Проте чи можна однозначно стверджувати, що межі мають виключно публічну природу, а обмеження – приватну? Деякі автори небезпідставно вважають, що обмеження містять у собі елементи як публічного, так і приватного права [108] [177].
3. Залежно від сфери законодавчого регулювання межі встановлюються як у публічному, так і у приватному праві, чим забезпечується баланс інтересів власника й інших осіб та досягається співвідношення публічно-правового і приватноправового регулювання відносин власності в цілому. Передусім слід виходити з положень Конституції України щодо меж права власності: його здійснення не повинно порушувати прав інших осіб, наносити збитки довкіллю. Конституція допускає можливість примусового відчуження майна не тільки як санкцію за неправомірну поведінку власника, а й у випадках суспільної необхідності.
Слід враховувати взаємну дію норм цивільного, адміністративного, митного, податкового, природоресурсового та інших галузей законодавства. Причому цивільне законодавство містить досить незначну кількість норм про межі права власності, навпаки, в публічному законодавстві ці межі численні.
Так, якщо основною цивільно-правовою нормою, яка встановлює межі права власності, є ст. 319 ЦК, то можна навести такі приклади меж в інших галузях законодавства:
- пункти “є”, “ж”, “з” ст. 111 ЗК України, якими встановлюється можливість висування вимог до власника земельної ділянки здійснити будівництво, ремонт або утримання дороги, ділянки дороги; умови додержання природоохоронних вимог або виконання певних робіт; умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку;
- статті 19, 20 ЗУ «Про захист економічної конкуренції» [74] [178] щодо заборони неправомірного використання суб'єктом господарювання ринкового становища, дискримінації конкурентів суб'єктами господарювання;
- публічно-правову природу мають також «дозвільні» межі, що виникають між територіальними громадами і суб'єктами, які використовують природні ресурси, що знаходяться в комунальній власності, зокрема, займаються рибальством, полюванням. Земля, природні ресурси, що належать до комунальної власності територіальних громад, становлять матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування. Територіальні громади вирішують питання регулювання земельних відносин, установлення дозволів на спеціальне використання природних ресурсів місцевого самоврядування, до яких належать, наприклад, рибальство і полювання, відповідно до закону. Для одержання права на полювання необхідно виконати низку вимог, таких як обов'язкове одержання відповідного посвідчення, реєстрація знарядь полювання, оплата мита. Рибальство здійснюється переважно як загальне користування об'єктами тваринного світу і, на відміну від полювання, не вимагає подібних юридичних фактів. Надаючи спеціальні дозволи, територіальні громади обмежують себе тим, що «терплять» здійснення права кого-небудь, хто використовує їхню власність для риболовлі, полювання;
- численні зобов'язуючі норми, що стосуються права власності, містяться в податковому законодавстві. Однак за загальним розумінням вони не можуть бути прилічені до меж права власності, оскільки сплата податків, мита, різних зборів, пов'язаних з майном, не має нічого спільного з межами, бо вони встановлюються з метою забезпечення дохідної частини відповідного бюджету. У той же час у них закладено обмежувальні засади, оскільки чим більше податків обтяжує майно власника, тим менше можливості залишається в нього для задоволення своїх потреб або забезпечення розширеного товарного виробництва. Тим самим справляється вплив на цивільні відносини власності, що саме по собі є окремою проблемою співвідношення приватних і публічних правовідносин [190; 189][179][180].
Крім того, слід зважити на такі межі права власності, що виникають із приписів податкового законодавства, як неможливість здійснення власником своїх прав на грошові кошти, що зберігаються в банках або на дивіденди (що нараховані та підлягають виплаті) до сплати податків (ч. 2 ст. 8 ЗУ «Про цінні папери і фондову біржу»; п. 7.8.7 ЗУ «Про оподаткування прибутку підприємств» [96; 84] [181][182]) та ін.
4. Залежно від юридичної чинності приписів можуть бути: а)загальнообов'язкові та рекомендаційні межі права власності, б) правові та неправові.
Загальнообов'язкові межі встановлені Конституцією, законами, що встановлюють обов'язок суб'єкта здійснювати певні правомірні дії. Внутрішній аспект обов'язковості приписів полягає в тому, що особа, усвідомлюючи силу примусу, наслідків його недодержання, а також типовість, поширеність, практичну доцільність певних правил, додержується них у своїй поведінці. Зовнішній аспект обов'язковості зумовлюється такими чинниками впливу на психіку особистості, як стимулювання, переконання і примус.
Рекомендаційні межі [56] [183], наприклад, містяться в Принципах корпоративного управління, затверджених рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 11 грудня 2003 р. N 571 [162] [184] . Вони не мають обов’язкового характеру, але внаслідок своєї доцільності і відповідності загальним правовим вимогам використовуються на практиці. В них на підставі загальноприйнятих міжнародних стандартів корпоративного управління та з урахуванням національних особливостей і досвіду викладаються принципи та рекомендації, необхідні для удосконалення практики корпоративного управління в Україні. Вони мають рекомендаційний характер та розраховані на добровільне застосування. Головним стимулом щодо їх додержання товариствами є економічна доцільність та об'єктивно існуючі вимоги ринку щодо залучення інвестицій.
Поділ меж права власності на правові та неправові зумовлений розбіжностями між правом та законодавством, що іноді проявляється в законотворчих помилках, які впливають на межі права власності. Отже, правовими будуть такі встановлені законом межі права власності, які ґрунтуються на принципах права, а неправовими - ті, що зумовлені законотворчими помилками або умисними діями законодавця, які не відповідають загальноправовим засадам законотворчої діяльності, не ґрунтуються на правовій природі певних відносин і внаслідок цього тягнуть за собою негативні наслідки для суб'єктів. З метою недопущення таких випадків законодавцеві треба встановити розумну систему правових меж, які, в свою чергу, будуть основоположними для визначення обмежень права власності. Насамперед це стосується підзаконних нормативних актів, у яких іноді фіксується фактичне звуження кола правових можливостей власника порівняно з передбаченими в законі.
5. Залежно від правового режиму права власності його межі можуть встановлюватися для всіх власників або для тих, майно яких перебуває у відповідному правовому режимі.
Так, мають місце межі у звичайному правовому режимі власності й особливому правовому режимі, викликаному тими чи іншими умовами.
Особливий режим притаманний межам права власності фізичних і юридичних осіб:
а) залежно від виду діяльності;
б) діючих у спеціальних економічних зонах або в спеціальному режимі інвестиційної діяльності;
в) при неплатоспроможності і банкрутстві;
г) встановлювані конкурентним і корпоративним законодавством;
ґ) при режимі спільної власності.
А. Так, межі права власності осіб можуть бути викликані тими чи іншими видами або сферами діяльності осіб. У зв'язку з тим, що підприємницька діяльність вимагає не тільки правової регламентації, а й всебічної охорони з погляду як забезпечення умов для її здійснення і розвитку, так і охорони від порушень прав інших осіб, встановлено певні правила щодо ліцензуванняпідприємницької діяльності, стандартизації та сертифікаціїпродукції, робіт та послуг згідно із законами України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [79][185], «Про стандартизацію» [93][186], Декрету Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» [47][187]. За загальноприйнятим підходом встановленням зазначених вимог відбувається регулювання відповідної діяльності осіб. Одночасно такі вимоги являють собою межі права власності суб’єктів щодо використання свого майна у підприємницькій діяльності з додержанням встановлених умов (ч.2 ст.320 ЦК). Відтак, вони не вільні у здійсненні на свій розсуд власних правомочностей, бо підпадають під жорсткий контроль з боку відповідних органів. Ці межі права власності, беззаперечно, мають публічний характер, що випливає з самого розуміння ліцензування, стандартизації та сертифікації.
Мають місце межі права власності, викликані тими чи іншими видами або сферами діяльності юридичних осіб, наприклад, встановлювані для банків, інвестиційних фондів, страхових компаній.
Для комерційних банків межі права власності, зокрема, такі:
- заборони для спеціалізованих банків (за винятком ощадного) залучати вклади (депозити) від фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5 відсотків капіталу банку, тобто тим самим встановлюється межа розширення обсягу їх власності;
- заборони для банку мати у власності нерухоме майно загальною вартістю більше 25 відсотків капіталу банку, за певними виключеннями, що стосуються приміщень банків (ст. 4 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» [59] [188]) та ін.