – учасників визвольної війни та представників польської шляхти. Олексі Стороженку вдалося в окремих моментах реалістично змалювати відвагу і молодецтво запорозьких козаків, цікаво розробити ситуації з пригодами Кобзи в замку князя Євремії Вишневецького тощо”. [27; 14] Автор схвалює позитивне ставлення Стороженка до козацтва і його боротьби за соціальне та національне визволення.
Потворні форми людських характерів розробляються в образах Марка і Кривоноса. Визначення трагічної долі Марка як вічного блукача О. Стороженко пов’язує з народженням його в нелюдських умовах, коли його батькам довелося вести важку боротьбу з ворогами України. Вигодуваний кров’ю пташенят, пізніше Марко вчиняє ряд злочинів, зокрема, вбивство багатьох невинних людей. За вбивство матері й сестри його проклинає з того світу батько. Марко блукає по світу, намагаючись спокутувати свої гріхи.
О. Стороженко зробив істотний внесок у розвиток української прози. Він збагатив форми організації сюжету, об’єктивної оповіді від імені автора, засоби романтичної поетики.
Важливе місце в тогочасному літературному процесі посідає письменницька діяльність Г. Хоткевича. Письменник прилучився до розвитку такого жанру в українській літературі як історична повість. Більшість дослідників стверджують, що найбільшу популярність принесли йому твори з життя гуцулів – повісті “Кам’яна душа”, “Довбуш”, збірки новел і оповідань. Повість “Кам’яна душа” має тільки історичну підоснову. У повісті “Довбуш” зображено події, пов’язані з опришківським рухом на Гуцульщині. Цей твір присвячений О. Довбушу. Ф. Погребенник акцентує на таких особливостях написання твору: “Легендарна постать ватажка карпатських опришків полонила уяву письменника, як тільки він прибув на Гуцульщину. Спочатку Довбуш “явився” Г. Хоткевичу в ореолі гуцульського фольклору – в казках, легендах, піснях як безстрашний борець проти шляхетської сваволі, месник за кривди знедолених. Реальні риси історичної постаті народна уява оповила багатьма романтичними легендами, оповіданнями про надмірну силу Довбуша, невразливість його від кулі тощо. Г. Хоткевич спочатку сприйняв цю постать саме крізь призму фольклорної інтерпретації, що відбилося на його ранніх творах, де виступає образ Довбуша, зокрема, на однойменній драмі”. [40; 548]
До інтерпретації образу О. Довбуша зверталося чимало письменників. Разом з тим він оспіваний в усній народній творчості. Г. Хоткевич, безумовно, використовує наявні джерела, але художнє осмислення постаті народного месника проходило шляхом глибшого з’ясування причин виникнення опришківського руху, розкриття системи образів твору на фоні суспільних взаємин того часу. Повість Г. Хоткевича має всі особливості історичного твору, хоча густо пересипане народно-поетичними елементами. “Цей фольклорний елемент у повісті Г. Хоткевича якраз підсилює реалістичну стихію твору” [47; 146], - зауважує І. Сірак.
У повісті “Довбуш” образ народного ватажка опришківського руху є центральним. Для глибшого розуміння характеристики персонажа та тогочасних подій автор робить екскурси в минуле, показуючи кріпосницьку дійсність на західноукраїнських землях, засилля польської шляхти. У творі наявний перегук подій опришківського руху з гайдамацьким.
Автор майстерно виписує й образи інших персонажів: польського короля Казимира Великого, Якова Собеського, воєводу Конецпольського та інших шляхтичів. У сюжетну канву вводить образи ватажків опришківських загонів Пискливого та Пиньтю Головача. Історичного характеру творові надає майстерно виписаний образ О. Довбуша. Г. Хоткевич показав свого героя у розвитку, наголосивши на свідомому виборі стати на захист знедолених і скривджених, підняти народ на боротьбу проти польської шляхти.
Постать О. Довбуша проходить значний шлях формування. Кращі риси його характеру формуються під впливом оточення. Письменник “розкриває значення волелюбних традицій опришківського руху, а також прогресивних ідей свого часу, зародження і розвитку в душі героя соціального протесту”. [40; 549] У повісті носієм таких ідей є священик Кралевич. Маючи духовний сан, отець не обмежується лише духовними потребами, оскільки добре знав історію народу і розумів підлі наміри польської шляхти стосовно українця. Цей образ надзвичайно цікавий і багатогранний. Саме Кралевич розкриває перед опришківським ватажком ті злочини, до яких причетна польська шляхта. Священик був високоосвіченим на той час чоловіком, добре орієнтувався у суспільно-політичному житті. Ф. Погребенник висловлює досить цікаву думку стосовно цього образу: “Кралевич знав і глибоко відчував кривди народу на ґрунті релігійному, коли вогнем і мечем на українській землі утверджувався католицизм. Його мучить те, що всюди “тиша і мертвота. Мовчить народ, мовчить духовенство, а агресія польська зростає”. [40; 550]
Майстерно змальовує письменник образ Михайла. Тут уведено авторський домисел, оскільки документальних свідчень про участь в опришківському русі надніпрянців немає. Цей сюжет, напевне, використовує письменник для того, щоб розширити сферу поширення опришківського руху аж на Надніпрянщину. Михайло виступає носієм антишляхетського руху, який прагне разом із Довбушем охопити повстанням всю Україну. Михайло – знавець славетного минулого українців. Його розповіді про запорожців, їх звичаї викликають неабиякий інтерес побратимів і мають виховне значення. Разом з тим Михайло з цікавістю сприймає новий для себе гуцульський світ, вважає себе частинкою його, переймається їх рабським становищем.
Повість Г. Хоткевича “Довбуш” визначається широким охопленням подій, автор робить акцент на релігійній боротьбі між православ’ям і католицизмом, показує сваволю польської шляхти на українських землях. Опришківський рух дуже швидко охопив велику кількість людей різних соціальних станів. “Змальовані письменником події розгортаються і на Гуцульщині, і на Закарпатті, на Покутті, на Україні і в Польщі. Г. Хоткевич вводить у твір історичні події і постаті, часто відштовхується від достовірних фактів і документів, географічних назв, вводить у тканину повісті багато легенд і пісень” [40; 551], - таку думку висловлює Ф. Погребенник. Повість є надзвичайно цікавою, читач дізнається про життя польської шляхти, традиції опришків, розкриває трагізм їх долі та долі їхніх родин.
Повість Г. Хоткевича “Довбуш” є однією з кращих історичних повістей не тільки західної України, а й всієї літератури. Вона має важливе історичне значення, оскільки написано на матеріалі реальних історичних подій.
Серед творчої галереї О. Маковея є тільки одна історична повість “Ярошенко”. “Повість “Ярошенко” – широкий епічний твір. Своїми художніми якостями він стоїть набагато вище від “Залісся” і свідчить, що письменник, хоч вважав себе новелістом, міг успішно виступити і в жанрі повісті. Майстерність О. Маковея-прозаїка виявилась в умінні побудувати струнку композицію, динамічний сюжет, в тому, що він зумів відтворити дух історичних подій, які лягли в основу твору”. [36; 90]